Хелл посміхнувся.
— А що ти смієшся? — буркнув еколого. — Звичайно, боюсь. Хто ж тебе знає...
Він не договорив. На протилежному кінці палички щось зблиснуло. Невеликий язичок полум'я з'явився, кілька секунд потанцював на сирому дереві й зник — лише по цьому Серж здригнувся й судорожним рухом відкинув галузку.
— Хм... — сказав він по паузі.
Селена відвела погляд.
— Я ж казав, буде нецікаво, — пробурчав Хелл. — Гарно, коли це робиться в масштабах цієї галявини, або й більше...
— Там ви, мабуть, палили на всі боки?
— А ти, як еколого, не можеш собі такого уявити? — засміявся Юр. Ні, ні, заспокойся. Кажу ж, після пірокінетичних ударів голова болить. Його використувували, коли вже нікуди було дітись.
— А що, іншої зброї не було? — це спитала Селена.
— Чому ж, були лазери, автомати. Лазер ви, мабуть, бачили — така собі товста трубка з ручками, а автомат — досить зручна штука. Невеликий такий стволик, а під ним спіральний магазин. Цей магазин одягається на руку, в долоню — пістолетна ручка, й стріляй собі! Зручна штука. Там, знаєте, затвор невеличкий, з поперечним рухом, швидкість страшенна, й ствол виходить, досить довгий. Й кулі розривні. Носорога завалити можна.
— А цілитись же як?
— А ніяк. Це зброя для захисту, не для полювання. Але, на жаль, й це не завжди допомагало.
— А чому ж ви скафандри не носили?
Юр пирхнув.
— Ми ж не розвідники. Нам доводилось працювати, а в скафандрі це досить важко. Ви ж знаєте різницю між розвідниками й власне десантом.
Селена хитнула головою, Серж — теж.
— Та ні, це ж все ваші тонкощі...
Ця фраза чомусь неприємно вразила Хелла. "Ми там воювали, промайнула думка. — А вони тут... "Це ваші тонкощі..." Але вголос нічого не сказав.
— Схема дій приблизно така. В систему залітає зонд, за ним корабель, зупиняється біля знайденої зондом планети, заправляється...
— На неосвоєній планеті? Чим же?
— Ну, водою, аміаком, газом яким-небудь... Все одно, чим. Хоч піском. Все це однаково легко переганяється в антиречовину й горить добре. Так от, зореліт зупиняється й скидає розвідників. Ті вилазять з літаків лише в скафандрах, тягають за собою захисних роботів й купу різної зброї й таке інше — нещасних випадків у них майже не буває. Вони перевіряють висновок зонда про можливість колонізації, виявляють родовища, роблять детальні карти... ну, коротше кажучи, розвідують. Потім корабель скидає десантний модуль й летить далі, а ми залишаємся й готуєм плангету до колонізації. Будуємо бази, переробляєм атмосферу, океан, нищимо вороже життя. От в нас до смерті ставлення трохи інакше, бо трапляється вона мало не кожен тиждень. Особливо напочатку. На таку підготовку йде від півроку до... ну, скажімо, є планета, відкрита півстоліття тому, й досі не колонізована. Так що самі бачите, без пірокінезу тут не проживеш. Й крім того, це не найпотужніша зброя. Хочте, видам невеликий секрет?
Еколог й помічниця сиділи, як зачаровані, Серж крутив в руках чарку, Селена розтулила гарненькі губки, й навіть кіт уважно дивився на оповідача.
— Ну, слухайте. На тому материку, куди я прилетів одразу після підготовки, почались трохи незрозумілі поді?. Почали гинути десантники. Досвідчені хлопці, сам чорт їм не брат — й знаходять мертвими, майже у всіх — порожній магазин й перекривлене від жаху обличчя. До того ж, часто все це на відкритому місці, серед трави й невеликих кущиків. Й земля кругом порита чергами.
А з життя на тому континенті — лише невеличкі такі пухнасті звірята. Нешкідливі такі, майже ручні. Вони, до речі, й нори-напівземлянки рили, й паличками користалися, як важелями — майже розумні істоти. І все. Й жодної тварі іншого виду. От і думай — хто ж вбивав?
Хелл замовк, налив собі коньяку й рвучко вихилив.
— Ну, й що ж далі? — не витримала Селена.
— А нічого. Думали-думали, а коли загинула й пошукова группа розобтились. Перевели модуль на таку орбіту, щоб він проходив над тим районом, скерували головну антену вниз — а модуль у нас старий був, ще з радіозв'язком, — вибили запобіжники й загнали в ящик...
— Який ящик?
— Ну... в комп'ютер тобто... загнали коротеньку таку программку... Коротше кажучи, район діаметром приблизно три тисячі кілометрів стерилізували повністю. Й черв'яка не залишилось. А екологам розповіли казочку про вибиті запобіжники й тимчасову втрату орієнтації антени...
— Й вони повірили? — обурилась Селена.
— Дівчино! — засміявся Юр. — Це ж _н_а_ш_і_ екологи! Вони просто зобов'язані були _п_о_в_і_р_и_т_и_. Ну от, а коли я вибивав запобіжники, а захист там досить надійний, довелось зробити максимально просто всунути дротика поміж шинами, — то й заробив.
Він поклав ліву руку на стіл. Приблизно посередині між ліктем та долонею виднілась лінія — кордон поміж темною шкірою кисті й світлішою передпліччя.
— Якраз тут був рукав комбінезону. А тут, хоч я й просидів кулька годин за регенератором, шкіра все одно темніша.
Він знову помовчав.
— А знаєте, що в цій історії найсмішніше? Все виявилось дуже просто. В тих звірят почався період парування. Й "пісня кохання" — хе-хе! — в них майже вся лежала в інфразвуковому діапазоні. Це вже виявили після т_о_г_о_, в якійсь лабораторії. Тільки там парочка тих стрибунів й лишилась. Ну а інфразвук частотою сім герц вбиває миттю, ви ж знаєте?
Запала мовчанка. Еколог заходився наливати собі коньяк, дівчина просто відвела погляд.
Чорний кіт повернувся хвостом до Юра й осудливо нявкнув.
— О, неголосно сказав той. — Це мені сигнал. Я напився й почав патякати. А к-котяра розумний, аж занадто...
Він пригрозив тварині пальцем — кут презирливо примружив очі й відвернувся.
— Пішли, Селенко, покажеш мені кімнату, — попросив Хелл. — Щоб я випадково не забрав в Сержа майбутньої лабораторії.
Дівчина посміхнулась й встала з-за столика. Весело про щось перемовляючись, вони пішли до будинку.
Серж важко зітхнув й знову налив собі повну чарку. Кіт уважно дивився йому в очі.
— От так-то, котику! Змінився Юр, дуже змінився. Знищили напіврозумну расу й примудрились відшукати в тому "найсмішніше". Розумію, прогресс, переможна експансія людства, але... — він рішуче вихилив коньяк й твердо закінчив:
— ...Гидко!
Кіт відвів погляд і махнув хвостом.
Хелл прокинувся рано, надворі лише почало світати. Якась гілка шелеснула за вікном, м'язи відгікнулись на те миттєвою напругою, наче на небезпеку. Юр посміхнувся.
— Спокійно, спокійно, — пробурмотів він сам до себе. — Тут все нормально.
Він вийшов надвір, пересмикнув плечима — було досить прохолодно. Шелестіло листя, гострий слух десантника вловив короткі посвисти якоїсь пташки. Свіже повітря здавалось трохи розрідженим після густої, насиченої випарами та багатшої на кисень атмосфери чужої планети.
За кілька кроків від ґанку росло велике дерево з похилою гілкою. Оглянувшись — "чи ніхто не бачить?" — Хелл стрибнув просто з ґанку, вхопився руками за ту гілку, й легко закинув неї все тіло. Дерево зарипіло. Таким же швидким й вправним рухом Юр перескочив на друге дерево, гоіднувся й з шестиметрової висоти стрибнув на землю. Посміхнувся "бачили б хлопці, якими дурницями займаюсь, хе-хе..." — й зайшов до будинку.
Й побачив Селену. Стоячи біля вікна, дівчина розглядала гілку, з якоі стрибнув Хелл, й навіть не помітила, як він зайшов.
— Доброго ранку! — сказав Юр.
Селена ойкнула й різко обернулась.
— Д-доброго ранку, — затнувшись, відповіла вона. — Як це ти підкрався? Наче ж тільки-но надворі був!
— Так ось так, — посміхнувся Юр. — А ти завжди так рано встаєш?
— Ой, рідко! — смішно зморщила носик дівчина. — Люблю поспати. А сьогодні щось рано прокинулась. А Серж, мабуть, до обіду спатиме.
Справді, з-за дверей долинуло голосне "хррррррр...".
Хелл посміхнувся й прочинив двері до своє? кімнати.
Й вилаявся, вдарившись лобом об одвірок.
Селена почервоніла.
— Прошу пробачення, — ніяково промимрив винуватець того. — Здається, вчора проходив нормально...
Юр зачинив двері й лише потім замислився над тим цікавим фактом. А коли зачепив обома плечима одразу двері душовоі кабінки — відчув деяку тривогу.
— Серж, тобі катер сьогодні дуже потрібен? — запитав він під час сніданку.
— Та начебто ні. А що?
— Хочу зганяти в місто.
Серж закашлявся. Хелл потилицею відчув стривожений погляд дівчини.
— Тобі тут не сподобалось? — запитав еколог.
— Та ні, що ти. Тут чудово. Так, деякі справи з'явилися. Я повернусь через пару годин.
— А що за справи? Чи не додому зібрався?
— Та й додому теж. А що?
Серж відвів погляд.
— Не треба туди їхати. Один чорт не пустять.
— Як це? — мало не підскочив Хелл. — Хто ж це не пустить?
— СБ, — коротко кинув еколог.
— Служба Безпеки, — пояснила дівчина. — Там тепер заборонена зона. Там же був інститут поруч, пам'ятаєш? В ньому проводили досліди з полем, ну й догарлись, вискочило щось таке, що вже років п'ятнадцятиь не можуть назад загнати.
— Щось на зразок захисного поля?
— Приблизно так. Але точно ніхто не знає.
— А... люди?
— Не знаю. Ніхто не знає. Але ж твоїх родичів там, здається, не було?
— Не було, — похмуро підтвердив Хелл. — Вони померли двадцять вісім років тому, коли я був ще на планеті. Але хотілось побачити дім...
Він помовчав.
— Але я все-таки злітаю. Треба ще до лікаря зайти.
— Так оце тобі й лікар! — еколог кивнув на дівчину. Та зашарілась.
— Хм... — Хелл здивовано підняв брови.
— Що, не схожа? — посміхнулась Селена. — Бачиш, помічник еколога фах універсальний, — й біолог, й лікар, й технік, й... — вона затнулась й лише по паузі сказала:
— ...й ще багато чого, то й що ж вас турбує, шановний пацієнте?
— Та бачте, пані лікарю, — прийняв гру Хелл. — Росту. Й ширшаю.
— Ти серйозно?
Серж жартома викотив очі на лоба. Але Селена спохмурніла й рвучко встала з-за столу.
— Ану, ходім до лабораторії!
Зайшовши до невеличкої кімнати, Хелл аж присвиснув від здивування. Приміщення виявилось геть заставлене різноманітною аппаратурою. Деякі прилади були навіть складнішими за те, що він бачив на модулях.
Селена тим часом щось ввімкнула й сіла за пульт невеликого комп'ютеру.
— Роздягнись до пояса й ставай до дзеркальної стіни! — голос дівчини став зненацька владним і вимогливим.
Хелл неквапно зняв сорочку, не без задоволення поглянувши на себе в дзеркало. Могутні м'язи випинались скрізь, де тільки можна, й пружно перекочувались під шкірою при найменшому порусі.