Українська трагедія. Між життям і смертю (перша книга)

Анатолій Власюк

Сторінка 6 з 42

Головний редактор приватної газети "Дрогославщина" не вписувався в жодні лекала обивателів і влади. За великим рахунком, суспільство поділене саме на ці дві категорії. Ті, хто випадає з обойми, – або так звані білі ворони, або невдахи, або крикуни, або ще хтось. Іншими словами, це люди, логіку яких зрозуміти не можна. Якщо зважити на те, що обивателі вибирають до влади собі подібних, а влада говорить те, що від неї хочуть почути саме обивателі, й робить те, що хочуть вони, то це сіре міщанське середовище єдине в своїй оцінці, воно не терпить революційного, радикального, що підриває її основи.

Мабуть, Андрій Чернюк не був ні революціонером, ні радикалом. Він просто методично й послідовно у своїх статтях викривав владу і висміював обивательську психологію. Це найбільше дратувало міщан, робило чоловіка неприйнятним в їхньому середовищі.

Демократична влада в Дрогославі змінювалась, але ставлення до неї з боку Андрія Чернюка було сталим. Щоправда, він, як це прийнято в західній журналістиці, давав новообраній владі сто днів і не писав про неї упродовж цього часу нічого дошкульного і критичного, але вже на сто перший день у його газеті з'являлися цікаві матеріали, які спочатку тішили обивателів своєю незвичністю, потім насторожували, коли приходило розуміння, що їх, обивателів, прив'язують все міцніше й міцніше до цієї влади, а насамкінець нервувало, бо за всіма помилками й непрофесіоналізмом влади вони бачили себе, коханих.

Найбільше за чоловіка, звісно, переживала дружина. Вона працювала вчителькою, і їй доводилося не раз вислуховувати від колег, що Андрій Чернюк написав не так і не те. Якби в них запитали, що саме не так і що саме не те написав журналіст, вони би, мабуть, не змогли відповісти. Дружина завжди була на боці чоловіка і різко негативно сприймала критику на його адресу, так що з нею перестали говорити на цю тему. Але вдома вона все-таки висловлювала свою точку зору. Насамперед це стосувалося манери написання статей. Вона не сприймала різкості, з якою чоловік накидався на людей, критикуючи їхні вчинки. На її думку, можна було писати не так дошкульно, аби не ображати їх. Андрій Чернюк доводив, що можновладці, а особливо обивателі, які привели цих можновладців до влади, вартують саме такого стилю, але його слова аж ніяк не могли її переконати.

Найбільше дружина боялася того, що з чоловіком може щось трапитись, адже є різні люди. Вона не раз казала йому: "Чернюк, тебе колись вб'ють за твої статті". Він усміхався, як тільки це він умів робити, обіймав її й казав, що нічого з ним не станеться аж до самої смерті. Від цих слів у неї з'являлися сльози на очах, і вона розуміла, що ніщо не зупинить чоловіка, хоча він і обіцяв писати обережніше. Проте минав деякий час, вона читала такі ж критичні й безкомпромісні статті й розуміла, що чоловік йтиме тим же шляхом. Їй залишалося лише молитися за його здоров'я і саме життя.

25

Спочатку задрижали вікна. Здавалося, вони зараз вилетять з рам. За якусь мить почувся гул літака. Стало справді страшно.

Володя був з дружиною вдома. Діти ще не прийшли зі школи.

– Чого він так низько літає? – запитала вона.

Звісно, відповіді у нього не було. Як і на багато інших питань. Все тепер йшло шкереберть. Життя різко змінилось. І це Володі не подобалось. Особливих планів щодо свого подальшого існування не мав. Але тепер хтось невидимий втручався у його життя й казав, як він має жити. Ніколи не терпів, коли хтось намагався з ним таке робити. Проте зараз не можна було висловити претензії комусь конкретному. Це був загальний психоз. Ніби всі сказилися. Давай їм Росію й Путіна. А що робити тим, хто не хоче Росії й Путіна? Якось не задумувався раніше про те, що живе в Україні. Це було зрозумілим. А тепер Україна стрімко віддалялася від нього, інших людей, від тих, хто хотів Путіна і Росію.

Зателефонував Андрій Чернюк, двоюрідний брат із Дрогослава. На його: "Слава Україні!" – Володя звично відповів: "Героям слава!". Жінка злякано подивилася на чоловіка, ніби ці слова вже були забороненими в їхньому середовищі і хтось міг їх підслухати. Потім біди не оберешся. Володя помітив цей погляд, але не звертав на це уваги. Ніби дражнив дружину, розмовляючи українською. Та пішла на кухню. Відпала потреба страшити її, тому перейшов на російську.

– Та ось ваші літаки зараз будуть нас бомбардувати, – сказав Володя.

Сам зрозумів, що своїми словами поставив межу між собою й Україною. Але це справді міг бути ворожий йому літак, якщо скине бомбу на будинок, в якому він живе. І не має значення, що він український.

Говорили недовго, шукаючи слів. Ніби невидима стіна враз виросла між двоюрідними братами. Все ж сказав Андрієві Чернюку, що Сергій і мама за Путіна і Росію. Ніби жартував, бо не знав, що має з ними робити. Двоюрідний брат казав, аби Володя беріг себе і не висовувався. Та він і сам це розумів.

Попрощались. В душу заповзала порожнеча.

Літак низько завис над їхнім містечком. Здавалося, хоче заглянути в кожну домівку, пересвідчитися, чи засіли там вороги, щоби скинути на них смертоносну бомбу. Потрохи він віддалявся від їхньої будинку. Вікна вже не дрижали.

Володя глянув у вікно. Вже й літака не видно. Лише білі сліди на небі.

Що це було? Україна нагадала про себе? Але чому так зловіще?

26

Громадські слухання щодо встановлення у Дрогославі пам'ятника Тарасові Шевченку все відтягували й відтягували, аж поки місцева влада не зрозуміла, що може бути всеукраїнський скандал. За декілька днів – 200-ліття Пророка і Генія, а тут таке.

У 1989-ому, коли в Дрогославі усе кипіло й вирувало, на центральній площі під час одного з велелюдних віче заклали й освятили камінь, на якому красувалася вигравірувана табличка з надписом про те, що на цьому місці встановлять пам'ятник Тарасові Шевченку.

Минуло чверть століття, а пам'ятника все не було. Точніше, його вже зробили, але тепер не вистачало коштів для встановлення. Та й автори ніби збісились, бо затребували непомірно велику суму.

З грішми на пам'ятник узагалі траплялися дивні речі. Їх збирали всією громадою, а потім з'ясувалося, що значна сума безслідно зникла. Звісно, претензії були до організаторів збору коштів, але тут надійшла пора знецінення грошей – і про цю справу забули, як і про встановлення самого пам'ятника. Щоправда, мало не кожний кандидат на міського голову у своїй передвиборчій програмі обіцяв звести пам'ятник Шевченкові, але, як завжди буває, руки до цього не доходили, бо зазвичай вигулькували більш важливі проблеми, пов'язані насамперед із господаркою міста.

Нинішньому міському голові Дрогослава сам Бог велів зайнятися зведенням пам'ятника Шевченку з нагоди двохсотлітнього ювілею. Звісно, він би міг цього не робити, бо якраз у його передвиборчій програмі такого пункту не було, просто забули про це в 2010 році, коли відбувалися вибори. Але політична ситуація й занадто низький рейтинг вимагали неординарних рішень, тим паче, коли у жовтні наступного року мали відбутися наступні вибори, а міському голові дуже сподобалося сидіти у владному кріслі.

Прорахувавши всі свої можливості й послухавши думки тих, кого вважали членами його команди, хоча насправді він міг би обійтися без цих людей і спокійно замінити їх іншими, що, втім, не змінювало ситуації жодним чином, а тому треба було миритися з тими, хто є, – міський голова насамперед прийняв рішення прибрати злощасний камінь з центру міста. Зробили це по-злодійськи, вночі, щоби ніхто не протестував.

Зранку під ратушею було багато людей, але міський голова мав козир, про який подумав заздалегідь. Протестувальників проти святотатства, як вони назвали викрадення каменя з центральної площі міста, запросили до сесійної зали. Тут міський голова з допомогою новітніх засобів техніки показав у різних проекціях новий пам'ятник Тарасові Шевченку, щиро зізнався, скільки коштуватиме його встановлення, а потім з награним болем у голосі повідомив, що необхідних коштів у скарбниці нема, тому до 200-ліття Тараса Шевченка встановлять лише постамент, а всі інші роботи відкладуть до кращих часів.

Заступник міського голови з гуманітарних питань, якого, м'яко кажучи, не долюблювали, бо хоч він і був позапартійним, але підтримував тісні зв'язки з Партією регіонів, висловив пропозицію, аби громада зібрала кошти на пам'ятник Тарасові Шевченку, тому до кінця року можна успішно з цим впоратися. "Якщо кожний мешканець міста, – віщав він, – здасть хоча би по двадцять гривень, то ми виконаємо свій патріотичний обов'язок і нарешті встановимо в Дрогославі пам'ятник Тарасові Шевченку!".

Міський голова насупив чоло, бо напередодні цей регіональчик, як його поза очі називали, нічого не казав, що висуне таку пропозицію, і тепер пальма першості переходила до нього, тим більше, що присутні гаряче підтримали цю ідею.

Але знайшлися невдоволені ситуацією, яка склалася в місті щодо пам'ятника Тарасові Шевченку. Один із них, сивочолий ветеран чи то ОУН, чи то УПА, крикнув, аби провести громадські слухання з цього приводу, – і його теж гаряче підтримали.

Діватися було нікуди – і міський голова мусив пристати й на цю пропозицію. У зв'язку з кримськими подіями він, щоправда, хотів не проводити громадські слухання, а просто відкрити постамент без пам'ятника Шевченку 9 березня з нагоди 200-ліття Поета, але потім погодився, бо занадто багато людей казали йому не йти проти громади. Знав він цю громаду. Двадцять горлопанів, які у будь-якій патріотичній справі бачать насамперед зиск для себе. Оце вони й видають себе за провідників громади. Але мусить рахуватися з ними, бо ті провідники так можуть накрутити громаду, що йому вдруге не бачити крісла міського голови.

Тепер чекав на громадські слухання з певним побоюванням, але заспокоював себе, що все має обійтись.

27

Відповідь за підписом Турчинова прийшла надзвичайно швидко, якщо порівнювати з попередніми владами, з якими йому доводилось вести листування. Він намагався відгадати, що ж у цій відповіді, але нічого слушного на думку не йшло. Не запрошують же його справді до в.о. Президента, аби він детально виклав свою позицію з приводу поставлених ним проблем, бо вони мають намір негайно все це втілювати в життя.

Краще би він цієї відповіді не читав, а ще розумніше – взагалі не писав листа Турчинову.

1 2 3 4 5 6 7