Допишу якусь річ до половини чи до трьох чвертей, а потім – гальма. Перемикаюсь на щось інше. Так і маю в загашнику сім недописаних романів, які чекають кращих часів. Щоби потім продовжити і закінчити якусь річ, знову занурююсь у написане від самого початку. Можливо, це й непродуктивно з точки зору часу, але принаймні я не насилую своє творче начало і не сварюся з Музою. У процесі нового написання, а, вірніше, переосмислення приходить і нове розуміння розвитку дійства. Воно стає більш глибинним – і в цьому переваги мого методу. Ти не поспішаєш завершити той чи інший роман, бо вже зациклився на новому, а з насолодою плаваєш в океані творчості, передбачаючи, що колись ощасливиш якщо і не всіх, то багатьох зі своїх читачів.
Поки що "Петрович" усерйоз захопив мене. Як і всі свої романи, я пишу його насамперед для себе, намагаючись вести читача за собою, а не потакаючи його смакам і вподобанням. Основний кістяк роману був завершений 25 липня. Тепер йде нарощування м'язів, глибинне занурення в слово. Смак неймовірний!
"Петрович" – іронічно-філософсько-детективний роман. Приватний детектив Нишпорка розкриває черговий злочин, коли, здається, і злочину як такого нема, і злочинець відсутній. Але в центрі оповіді – філософія Петровича, який став постійним відвідувачем парастасів і похоронів, аби зрозуміти глибинну сутність ще недавно живих людей. Його особиста трагедія полягає в тому, що він не може допомогти близькій людині. Оповідачем виступає автор романів про детектива Василя Васильовича, який хоче зрозуміти філософію Петровича і допомагає Нишпорці розкрити злочин.
Наразі видав три романи – "Інтуїція", "Страшні люди" і "Втікачі". Дамокловим мечем над моєю головою висять два невиданих романи – "Дванадцять" і "Запах танго".
Анатолій ВЛАСЮК
28 липня 2017 року
Ще 22 липня почав писати роман "Настя" – про дівчину, яка обслуговує наших хлопців на війні. Тема дражлива і майже заборонена. А взагалі-то, і в СРСР, як відомо, сексу не було. Це незвичний погляд на війну, підлу і криваву. І війна – все-таки головна дійова особа в цьому романі. Я не ідеалізую свою героїню. Але для мене вона свята. Мабуть, треба пережити те, що вона. Здається, я пережив це разом з нею. Тепер спробую донести до читачів.
Анатолій ВЛАСЮК
14 серпня 2017 року
Запропонували перекласти англійською мої романи "Інтуїція" та "Втікачі". Ошпарили ціною. Навіть якби вона була в десятки разів меншою, не зміг би подолати цю висоту.
Кожен творець паралельних світів мріє вийти у всесвіт, щоби бути почутим і прочитаним. Залишається багатіти думкою, як дурень, що Ніцше видавав свої творіння накладом у 50 штук. Але ж я не Ніцше. Думаю, що англійському, німецькому, французькому читачеві чи аборигену з племені тумба-юмба було би цікаво поспілкуватися зі мною.
Одна добра душа сказала, що ці романи тягнуть на Нобелівську премію з літератури. Давно я так щиро не сміявся. Але після цього клята думка засіла в голові: а чому б і ні? Поганий той солдат, який не мріє стати генералом.
Але… Роман "Запах танго", який міг би бути в компанії з "Інтуїцією" та "Втікачами", ще не вийшов. То ж годі думати навіть про переклад.
І для кого я пишу? Схоже, мої паралельні світи нікому не потрібні. Крім мене і читачів, яким подобається занурюватися в них. На цьому тлі Нобелівська премія з літератури нічого не вартує. Бо визнання – воно і в Африці визнання, якщо мої творіння визнає хоч одна людина.
18 серпня 2017 року
Андрій Штомпель і Наталя Кривун. Будь ласка, зверніть увагу на цих поетів, які знаходяться на шляху від таланту до геніальності. Бо чим геній відрізняється від таланту? Крім натхнення, коли творить, ще й щоденною чорновою роботою.
27 серпня 2017 року
Угадайте з трьох разів, хто був найбільш популярним російським поетом у перше десятиліття Радянської влади: Сергій Єсенін чи Володимир Маяковський? Дем'ян Бєдний! У часи Пушкіна та Шевченка були набагато популярніші за них поети, про існування яких ми навіть не чули, а їхні імена відомі лише окремим літературознавцям, які займаються вивченням тієї епохи. Це просто нагадування тим, кого нині вважають популярними. Та й нам не слід про це забувати, читаючи їх й оминаючи вічну поезію, а то й не здогадуючись про її існування.
27 серпня 2017 року
ГРАФОМАНИ І ГРАФОМАНИ
Доволі часто доводиться чути й читати, як один письменник називає іншого графоманом. Тут є декілька цікавих аспектів.
Насамперед той, хто наважився назвати іншого графоманом, мабуть, вважає себе авторитетом у красному письменництві. Зазвичай це не так. Можливо, йому наспівали дифірамбів – і він у це увірував. Не виключено, що це просто популярний письменник. Але популярність ще ніколи не була синонімом геніальності. Навіть таланту. В часи Шевченка і Франка популярними були інші літератори. Про їхнє існування ми не знаємо. Хіба що літературознавці, які професійно займаються тією епохою, можуть нам про них нагадати. Абсолютна більшість тих, кого ми сьогодні вважаємо популярними письменниками, зникнуть не лише з нашого поля зору, а й тих, хто всерйоз захоплюватиметься літературою так років через десять.
Той, хто наважився назвати іншого графоманом, мабуть, досконало знає правила красного письменства. І тут не все співпадає. Бо коли читаєш творіння цього авторитету чи популярного письменника, розумієш, що до світових вершин літератури він явно не дотягує.
Найбільш кумедною виглядає ситуація, коли графоманами інших називають ті, хто не має жодного стосунку до літератури і сам не намагався бодай щось написати. Зазвичай ці люди дуже агресивні, але їх не слід сприймати всерйоз, як і буцімто авторитетів чи популярних письменників, бо вони керуються школярським правилом: подобається – не подобається. Не можеш осилити Джойса? Та він же графоман. Загребельний пише нудно? Та він же графоман. Та й Шевченко, якщо розібратися… Але це вже вотчина покійного Бузини. А також тих, хто нині намагається "модернізувати" Франка, Лесю Українку та інших наших титанів слова.
Я не кажу, що графоманії нема. Вона процвітає! Але письменник, який себе поважає, ніколи не назве іншого графоманом, навіть якщо не сприймає його творів. Просто слід оминати таких людей або глибше вчитуватися в тих, кого хочете розмазати по стінці отим неоковирним слівцем. Можливо, вони вже й не такі безнадійні, як ви думали. Зрештою, навіть у явних графоманів можна дечому повчитись. Принаймні не писати так, як вони.
23 вересня 2017 року
ПАЛІМПСЕСТИ ПЕСИМІЗМУ ОПТИМІСТА
Кадзуо Ісігуро. Не відпускай мене.
Фантастика чи фентезі? Жіночий роман чи детектив? Антиутопія чи роман для підлітків? Кожний із критиків, який висуває власну версію, по-своєму правий. Насправді це синтез усього цього. Тому й маємо не чергову історію для зголоднілого читача, а якісну розповідь про найбільш життєве.
Спочатку здається, що йдеться про трьох підлітків з їхніми дитячими проблемами: не сприйняття з боку ровесників, перші закоханості, випробування дружбою… Нотки відчаю звучать у розповіді, коли ми дізнаємося, що вони ніколи не матимуть дітей. І звучить жахливий дисонанс, коли автор дає зрозуміти нам, що мова йде про донорів, які віддаватимуть свої органи людям. Такі собі клоновані овечки Доллі – тільки у людському виконанні. Реальність видається фантастичною? Чи це фантастичне насправді стає реальністю? Як би там не було, але дитяча ідилія руйнується на наших очах.
Тема приреченості людського життя червоною ниткою пронизує роман. Клони не є винятком, хіба що вмирають вони набагато раніше, ніж люди.
Виховательки в інтернаті, де живуть діти, намагаються зробити їхнє життя творчим, наповнити змістом саме існування на білому світі. Але не можна втекти від самого себе. Коли одному з героїв здається, що творче начало допоможе віднайти йому душу, з'ясовується, що це не так.
У полоні ілюзій опиняється й кохання. Воно аж ніяк не пов'язане з тим, що закоханим нібито дозволяють відтермінувати операцію з пересадки їхніх органів людям.
Клони з-під пера автора виходять запрограмованими на смерть. Зрештою, як і люди. Проте якщо люди борються за своє життя, в тім числі й за рахунок органів від донорів, то клони лише спостерігають, як у них відбирають їхні органи, прирікаючи на смерть. Це своєрідний песимізм оптиміста, коли знаєш, чим усе закінчиться, а в кінцевому результаті від тебе не залежить, врятуєш своє життя чи просто спостерігатимеш за його згасанням. Люди та клони хоч і знаходяться по різні боки барикад, але складають собою єдине ціле і вже не можуть існувати одне без одного.
Навіть звістка про Нобелівське лауреатство письменника не змусить багатьох дочитати до кінця цей роман та інші твори автора. Особливо якщо люди послуговуються принципом "подобається – не подобається". Одні не позбулися совковості в сприйнятті літератури, інші – молодші – стали жертвами нинішньої політики абсолютної більшості видавництв, скерованої на популяризацію творів письменників, твори яких приносять прибуток. У випадку з Кадзуо Ісігуро маємо зовсім інше. Треба вміти читати не лише між рядками, а й бачити глибинний зміст написаного. Це як палімпсести, що відкриваються під зовсім іншим текстом. І саме глибинне становить сутність розповіді.
Очевидно, клонування – це черговий тупик у розвитку людства. Штучно вирощені органи не зможуть замінити живий організм. Так само безнадійно порожньою, скажімо, є тривога, що штучно вирощений інтелект призведе людство до загибелі. Проте люди, які вміють мислити, потребують час від часу мозкових атак, щоби не допустити зникнення планети Земля. Роман Кадзуо Ісігуро "Не відпускай мене" – одна зі спроб скерувати нашу думку саме на це.
4 листопада 2017 року
ВІД СЯНУ ДО ДОНУ
Василь Шкляр. Троща.
Схоже, Василь Шкляр залишається єдиним українським письменником, який не лише на високохудожньому рівні пише про українських націоналістів, а й глибоко освоїв цю тему, зумів показати сутність і дух українського націоналізму.
Втім, є певні суперечності між Шклярем – письменником і Шклярем – громадським діячем. Останній нещодавно заявив, що нам слід залишити Донбас, бо, мовляв, усе одно не наповнимо його українським духом. Це щось подібне до давніх тез Юрія Андруховича: мовляв, без Донбасу (а ще Криму) ми швидше наблизимося до Європи.
З Юрієм Андруховичем чи його духовним родичем Андрієм Кокотюхою, який полюбляє писати про українських націоналістів, не розуміючи сутності й духу українського націоналізму, все зрозуміло: вони ліберали до мізку кісток.