"Так не діждуть вони", — гукнула Марта й, розпанахавши двері, вилетіла на ґанок. Слюсар Шарабан схопив голову за рукава, і вони вийшли вслід.
Коли Марта з'явилася, мов буря, на ґанку, глухий гуд стрепенувся й ураз задзвенів сотнями яскравих голосів. Юрба хитнулась, передні витягали шиї, позаду подоляни стояли нерухомо, ховаючи руку під кожухом. Десь між кожухами виблиснула сокира і зникла.
"Дякую вам, — почала Марта низьким урочистим голосом і, схристивши руки, уклонилася народові в пояс. — Дякую вам, добрі люди, що ви мене, недолужну й поранену, в свій дім приймали. Ще дякую вам, хазяї домовиті, що ви крашанками й масличком і молочком мене, бідну, голодну частували. Ще дякую вам, що ви мене рушником, кофтою, пальтом, кожухом оцим одягали, щоб не замерзла я, осюди їхавши. Ще дякую вам, що ви коні добрі запрягали, мене в сані садовили й сюди везли, щоб я, немічна, по дорозі не впала. Ще дякую вам, що ви мене сюди проваджали, щоб тут не зобиджено мене від лихих людей.
А найбільше дякую вам за те, що ви від людей правди не ховали і нищечком усім про мою спину розказували!"
Перепічка пересмикнувся й знітився за спинами передніх. Мироносиці теж непомітно зникли з переднього пляну.
"Дивіться ж, брехуни їдовиті! — раптом на ввесь голос дико закричала Марта. — Дивіться, правдолюбці смердючі, дивіться, чорні дияволи, дивіться, гадюки плазовиті, дивіться, кровопивці люті, дивіться, буржуї прокляті, вам би тільки глумитися, звірям, з нас бідних, трудящих, дивіться ж, що в мене випалено на спині!"
Вона рвонула кожуха, й ґудзики, як листя, посипались в сніг. Вона зірвала з себе кожуха й кинула під ноги юрбі. Зверху донизу вона розпанахала пальто, й воно, як спідниця, упало з тіла. На шмаття вона подерла сатинову кофту, обома руками схопилася за сорочку й розшматувала на тілі — аж по живіт гола стала вона на сніговім ґанку перед натовпом.
Усе замовкло, чути було, як дихали люди. Якийсь парубок хихикнув у юрбі, і зараз же глухий ляпас затулив йому рота. Марта повернулася до юрби голою мускулястою селянською спиною. Із задніх рядів за хати, у завулки тікали подоляни.
Тієї ж ночі кілька десятків куркулів на підводах, манівцями, втекли з села.
* * *
ЖИТТЯ ГАЯ СЕРГІЙОВИЧА ШАЙБИ
I
Димніші домни. І в присмерку палючім
Доми дивніші на горі вечірній,
І кавпери стоять, мов капітани.
Над естокадами зіпершись на обручі
Повітродувних труб, і в рупори покірні
Скликають газ:
Цео!
Цео!
Цео!
Це образи, це одгуки, це од світання
Веде завод за води неминучі.
За дюни шлакові, де домни-дромадери
Бредуть крізь ночі, крізь кошмари мідні
В неімовірним сном загружені печери.
Гай Сергійович Шайба сміявся. Ще зроду свого він не сміявся так. Не срібні дзвоники вибігали й котилися по небу між хмар, не срібні квіти сміху засівали землю між трав — ні! — грубі крики гуркотіли з його грудей, захлинаючись, спиняючи один одного, шибаючи один одного в спину, вони виринали з його веселих грудей. Уперше зроду свого сміявся Гай Сергійович Шайба.
Гай Сергійович Шайба сотав руками, ніби намотуючи на них усе мереживо довколишнього і соняшного світу. Він викидав ногами, ніби знов скидаючи з себе довколишнє соняшне мереживо світу. Він летів уперед, виміряючи ширник просторів, в одну невимірну невмирущу мить облітав навколо світу і знов летів на тім самім місці. Гай Сергійович сміявся на руках у своєї матері.
Невідомо з чого сміявся Гай Сергійович Шайба, випинаючись і випростуючися з рук своєї матері. Бо перед ним саме стояв завод.
Через весь день працювавши, зайшов завод у вечір. Через увесь день палавши, зайшло над заводом сонце. На той час сонце ще циркулювало над Російською Імперією в її Малоросійській частині. Серед білі піскуваті баранці хмар сонце виливало з себе розплавлений чавун. Далі воно байдуже перекинулося за крейдяні гори, і завод засвітився своїм світлом.
Немов троє марсіян на триногих стативах, стояли три домни, і коло них, як п'ять круглих куль, стриміли п'ятеро кавперів. Колінкуватий удав газочисних труб сповивав тіло доменного цеху. Три градирні, мов жирні черниці, крапали слізьми в содові озера під собою.
Увесь же завод був, як ялина. Кругом горіли свічі. Безліччю вогнів горів невикористаний газ — це були свічі. Під темною брамою заводу виходили сумні, чорні, закурені, задимлені люди. Смішного не було нічого — і все ж таки Гай Сергійович реготався, як ніколи в своїм короткім житті.
Навпаки, мати його плакала. Бо Сергія Шайбу мали одвести на станцію двоє жандарів. Жандарі — це люди в синіх мундирах з білими шнурками, в блискучих шеврових чоботях, добре виголені й чистенькі. Жандарі настирно закликали Сергія Шайбу прогулятись на станцію — а зі станції в Сибір. Сергій же Шайба дуже не хотів розлучатися з молодою жінкою і з симпатичним Гаєм Сергійовичем Шайбою. Гаєві Сергійовичу Шайбі здавалося, що блискучі сині жандарі дуже смішно граються із Сергієм Шайбою, сіпаючи його за руки, зв'язуючи добрим англійським поясом. Отже, він роззявив рота і сміявсь так, як зроду свого ще не сміявся. Найбільше його смішила невідповідність між зусиллями жандарів і стремлінням Сергія Шайби. Вони сіпали його назад, а він рвався наперед, ніби силкуючись узяти Гая Сергійовича на руки — а після цього він мав клацати пальцями і всякою іншою манірою постачати Гаєві Сергійовичу інтелектуальну розвагу.
Нарешті жандарі сіпнули Сергія Шайбу так, що товариш Сергій Шайба упав на спину. Це вже було так смішно, що не можна цього собі уявити, не бачивши. Гай Сергійович зовсім захлинався від сміху. Руками, ногами, головою, всім пружним розкішним тільцем він летів до батька, що так прекрасно смішив його, і сміявся, сміявся, сміявся.
II
І раптом свист несамовитий.
В смертельнім цеху труби клепані тремтять — реве залізо,
Рве хуга ферми.
Сопла дико виють.
Гудуть залізні ферми естокад,
І па пісочок у дитячі ферми
Кошмарний хобот обережно лізе.
— То молочком чавунним напуває
Спітніла домна свої любі діти.
Сопе й парує
Черево таємне.
Ще повне плоду, і не спочиває
Бездомна мати ще дітей родити.
У легку мжичку Гай Сергійович Шайба ішов поважний і замислений. У жмені він добре мав царську копійку і лініями життя, смерти й щастя відчував на копійці орла і кінного дядю з дрюком, которий дядя з невідомих причин звався рештою. На ту царську копійку мама радила його купити дві царські цукерки — коли почистити таку цукерку від паперу, вона скидалася на канатну вагонетку — тільки замість крейди в ній було павидло — солодкий дьоготь цукеркової вагонетки.
Гай Сергійович Шайба свої плекав думки щодо царської копійки. Влучно кинута об стіну коксового цеху, ця копійка могла породити другу копійку — або ж загинути сама в цупких лапах Кроня.
З погляду Гая Сергійовича Шайби, так само, як і з погляду інших, його віку пролетарів, Кронь, син майстра, був герой. Передо всім, Кронь був на голову, на велику незграбну банькувату голову, вищий від інших. Він був старший віком, і батько його був старший рангом. Його батько був дослужився до майстра силою хитрої механіки, яка звалася на заводі — бути за нічного сторожа. Кронів батько, прагнучи командних гір в індустрії, оженився з дівчиною, що викликала естетичне почуття в головного інженера. Могутній порив до краси зблизив серце інженера і Кроневого батька — Кронів батько став майстром нічної зміни для невідповідальних робіт і заслужив на назву "нічного сторожа". Вночі майстер Кронь не бував удома, з чим охоче мирився його друг інженер.
Отже, син майстра Кронь був герой. Він вищого був походження, був вищий на зріст, був дужчий і мав багато копійок. Окрім того, він мав чимало монет на дві, три й п'ять копійок, як і належиться сливе дорослій людині. Син майстра Кронь був сливе доросла людина. Подекуди він замикався сам у кльозеті і за півгодини виходив звідти з ще товаришами, з ще червонішими губами і з розпаленими, заспаними очима.
Але найбільше дивувало інших, тої ж епохи пролетарів, те, що Кронь завжди вигравав. Він міг програти вісім, десять, одинадцять копійок, але наприкінці все одно вигравав усі гроші назад і забирав при цьому чимало прибутку.
Це саме і обмірковував Гай Сергійович Шайба, затискуючи в руці царську копійку на дві царські цукерки ринковою вартістю. Шахрувати не було як — суворі вікодавні правила гри не давали ніякої змоги шахрувати. І все ж таки, ні разу не було, щоб Кронь, кінець-кінцем, програв.
У цей день Гай Сергійович Шайба уперше встановив, що дрібний капітал безсилий боротися з великим капіталом. Не карбованець народжується з копійок, вирішив він, а карбованець ковтає копійки. Економічна боротьба між карбованцем і копійкою — нерівна боротьба. Чи є яка-небудь боротьба окроме економічної? — подумав Гай Сергійович Шайба і підійшов до кутка коксового цеху — а там уже дзвеніли копійки об стіну.
Уже бій ущухав. На розтуленій долоні Кронь уже мав цілу конічну купу пролетарських копійок. У цю саму мить хтось з товаришів програв останню копійку. "Клади сюди", — скомандував Кронь, і остання копійка зникла в горі акумуляції капіталу. Гай Сергійович Шайба болюче відчував у своїй руці лініями життя, смерти і щастя мідний еквівалент двох царських цукерок. Він розтулив долоню. Дзень! — мала полетіти копійка і розчинитися в Кроневім багатстві.
Але копійка не полетіла. Гай Сергійович Шайба одійшов од стінки і акуратно поклав копійку на витягнуту Кроневу долоню. Кронь остовпів, а Гай Сергійович Шайба звернувся до товаришів з короткою промовою.
"Товариші, — сказав Гай Сергійович Шайба. — Для чого боротися економічно. Все одно його карбованці з'їдять мою копійку. Спробуємо боротися інакше. Пролетарі всіх країн, єднайтеся".
Гай Сергійович Шайба розмахнувся і вдарив знизу по Кроневій руці. Вгору бризнув фонтан копійок, і вони розсипались у коксовому штибі. Бій був довший, ніж на те сподівався Кронь. Від першого ж штурхана Гай Сергійович Шайба одлетів до стінки і притулився до неї спиною.
Попереду в нього над усе панувало вражіння, ніби ввесь Кронь обріс болючими кістками зібганих кулаків. Ніби він, Гай Сергійович Шайба, голіруч мусів бити вугілля, що засипають у коксову піч. Кронь був як дредновт — усе м'яке і живе десь сховалося, наче його не було. Довгими залізними вдарами Кронь націляв між Гаєві ребра, і Гай ледве управлявся підставляти руки.
Надзвичайні райдужні потойбічні ляндшафти побачив Гай Сергійович Шайба.