23 квітня 2015 року
---
Колись я був твоїм коханим.
А потім у найкращі друзі перейшов.
Тепер помру і зовсім я незнаним
В твоєму серці в щастя на виду.
Таке маленьке серце – й стільки може
Вмістить кохань, ненависті й злоби.
Я більше вже тебе не потривожу
На радість очманілої юрби.
Ти можеш вже спокійно спати, мила.
Я навіть в твої сни не загляну.
Одного ранку ти згадаєш, що мене любила,
Та вмить забудеш все в обіймах сну.
Одного разу несподівано заплачеш,
Немов чекатимеш на мене із небес.
Ти вже мене ніколи не побачиш,
Лиш уночі завиє неспокійно пес.
Ти будеш усміхатись і сміятись,
І на щоці застигне лиш сльоза.
Ніхто на світі так не вмів кохатись!
А у душі залишилась гроза…
2 травня 2015 року
---
Лив сильний дощ.
Ти мліла у моїх обіймах,
Здригалася від грому й гуркотіння неба.
Я був для тебе Богом, батьком, чоловіком.
І виглянуло ясне сонце.
Ти легко увільнилась від обіймів.
Себе ти підставляла сонячним промінням.
Я вже не був для тебе Богом, батьком, чоловіком.
4 червня 2015 року
---
"Пляшка вина, що не випили ввечері ми,
Замерзла вночі на балконі"
(Микола Вінграновський)
Замерзла пляшка на балконі.
В теплі враз тріснула вона.
І нам бракує так вина.
Ми п'яні від кохання, люба.
До серця ключик підійшов.
Ти моє щастя, моя згуба,
Моя джерельная любов.
5 червня 2015 року
---
Осіння туга літо повнить.
Дощі – немов у забуття…
Природа скупо сльози ронить
Й собі прощається з життям.
Ще сонце тепле мріє звично
Про космосу шалену даль.
Птахи залякано і клично
Ховають страх свій за вуаль –
Турбот й щоденної мороки
Дістати їжу і питво.
Скрегочуть грізно ще сороки,
Шукаючи собі житло.
А дощ іде, і літо плаче,
Вагітне осінню уже.
Хмарки на небі ще ледаче
Пливуть, звиваючись вужем.
І грянув грім, немов забувши
Космічну тишу у пітьмі.
Любов в борні собі здобувши,
Людина гине на землі.
… Осіння туга літо повнить.
Дощі – немов у забуття…
Природа скупо сльози ронить
Й собі прощається з життям…
30 червня 2015 року
---
Пливуть роки, закохані у небо.
Все більше нагинає до землі.
Мого кохання вже тобі не треба.
Воно давно розтануло в імлі.
Свого життя ми древні зодчі.
Якщо будуємо – то на віки.
Востаннє гляну в твої очі,
Нап'юсь цілющої води з ріки.
А хмарки бавляться грайливо.
Легенький вітер в спину підганя.
Так жити хочеться щасливо
Й брести по світу навмання.
І дощ кохання не остудить.
Розступиться колись імла.
Мене за гріх мій не засудить
Найгрішної душа мала.
Осіннє літо в осінь зимну
Неспішно й мирно перейде.
Згадаю молодість нестримну.
Мене кохана й вірна жде.
2 липня 2015 року
---
Від тебе не допрошусь навіть снігу,
Що випав ще минулої зими.
Не стримую сумного сміху,
Коли разом ще були ми.
А спогади, безжальні та веселі,
Клекочуть з гуркотом в душі.
Сказала ти в моїй оселі,
Що чудернацькі я пишу вірші.
Мовляв, життя не вистачить людині,
Щоб зрозуміти все, про що писав.
Ми неповторні, але ми єдині.
Всього себе коханій я віддав.
2 липня 2015 року
---
Прощай. Пробач. Все було чесно.
Не першим я затіяв всю цю гру.
Збудила полум'я кохання, мила весно,
Тепер від холоду ненáвисті помру.
Жорстокі правила оці не я придумав.
Вони записані в скрижалях небуття.
І те, що ти колись собі надумав,
Безжально викреслить життя.
Все правильно, бо в голові – лиш мрії,
А на землі –гріхи всуціль.
Вмираємо без жодної надії,
Що влучили в останню ціль.
2 липня 2015 року
---
Чи сниться вам майбутнє, люди?
Коли не буде смерті і нещасть.
Коли найменшій, Богом проклятій, іуді
Ніхто ніколи владу вже до рук не дасть.
Коли не будуть розпинати Україну
Народжені на цій землі сини.
Коли єдині будемо в лиху годину.
Де ви, мої – такі солодкі – сни?
Чи дочекаюсь я такої днини,
Коли Москва впаде і Кремль в огні згорить?
Не смійте Україну брать на кпини!
Без України світу білому не жить!
Рятує людство славна Україна.
Не хочемо подяки чи хвальби.
Наснилася минулого руїна…
Наснилися майбутнього мольби…
3 липня 2015 року
---
Ми всі приречені на світі цьому:
Хто – на кохання, хто – на зраду, хто – на смерть.
Найбільше щастя – повернутися додому,
Коли любов'ю людство переповнене все вщерть.
Яка то радість – бачити усіх живими
І знати: жити ти приречений завжди.
Ми вічно будем молодими.
Старіти, друже мій, зажди.
І серце в вічному чеканні
Забуде помсту, зраду, кров.
Приречені ми жити у Коханні.
Приречені молитись на Любов.
3 липня 2015 року
---
Не можна довго щасливим бути,
Бо втратиш точно життя ти смак.
Не смій кохання свого забути,
Бо то на тобі є Божий знак.
Не мрій, щоб час твій потік нестримно,
Коли нудьгуєш у забутті,
Бо стане в серці твоєму зимно
І втратиш надбане у житті.
Живи як серце тобі підкаже.
В коханні й щасті помірним будь.
Не слухай в розпачі слово враже.
Молися Богу як рушиш в путь.
3 липня 2015 року
---
Мовчи, Європо! Не здавай Росії
Мою нещасну Україну!
Не маєш права вбити наші мрії,
Перетворити край наш на руїну.
Нема вітчизн для вас, і я це знаю.
Вселенські ви космополіти.
Вам все одно – до пекла а чи раю
Потраплять українські діти.
Мовчи, Донбасе, слухай Україну!
Ти все уже Росії розказав.
Перетворили край наш на руїну.
Ти "русскій мір" вже повністю пізнав.
Мовчи, Америко! Майбутнє – в Україні.
Землі колиска майбуття.
Лиш тут єдині в світі ночі солов'їні,
Де смерть ніколи не здолає вже життя.
4 липня 2015 року
---
Коли вже вимре сьоме покоління,
Що пращурів спокутує гріхи?
Коли до нас прийде це розуміння
Й згорять ненáвисті міхи?
Повинні згинути навіки,
Щоб внуки й правнуки жили.
Моральні правлять ще каліки.
Іржаві маємо тили.
Лиш смерть коли до нас нагряне,
Ми чухаєм свої чуби.
Із ран тече вино багряне,
І плач лунає жалібний труби.
Той пращур, що сконав в гріху і зраді,
Пройшов у пеклі всі сім кіл.
А ми, дурненькі й ситі, раді,
Що маємо накритий стіл,
Що хтось за нас десь там та й гине.
Клянемо президента і жидів.
Як там Шевченко твій, мій Нігояне-вірменине?
Хто сльози висушить двадцятирічних вдів?
А тут ще Андруховичі і Скиби
Майдан кленуть й Донбас Росії віддають.
Мій скоростріл уже не схибить!
Пізнаєте ще нашу лють!
Мутація на генетичнім рівні —
І українець вже манкурт.
Та ми живі, і Україні вірні,
Збиваймося в єдиний гурт!
Йдемо могутньо і рішуче
На Схід – орду розбити щоб.
І буде в нас життя квітуче,
Рай на землі замість трущоб.
...Коли вже вимре сьоме покоління,
Що пращурів спокутує гріхи?
Коли до нас прийде це розуміння
Й згорять ненáвисті міхи?..
5 липня 2015 року
---
О, скільки нецілованих жінок
Живе на цій страшній планеті!
Вони з кохання не сплетуть вінок
І кануть, зачерствілі, в Леті.
Без поцілунків більше війн і суєти.
І смерть без поцілунків процвітає.
Як добре, що у мене є лиш ти,
Яка лише моє кохання знає.
У заметілі зрад і ворожби
Летить планета до свойого скону.
На тлі людської молотьби
Кохання маємо ікону.
6 липня 2015 року
---
Послав же Бог сусіда нам.
Не кара це – випробування.
На плечі тисне гріх минулий.
Розлом цивілізацій по кордону.
І впасти в прірву можемо обидва.
Сильніший хто? Чи розумніший хто?
Дивитись в очі яничара гидко.
А якщо це твій рідний син?
Уб'єш його і спатимеш спокійно?
Життя іде все догори,
Щоб впасти стрімко із небес.
Як зупинити цю війну прокляту?
Ворожа куля убиває тіло.
Вмирає ненароджене у ньому.
І більше Всесвіт цей не буде існувати.
Живи, будь ласка, ти моє кохання.
Мені не треба ні багатств, ні слави.
Не згине від Росії Україна.
6 липня 2015 року
---
Ти вся моя. Божественне це тіло.
Мов з глини, ліплю ідеал.
Новий щоразу. І як я захочу.
Щодня ти різна. І така, як треба.
Я весь у творчому горінні.
Тебе ліпити легко і так важко.
Лиш тільки хочу щось зліпить під себе –
Ти опираєшся і не даєшся.
Я копію свою ніяк не створю.
І після сотої, а чи якої спроби
Я раптом прозріваю й розумію:
А копії не вийде, і не треба.
Бо навіть в дзеркалі ти копії не бачиш.
Ти – ніби ти, а все ж інакший.
І те, що зліва, там у тебе справа.
Ліпити жінку так приємно дуже.
М'якішого немає матер'ялу.
Та лиш тоді, коли твориш.
Якщо ж ти ремісник убогий,
Що здатний м'яти й нагинати,
Тоді нікчемний бачиш результат.
Якщо вартує жінка лиш кохання,
Не пропонуй їй сексу й поцілунків,
Які помруть без Божого начала.
Бог чоловіка сотворив із глини,
Щоб став він теж творцем на білім світі,
А не гнилим невдахою-ремісником.
... Ти вся моя. Божественне це тіло.
Мов з глини, ліплю ідеал.
Новий щоразу. І як я захочу...
6 липня 2015 року
---
Де тільки я не був! В Парижі і Китаї.
І в Сінгапурі теж не був.
Як просто тим, вітчизни хто не має,
Хто мову батьківську забув.
Не був у Лондоні, Італії і Штатах.
В Бразилії і Мексиці також.
Безбатченки у пишних ходять шатах.
Ти ж рідного свого не заялож.
Я вже, мабуть, в Іспанії не буду.
І в Індії мене не ждуть.
Та українську мову не забуду.
І ти, мій друже, не забудь.
Красиво, може, там, де нас немає.
Заможніше собі нехай живуть.
Хто рідну мову забуває –
Життя той не пізнає суть.
Для них релігія – нажива.
А віра наша – це життя.
Спілкуюсь з Богом я наживо.
Торую шлях свій в майбуття.
Нехай гризе нас безгрошів'я.
Нехай ще бідні ми, нехай.
Чи усвідомлено, а чи знечів'я
Вкраїнське ти не занехай.
Пройдем всі кола пекла ми, я знаю.
Поборемо всіх ворогів.
Лише сміливцям — шлях до раю,
Нащадкам славних козаків.
... Де тільки я не був! В Парижі і Китаї.
І в Сінгапурі теж не був.
Як просто тим, вітчизни хто не має,
Хто мову батьківську забув...
7 липня 2015 року
---
Усе мине на цьому світі.
Повториться із кимось знов
В минулому чи майбутті.
Щодня на небі зорі помирають.
А ми під ноги дивимось собі.
Душа із тіла вилетіти хоче.
Ніч – жінка. День – це чоловік.
Ми помінялися місцями.
Лиш Місяць криво усміхнувся.
Усе, що всередИні, ми не бачим.
Назовні що – не бачим теж.
Як вдосконалити людину?
У поцілунках все забуду.
В обіймах мирно я засну.
Чекаємо вчорашнього ми завтра.
Якби ж то сон минуле зображав.
А він в майбутнє кличе нас нестримно.
На сьогодення часу вже нема.
Ти плакала так боляче і щиро,
Що я б до тебе небо прихилив.
Але я знав, що зорі теж сміялись.
Ти озирнулась і побачила мене.
Я погляд твій відчув, але йшов далі.
Не стане вже минуле майбуттям.
Шукай себе вчорашнього в майбутнім.
Сьогодні зовсім інший ти.
І навіть внук таким уже не буде.
Якби ж ми знали, що там, за світанком,
Коли враз обривається життя?
Й чому ніхто не повертається вже звідти?
… Усе мине на цьому світі.
Повториться із кимось знов
В минулому чи майбутті…
7 липня 2015 року
---
Ти не сказала, що мене кохаєш.
Та я навчився по очах читати.
А ще – по тих словах, що ледь завмерли
І не зірвались з вуст твоїх затвердлих.
Боялась ти зізнатися в коханні,
Бо маєш чоловіка, і дітей, і пса.
А тут той світ вже треба руйнувати.
Й не знати, чи новий збудуєш ти зі мною.
Так важко дні, а особливо ночі
Пливуть в молочному тумані.
На відстані трьох тисяч кілометрів
В самотності кохання знемагає.
7 липня 2015 року
---
У мудрості немає щастя.
Багатство радість не несе.
А хворими закоханих вважають.
Людина не встигає довго жити.
Повторює одні й ті ж помилки.
Лиш ворон чорний непомильний.
Він змучився конати двісті років,
Щоб в пазурах у кішки опинитись,
Бо мудрість спритною ніколи вже не стане.
Боятись завтрашнього дня не варто.
Звичайно, ще один до смерті крок.
До вічного життя й минуле не наблизить.
У погляді твоїм – таїна небуття,
Космічна загадка і сенс епохи.
Майбутнього у ненароджених нема.
Як зупинити смерть, хвороби і страждання?
Як силу інтелекту скерувати
На забезпечення майбутнього людини?
… У мудрості немає щастя.
Багатство радість не несе.
А хворими закоханих вважають.
14 липня 2015 року
---
Упало на землю сонце.
І зорі змішались з озерами.
Навіки зникло кохання.
Життя у космічному просторі
Стало звичайним й буденним.
Емоцій нема і криків, убивств і народження нового.
Місяць світив пузато.
У темені скрипка грала.
Ніхто вже не вмів танцювати.
Блукали ще люди-нікчеми.
Шукали поживу для розуму.
Забули, що щастя буває.
Десь квакали жаби шалено
І світу кінець наближали,
Хоча все було вже в минулому.
Не плачте за тим, що відбудеться.
В минулому – проблиски смерті.
І сенсу нема в сьогоденні.
… Упало на землю сонце.
І зорі змішались з озерами.
Навіки зникло кохання…
14 липня 2015 року
---
Загублене кохання не повернеш.
Й нове в байдужості загубиш.
Від неможливості любити мерзнеш
І все одно крізь сльози любиш.
Душа заледеніла у чеканні.
Вона на крилах хоче вже летіти.
А ти грішиш у щирому коханні
Й грішать у щирому коханні діти.
Весь грішний світ в коханні скаженіє.
Я індульгенції приймати не збираюсь.
Бо без кохання лиш душа черствіє,
А я кохаюсь – і не каюсь.
15 липня 2015 року
---
До тебе ще повернеться кохання.
Воно не може зникнути нікуди.
Нехай тобі нашіптують іуди
Про пристрасть, секс, бажання і жадання –
Не вір їм, дівчинко! Кохай безмежно!
Не може буть кохання обережним!
Летять на крилах власних лиш кохань,
Долають перешкоди-перепони.
Горять безбожно намальовані ікони.
Торуєш шлях до вічності страждань.
Закон єдиний, дівчинко, в природі є:
Кохання воскресить, але не вб'є!
17 липня 2015 року
---
І в Сонця чорні плями є.
Немає ідеального Кохання.
Нам щастя, мов повітря, не стає.
Не вистачає волі до пізнання
Чогось величного в собі,
Божественного – в вічних зорях.
Хтось грає серенаду на трубі,
Хтось – похоронний марш від горя.
Ми всі – письменники свого життя.
Малюємо й стираємо нещадно
До самоскону, самозабуття
Лиш власну долю й смерть ми владно.
Зачепимо у просторі віків
Мільйони доль лиш розчерком пера ганебним.
Щасливим будь, якщо зустрів
Своє кохання ти під небом не хвалебним.
Душа летить і прагне висоти.
Людині мало вже життя на небі.
У зірку перетворюєшся ти,
А заздриш неземній амебі.
У протиріччях крутиться Земля.
На ній – лиш білі плями невідомі.
Немов безсиле немовля,
Ми почуваємось у власнім домі.
17 липня 2015 року
---
Ти вмієш у себе закохувати.
І вмить піддаєшся коханню.
Ще б помисли власні заховувати
І спротив чинити бажанню.
В коханні теж гаснеш, як зірка.
І знову, і знову спалахуєш.
Страждаєш і плачеш ти гірко.
За помилки грішні все сплачуєш.
Для всіх ти – досвідчена жінка.
І дівчинка будеш для мене.
У небі згасає вже зірка.
Налий ще сто грамів, бармене…
17 липня 2015 року
---
У всьому я хотів дійти до суті
І розібратися в душі –
Нахабній, вкрай уже зіпсутій,
Якій загробні грають вже марші,
А я їй ще пишу вірші –
Статечний, гарний і розкутий.
Та тільки це хотів зробити –
Враз збунтувалася душа.
Я думав, буде мене бити.
Вона ж спокійно каже: "Ша!".
У всьому я хотів дійти до суті
І розібратися в душі…
---
В буремній іпостасі майбуття
Пливе мій пароплав Кохання.
Від Каяття до Забуття,
Від Сумнівів – аж до Бажання.
Ми всі пройдемо цей свій путь.
Не треба Злоби і Мовчання.
Роки в минуле не пливуть.
Година кожна – час навчання.
В буремній іпостасі майбуття
Пливе мій пароплав Кохання…
---
Коли прокидаюсь – перша думка про тебе.
І день увесь – ти перед очима.
Коли засинаю – остання думка про тебе.
А Сонцю нічого не сниться,
Бо воно взагалі не спить
І стає холоднішим
З кожним мільярдом років.
Земля – згусток островів стабільності,
Бо цвинтарі – останній прихисток людських тіл.
А душі – у вільному польоті
В просторі і часі.
Живеш собі і не знаєш,
Що поруч – паралельний світ.
А люди творять свої світи,
Коли їм усе паралельно.
Неправда, коли кажуть,
Що в кожного своя правда.
Насправді правда лише одна,
Але ніхто не знає – яка вона, правда.
Світ на Землі звузився навколо Бога.
За межами цивілізації світ розширився до Бога.
А на Землі богом стала Людина,
Яка не може усвідомити, що вона і є Бог.
… Коли прокидаюсь – перша думка про тебе.
І день увесь – ти перед очима.
Коли засинаю – остання думка про тебе…
18 липня 2015 року
---
Минають дні, лиш шелестять сторінки,
Немов читаєш книгу забуття.
Ти, чоловіче, створений для жінки –
І в цьому сенс твого життя.
Вона – твій Бог на цій планеті.
А решта все – це суєта.
Загрузнеш сліпо в Інтернеті,
Де істина уже не та.
Все віртуальне в цьому світі.
А ти – за тридев'ять земель.
Наловиш мовчки в свої сіті
Чужих думок уламки скель.
Та вже не побудуєш гору.
Химерний всесвіт вирина.
Даєш собі останню фору.
Програв життя – твоя вина.
18 липня 2015 року
---
Ти просто будь щасливою,
Звабливою, зрадливою.
Ти просто будь.
Ти просто будь прекрасною,
І доброю, і ясною,
Й мене забудь.
Бо я уже у засвітах,
У темряві, в нещастях я,
А там нема кохання вже.
Нічого вже нема.
Там добре.