"Ми проґавили нашу вічність…"

Анатолій Власюк

Сторінка 5 з 5
Розум став атавізмом у житті.
Ідеології, релігійні вірування, раси й соціальний стан –
Не такі вже й різні на тлі одноманітної людини,
Яка вбиває собі подібних, щоби підкреслити власну смертність.
Вона просто не має часу думати про безсмертя.

5

Я до тебе уже не повернусь.
Лиш, можливо, хіба що у снах.
Безіменний, у братській могилі
Я безформенний тихо лежу.

І коли я вознісся на небо,
То побачив, що з бранного тіла
Мало що там від мене лишилось.
Не душа – а якесь решето.

Добре, мамо, що ти не побачиш
Кусень м'яса, що з мене зостався.
Бо побачити це – й залишитись
Живим неможливо…

В Іловайськ ти також не приїдеш.
Твоє серце ледь б'ється, ледь б'ється…
На могилу не прийдеш до мене,
Бо немає моєї могили.

Богу молишся, просиш спасіння
Для своєї дитини – для мене.
Я сміявся, бо був атеїстом –
І на небо полинув неждано.

Лиш в останню секунду життя
Осягнув я всю велич небесну
Тому й грішного тіла мого
Бог залишити просто не міг.

Можна все пояснити на світі –
Лиш би знати закони всі Божі.
Бо ніщо у ніщо не зникає,
Із нічого в нічого не родить.

Я дивлюся на тебе, матусю,
І у Бога прошу я для тебе
Смерті легкої й вічного миру,
І спасіння твоєї душі.

Вже веселка на небі заграла.
Наші душі зустрінуться скоро.
Сонце й Місяць обіймуться радо –
Половинки зійшлися докупи…

---

Все передбачено і обліковано
В минулому і майбутті.
І щастю всупереч підковано
Вже в потойбічному житті.
У сьогодення мало логіки,
Бо скуті разом простір й час.
І збожеволіли вже навіть стоїки,
І філософія померла в нас.

Не розберемось у власних нутрощах.
Де нам до зір здійснити політ!
І звинувачуємо в труднощах
Когось чужого багато літ.
І лиш коли залишається в жмені
Повітря нам на цій грішній землі,
Ураз розуміємо, щирі й блаженні,
Що без покаяння розтанем в імлі.

Бо так і не стане нам хисту й наснаги
Священику скупо сказати про все.
Коли за життя ти не маєш відваги –
То в Космос тебе і без неї несе.
Самому собі ти не здатний зізнатись,
Що міг буть щасливим у вічності снів,
Радіти життю, до нестями кохатись,
Любити людей, як дочок і синів.

І щастя завжди під твоїми ногами,
Лиш треба нагнутись й підняти з землі.
І долю твориш лиш своїми руками.
І думки приходять тоді неземні.
Змирися із тим, що чернетки не буде.
Життя лиш намарно своє загубив.
Страждань твоїх й намірів Бог не забуде,
Бо все-таки вірив у тебе й любив…

14 грудня 2014 року

---

Заблокував сторінку у Фейсбуці –
І вже нема людини на землі.
Які ж наївні, злі і куці
Думки щезають ув імлі.
Втікаємо від тих, хто з нами,
Але ж від себе не втечеш.
Поет живе віршами й снами,
А Всесвіт все ж не має меж.

Морально голі ми і босі.
Живем в передчутті війни.
Не зрозуміли ще і досі:
У Всесвіті єдині ми.
Повітря вистачить і неба,
Землі і хліба, щастя теж.
Лише любові всім нам треба,
Вселенської Любові, що без меж.

Нема різниці, білі ми чи чорні,
Чоловіки-жінки – всі люди на землі.
Снують у мозку лиш думки моторні –
Злі, заздрісні, великі і малі.
Вождь хоче мислити глобально,
А грішний, Боже, чоловік.
Коли вже зможемо морально
Прожити свій недовгий вік?

Все менше й менше в світі є кохання.
Все більше й більше про війну думок.
Планета наша – це земля остання.
Людина ж – Друг, Товариш, Бог.
Заблокував сторінку у Фейсбуці –
І вже нема людини на землі.
Які ж наївні, злі і куці
Думки щезають ув імлі.

14 грудня 2014 року

Анатолій ВЛАСЮК
1 2 3 4 5