Пам'ятав, як бігла тонесенькою цівочкою вода з колонки за два будинки від їхньої оселі, нескінченну чергу до цієї колонки та нескінченні сварки в нетрищах самої черги – хлопчик ходив туди з мамою по воду. Либонь, такими ж нескінченними були й скарги законослухняних громадян до влади з вимогою впорядкувати набирання ними цієї-таки живодайної вологи, на що влада відреагувала наймудрішим з усіх можливих рішенням. Оголосили постанову, що одна особа має привілей набирати воду з колонки впродовж чотирьох хвилин, і ні секундою більше. Чому саме чотирьох – ніхто не знав, але до колонки громадяни почали приходити з годинниками, таймерами та часомірами, деякі приносили навіть громіздкі музейні будильники, хлопчик і не підозрював, що існують такі. Щоправда був і приємний виняток – на головне свято країни – День Нового Возз'єднання – громадянинові дозволялося набирати воду аж шість хвилин.
Цікаво, що при цьому двигуни всіх транспортних засобів працювали на воді, точніше – на водні. Громадяни жартували: "Казали, що немає нафти – двигуни палили бензин, не стало води – сявчі перевели на водень." Втім фахівці, як пояснював тато, запевняли, що на промислове виробництво водню йде виключно морська вода, запаси якої невичерпні. "Отже, скоро висохнуть моря!" – робила з того висновок мама. Тим часом висихала земля.
Мама сиділа на соцпідтримці, а оскільки ніхто ніде нічого не будував, то тато – будівельник за фахом, – працював фірманом навантажувача на китайському даруні , або дарунці, як називали їх деякі. Китайських дарунів у місті було кілька – тато працював на тому, що найближче до їхнього будинку. Двічі на місяць татові видавали на роботі продкартки. Частину з них він отоварював з товаришами-фірманами бай-бай і приходив додому п'яним. Тоді тато вперто сидів на підлозі в коридорі, відмовлявся заходити до кімнати й за щось довго просив у мами пробачення. І ще дуже любив пригортати до себе й цілувати синочка. Соловій, який не був іще тоді Соловієм, виривався, бо від тата тхнуло. Мама казала, що китайська рисівка смердить, наче собаче лайно. Але вона була дешева.
Впродовж трьох зимових місяців хлопчик ходив до школи, а решту часу – із мамою по воду, до крамниці та по соцпідтримку на біржу. Продкарток давали мало, їх не вистачало б на прожиття навіть якби тато не пропивав трохи з товаришами двічі на місяць. Білоруський хліб, сир і паштет коштували дорого, позбавленими ж смаку рисовими пластівцями-міфансами годі було наїстися. А мусили ж іще годувати бабу, яка жила в іншому місті – маленькому й засипаному пилюгою. Тим, кому за шістдесят п'ять, продкартки не давали. Баба вперто відмовлялася йти в дожиток, хоч там і годують. Казала, що краще вмре. Час, що залишався, а його було дуже багато, хлопчик грався на вулиці з іншими дітьми. На мишастій стіні будинку хтось намалював чорним угодованого китайця – малі розбійники шмаляли в нього грудками.
Локі
Пустеля. Якщо Бог є (його звісно нема, але якщо припустити), то це найжахливіший з його витворів. Кажуть, Творець часто гнівався на своїх нерозумних дітей – поза сумнівом, пустеля стала особливо вишуканою карою для особливо невиправних. У пустелі нема опертя для життя. Нема ґрунту, куди можна було б укоренитися, нема плоду, яким можна було б поживитися, нема дощу з неба – лише прямовисна вбивча жарінь. Життя в пустелі, звісно, трапляється, але скоріше як виняток. І воно неодмінно потворне. Пустельні собаки дрібні, метушливі, з лютими жовтавими очима, скорпіони відразливі, навіть верблюд, цей цар пустелі, насправді негарний, відверто – просто бридкий. І людина, потрапивши в Куряву, стає бридкою, дрібніє, її очі наливаються лютістю наче в тих пустельних псів. Вона, як і пси, не від надміру гараздів залишила прохолоду півночі й вирушила на доконечну загибель (то лише питання часу) туди, де життя неможливе за визначенням, у місце, яке сам Бог установив як останній і нетривалий проміжок муки земної перед нескінченною (як розказують) мукою потойбічною. А може… оце воно, те потойбіччя, й є? Тоді все стає на свої місця. В пустелю приходять лише грішники – піди, пошукай у Куряві бодай одного праведника! Ти приходиш, а вона вже чекає… Пустеля спалює нечестивця знизу, згори, випікає зсередини. Твою ще теплу, але вже мертву плоть галасливо ділять між собою грифи та дикі пустельні собаки. Локі ненавидів пустелю…
Спершу він не розумів, чому не може поворушити язиком. Просто до сказу хотілося поворушити язиком, але той стримів у роті, наче носак теплочеревика, видавався таким само громіздким і гумовим. Хлопець зробив чергове марне зусилля, в роті защеміло й він згадав політ. Локі невагомо й безгучно летів над охолодою нічної Куряви, здається, навіть бачив зорі. "Чому я летів і куди я летів? І як я взагалі міг летіти, люди ж не літають? – подумав хаптагер. – Хіба що на літачі – кумедній "табуретці з пропелером", в нас була – Батько Хуга вправлявся, поки не гепнувся з висоти добрячих двох верблюдів, якщо не трьох… Чекай, у кого це – в нас?" І він згадав усе…
Локі розплющив очі. Його останнє під час польоту замовляння не допомогло й молодий розбійник упав не в пухкий порох, а на кам'янисту пустельну плішину. Він лежав на боці, майже на спині, до того ж – на власній задерев'янілій руці. Тіло боліло, язик усе ще не ворушився. Ані каптура, ні зміцненого дротяним заборолом шолома на голові, що теж боліла, не було – певно злетіли при падінні. На верхівці найближчої кучугури курилася чорна пилюга. І над пустелею сходило сонце.
Глухо застогнавши, Локі перевалився на живіт. Він ніколи б не подумав, що добути з власного організму слину виявиться таким складним, більше схожим на тортури, завданням. Судомлячись і стогнучи, хлопець видобув урешті зі скеплених залоз якусь краплину вологи, ворухнув язиком.
– Батьку.., – прохарчав. – Пустеля мовчала. – Батьку! – проказав голосніше. – Батьку Хуго, чи мене хтось чує?
Курява починала дзвеніти, лише пилюга на верхівці кучугури димилася безгучно. Локі дотягся долонею до голови й колупнув мізинцем у вусі. "Треба підвестися, – сказав сам собі подумки. – Підвестися й пошукати гаспидське ерло – певно вилетіло з вуха, коли гепнувся макітрою об землю. Зручна штука, та якби це був добрий армійський тьєн-обмежка , то й шукати нічого б не довелося – засоби обмежувального зв'язку вшиваються зазвичай у комір. Щоправда, терен їхньої дії справді невеликий… І ще треба знайти каптур та сховати від спеки голову. І чекати. Батько по мене повернеться. Таке вже траплялося – он Відар із Даґрового екіпажу теж губився під час нічного виступу й нічого – вранці повернулися й знайшли!"
Локі сів. Це вартувало шаленого болю та запаморочення. Бік був обдертий до шкіри й до крові, цупка тканина комбезу пошматована. Хлопець дістав зі вцілілої кишені самовберігач, обробив кровисті місця аерозолем, вкинув до рота гідропонічну пігулку – вона викличе якусь мудраційну реакцію, внаслідок чого організм отримає додаткову вологу. Оглядівся. Вбивчий пустельний пейзаж із чорними кучугурами, бурими плішинами між ними, білим небом і сліпучим сонцем урізноманітнював шолом хаптагера, що блищав поодалік та скоростріл зовсім поряд. "Це добре, – подумав Локі. – Стріливо – це добре!" Але спершу слід було захистити голову. Хлопець дістав із піхов при поясі невеличкий ніж, відбатував верхню частину комбезу, що й так ледве трималася, та спорудив із неї на голові ганчір'яну купу. Сам залишився в спідній блузі. Дотягся до скоростріла, перевірив – справний.
Руки-ноги були цілими, але зводитися на рівні Локі не наважився – макітра таки паморочилась. Так і порачкував до шолома, задираючи догори голову, аби не впала з неї купа дрантя. Ерло живилося від будь-якого джерела тепла, байдуже – то тіло розбійника чи гарячий пустельний порох. Почути вироблений ним звук на віддалі було неможливо, зате чийсь голос пристрій міг вловлювати здалеку – варто його лише відповідним чином дистанційно налаштувати. Локі рачкував до шолома й гукав:
– Батьку! Батьку Хуго, це я – Локі! Чуєте мене, в дідька? Я живий, Батьку! Батьку Хуго!
Благати про допомогу між хаптагерів було неприпустимо – за таке б нещадно висміяли, а кашовар Валі навіки забрав би слабкодуха до себе в мийники казанів. Тому Локі просто повідомляв, що вцілів. А Батько Хуга знає, що діяти…
Каптур злетів з голови разом із шоломом, та ерло в ньому не було. "Однаково воно десь неподалік, – подумав Локі. – Мене почули, ерло запеленгували й либонь уже поспішають на допомогу. "Хлопець уявив, як глузуватиме балакучий фірман їхнього бота: "Що, синку, татко Бурий чхнув, а когось із биндюги наче вітром здмухнуло? Є в мене поворозка – кобітам на Материзні букети скручував, то дам, щоб прив'язувався!" Бурий був знаним бабієм.
Звісно ж, вони всі живі, адже вибуху не було – ракета не влучила й помчала далі собі в Куряву. В свою чергу бот Локі помчав далі за сявчі поселенців – настанову Батька слід було виконати хай там що, хоч би живим залишався один єдиний хаптагер!
Сонце пекло вже, здавалося, й крізь саморобний тюрбан, шкіра нижче ліктів почервоніла, кров, що сочилася зі здертих місць, запеклась. Локі зняв із голови лахміття, надів каптур і вже на ньому знову спорудив ганчір'яну купу. Каптур у пустелі – чи не найнеобхідніша річ – він ховає від сонця та пилюги не лише голову, а й шию та обличчя, залишаючи тільки проріз для очей.
"Треба закопатися в порох, – подумав Локі. – Хтозна, скільки доведеться чекати! І копати поволі, щоб не витрачати зайвої вологи". Він знайшов таку-сяку заглибину під супротилежним від сонця схилом кучугури й почав розгрібати порохню. Доволі зручним інструментом для цього виявився погнутий шолом… "Ти з пороху вийшов – у порох і повернешся!" – згадував хлопець багатозначні слова Батька. Стріливо Локі тримав поряд…
2
Вони
Президент не любив Київ і ця нелюбов була взаємною. Столичні мешканці давно й стійко ненавиділи будь-яку владу, а влада мала б уклінно дякувати столичним мешканцям за те, що не перетворюють своє крижане ставлення до провідників нації на ставлення вогняне. Вона втім нікому ні за що не дякувала, а прагматично ганяла вулицями столиці боти з поліціянтами, які своїм виглядом мусили притлумлювати в киян будь-які думки про бунт, або щось на зразок того.