Тато кинувся було негайно шукати маминого кривдника, щоб набити тому фізіономію, мама благала його нікуди не йти. Поки вони сварилися, хлопчик дістав із кишені цукерку й непомітно вкинув її до сміттєвого відра.
Було ще багато крику, гучного плачу й тихих сліз. Тато таки пішов, але не на розшуки довговолосого, а до своїх фірманів. Повернувшись п'яним, він звично сидів на підлозі в коридорі, просив у мами пробачення й намагався пригорнути малого. Хлопчик хотів спитати, де тато взяв картки на бай-бай, але промовчав, згадавши цукерку в сміттєвому відрі.
За кілька днів тато прийшов додому піднесений, у нього сяяли очі. Покликав маму, поставив перед собою хлопчика й заявив, що так, як вони живуть, жити більше не можна й тому вони їдуть жити в Куряву. Майбутній Соловій не знав, що таке Курява, але зрадів. Мама ж зовсім не зраділа – вона вхопилася за голову й сказала, що тато збожеволів. Тоді тато сказав, що викинеться у вікно – вони мешкали на шостому поверсі. Мама погодилась їхати.
Якогось вечора до будинку підкотив качі й дужі дядьки швидко завантажили в неї домашній скарб родини. Одному з дядьків тато віддав ключі від квартири, натомість той тицьнув татові згорточок з грішми й сказав, де та на якому блокпості скільки платити. Це були не продкартки, а справжні гроші – юані. Сусідки плакали й прощалися з мамою та хлопчиком, наче на похороні.
Вантажівка їхала усю ніч, хлопчик спав, а коли прокинувся – навкруги вже була пустеля. Вона йому зразу сподобалася – тут було багато простору, неба й сонця. Ще кілька годин повоз їхав удень, дорогу показував проводир, який підсів, поки малий спав. На голові в проводиря був чудернацький ковпак із вирізом для очей, хлопчик спершу злякався – вирішив, що то грабіжник, але проводир сказав, що в Куряві так ходять усі, а чудернацький ковпак називається "каптур". Врешті вони дісталися хутора давнього татового приятеля Декамерона, саме він звабив тата пустелею й обіцяв допомогти на початках.
Хлопчику здалося, що мешканці хутора ходять, загорнуті в простирадла, але мама сказала, що то в них така вдяганка, чоловічі "простирадла" звуться джалабеями, жіночі – туніками. На головах люди справді носили каптури.
Подивували, ба навіть посмішили хлопчину хутірські сявчі – кожен із них стояв на величезних, легеньких з виду колесах, що збільшувало ширину повоза, принаймні, вдвічі. Останнє нікого не турбувало, бо місця в Куряві безмір, зате на таких колесах, як пояснили малому його хутірські однолітки, "сявчики" заввиграшки долають пустельні кучугури й перемети. Той же з хуторян, хто часто їздить у справах на Материзну, має зазвичай і "некучугурні" колеса – переставляти їх не важко.
Хутір звався Добрий. "Хлопці відкопали табличку, а на ній написано "Добровеличківка", – пояснив Декамерон – дебелий дядько з великими теплими руками.
За вечерею, влаштованою господарем на честь прибульців, Декамерон розказував новоспеченим хуторянам про пустельне життя-буття, згадував тяжку долю піонерів-переселенців. Бурити надглибокі свердловини тоді ще було нічим – воду добували завдяки слабосильним гідроконденсаторам. Ночами, коли стихав вітер і зупинялися вітряки, поселенці ставали до динамо-машин самі. Їздили, головно на конях, які, втім, скоро повимирали і їх замінили верблюди, від спеки ховалися в підземних житлах – бурдеях, городину вирощували в глибоких канавах, від пустельних собак відбивалися довгими штихами.
Нове життя починалося зі зміни імен. Ні паспортів, ані будь яких інших документів пустеля не потребувала, ба, вони навіть становили загрозу, адже держава могла вирахувати за цими картками своїх громадян-утікачів. Позбувшись пластикового мотлоху, поселенці, що зважилися на нову долю, обирали собі й нові імена: тато став зватися Сміхом, мама – Щирицею, хлопчика нарекли Соловієм.
Локі
Під верхнім летким шаром пилу, що здіймався курявою від найменшого повіву, була більш тривка, з часом ущільнена бідненькою ранковою вільгістю порохнява. Локі стругав її дашком шолома й відкидав убік. Копати було легко, але хаптагер втомився несподівано швидко, не допомогла навіть чергова гідропонічна пігулка. Перед очима замиготіли яскраві кола, марнуючи дорогоцінну вологу, тіло витиснуло крізь пори щільний піт. Локі скрутився бубликом у неглибокій ямці, яку встиг викопати, й вирішив полежати так, відпочиваючи. Та скоро зрозумів, що не вийде – верхній шар пустельного пилу швидко нагрівався й за кілька хвилин повітря в ямці стало більш розпеченим, аніж угорі, де ранкове затишшя змінив тихий але наполегливий вітерець.
Слід було вкопуватися ще. Локі заплющив очі й, сидячи в ямці навпочіпки, почав монотонно шкребти дашком шолома порохню під ногами.
Він ненавидів пустелю, але був приречений на неї змалку. Може тому й ненавидів.
Іще в шести— чи семирічного хлопчака вона часто й надовго забирала дратливу матір із незмінною цигаркою в роті та неквапного в мові, але меткого в кулаку батька. Старша сестра Локі, який не був іще тоді Локі, Феля теж курила, але потай від батьків, а то дістала б того кулака враз. Фелька переважно й виховувала хлопця (лупцювала та називала дурбасом), навіть коли мати з батьком затримувалися вдома, бо їм завжди було ніколи.
Вони мешкали в крихітному містечку Прилуки, на самісінькій межі з убивчою Курявою, яка часто й щедро засипала напівспорожнілі вулиці та будинки містечка чорним пустельним попелом. В пошуках роботи й прохарчівку прилучани розходилися по інших землях, цілими родинами їхали обживати родючу російську північ. Залишалися або ледарі, або дурні, або ті, кого годувало пограниччя. Батьки Фелі та її молодшого брата належали до останніх – вони перепродували вирощених пустельниками (а, отже, вирощених незаконно) верблюдів-хаптагаїв.
За тих часів розведення, а відповідно – й перепродаж верблюдів не набули ще, як зрозумів Локі набагато пізніше, значних обсягів – хлопець мав би пишатися, що його мати з батьком були піонерами цієї прибуткової, але небезпечної справи. "Предки" надовго щезали в Куряві, а повернувшись на Материзну теж довго не засиджувалися вдома – їздили то до Києва, то ще кудись – налагоджували канали, домовлялися про збут верблюжого м'яса та вовни. Малий іще тоді дивувався – чому верблюже м'ясо не дозволяється відкрито продавати завжди голодним прилучанам? Якісь, невідомі хлопцеві, приятелі батьків розжилися на торгівлі верблюдами настільки, що заробленого вистачило на переїзд до Швеції. Мати над усе мріяла повторити їхній здобуток, батько поїхав би за нею куди завгодно.
Вигуляних у Сальві хаптагаїв здавали на м'ясо та шкури на початку літа й тоді мати з батьком щезали з дому на цілий місяць. Раніше, навесні, верблюдів, залишених зимувати, стригли й це була для нелегальних торгівців ще одна гаряча пора.
Їх забрала пустеля. Батько з матір'ю просто не повернулися того тижня, якого обіцяли, не повернулися й наступного, не повернулися взагалі. Навчені самостійного життя діти терпляче чекали батьків, коли закінчилися залишені ними продкартки, Феля дістала зі схованки пакунок з грішми й пішла міняти їх до батькового приятеля Боніфата. Дядько Боніфат поміняв гроші на картки, брат із сестрою накупили різних наїдків та солодощів, Феля набрала ще й цигарок – сиділи наче бовдури в хаті та об'їдалися, сестра курила вже по дорослому, не криючись.
А вночі до хати постукали якісь чужі чоловіки. Вони зайшли й, нахваляючись чорним стріливом із короткими дулами, відібрали і картки й гроші, що залишилися. Грабіжники були небалакучими, один лише, непоспішливий і грузький, сказав наостанок загадкову фразу: "Курява з'їсть усе!"
Локі здригнувся: хтось вимовив ці слова прямісінько в нього над вухом! Схопився на рівні, роззирнувся, серце калатало шалено. Але навкруги нікого не було. Лише курився на верхівці кучугури чорний порох, у білому небі скаженіло розпечене до блакитного сонце, тремтіли в мареві віддалені дюни. Хаптагер знесилено сповз на дно щойно викопаної ями.
– Чого ти, дурбасе? – сказав уголос, намагаючись заспокоїти самого себе. – Це просто почулося – спека, втома… спрага.
Йому до сказу хотілося пити, гідропонічні пігулки закінчилися, та й користуватися ними можна всього кілька годин. Але заглибина була вже доволі місткою й Локі мав де сховатися. Коли йому захотілося відлити, хаптагер зняв з голови ганчір'яний тюрбан, помочився на нього й знову обгорнув зволоженою ганчіркою голову.
Варто було б ще заглибити яму, але Локі нічого не хотілося робити, їсти теж не хотілося – тільки пити. Копаючи, він відібрав кілька гладеньких камінчиків і тепер вкинув їх до рота – досвідчені хаптагери казали, що так можна вгамувати на якийсь час спрагу. Камінчики довго перекочувалися в роті сухими – слини знову не стало. Губи потріскались. Накочувалась дрімота.
"Напевно, по мене приїдуть уночі", – думав Локі в напівсні, сидячи на дні ями так, що з неї визирав либонь тільки тюрбан. Справді – вдень до дідька спекотно, до дідька… Але неодмінно приїдуть – Батько Хуга своїх не кидає, не заведено таке між хаптагерів. Запеленгували ерло… Якщо воно тільки тут, якщо неподалік, випало з вуха коли Локі торохнувся шоломом об землю. Можливо, воно лежить навіть зовсім поряд, та спробуй знайди її – триклятущу чорну горошину в триклятущому чорному поросі! Чому ерло не роблять білими? Треба підказати тим шадзикам , які їх виготовляють…
Власне, якщо ерло десь поряд, Локі міг би й поговорити з Батьком Хугою, але в роті було каміння й хлопець вирішив розмовляти з ватагом подумки.
"Феля добряче мене лупцювала, Батьку, та я на неї не в обра́зах – такі в Фелі були виховні прийоми. То ще нічого – її дівчачі стусани – зовсім дурня в порівнянні з тим, що я вигрібав у сиротинці. Пам'ятаєш, я розказував, як до нас прийшли жіночки з Райнаркому та поліціянти? Ми не зізналися державним тварюкам, що батько з матір'ю перепродували верблюдів, просто начіпляли їм на вуха міфансів, буцім старички зникли безвісти. І нас забрали до сиротинця.
Новеньких у притулку лупцюють до всирачки й не дають їсти – відбирають прогірклі міфанси та пляшечки з "чайна-колою". Захистити можуть лише земляки, але з Прилук у тій гаспидській дірі нікого не було. Мене затовкли б на каліку, якби я не вигадав розважати старших, запалюючи власні гази.