Дбав про її здоров'я. Аж тепер це зрозуміла й оцінила. Скупа сльоза сповзла по щоці.
Думки перенеслися на синів. Жили дружно. Звісно, все було відносним. Під час Помаранчевої революції теж сварилися між собою. Сергій був за Януковича, Володя – за Ющенка. Але, здається, тепер їхні непорозуміння стали гострішими. Переконалася в цьому на своєму дні народження.
Подумала, що зранку треба спокійно, але серйозно поговорити з Володею. Переконати його вона не зможе. Так і залишиться в думках зі своєю Україною. Але ж видно, що вже навіть сама думка про Україну стає небезпечною. Хай буде обережним. Бо ще наб'ють ті, хто хоче, аби Донбас приєднався до Росії.
Аж під ранок заснула. Снився чоловік, який кликав до себе. Коли прокинулась, сина вже не було.
Тільки-но встала з ліжка, він зателефонував. Запитав, як себе почуває. Вона сказала, що добре. І додала: "Маю до тебе серйозну розмову". Він усе зрозумів: "Не треба мене агітувати проти України". Не встигла щось сказати ще, як Володя перервав зв'язок.
16
Міського голову Дрогослава вже давно дратував цей депутатик від опозиції. Маленький, верткий, галасливий, він завжди вискакував, мов Гриць з конопель, вносив сум'яття, ламав плани, хоча й сам зазвичай нічого суттєвого не добивався. Здається, лише в школі, де працював учителем, діти називали його Григорієм Івановичем, а всі інші так і кликали – Гриць.
Ось і зараз Гриць високо підняв руку, хоча вже впритул підійшли до затвердження порядку денного. Міський голова вдав, що не помітив пориву депутатика. Проте від Гриця не так легко відкараскатися. Міський голова розумів, що коли зараз надасть йому слово, то сесія затягнеться на невизначений термін.
– Маю пропозицію щодо внесення до порядку денного важливого питання! – на всю залу вигукнув Гриць, привернувши, звісно, увагу депутатів, запрошених і журналістів.
Саме в цей момент міський голова хотів, щоби проголосували за порядок денний. Гриць випередив його буквально на декілька секунд. І всі бачать, що Гриць біжить до трибуни. Саме біжить, а не йде, бо ходіння, здається, взагалі не було притаманне цій людині. Міський голова хотів його зупинити і сказав, що питання на сесію напередодні винесли депутатські комісії, так що недоцільно додатково ще щось розглядати.
Гриць ніби не чув його і, не чекаючи, коли йому офіційно нададуть слово, вніс пропозицію розглянути питання про присвоєння звання Почесного громадянина Дрогослава Орестові Гусаку.
Всі затихли. Мабуть, це був єдиний випадок, коли Гриця серйозно сприйняла як депутатська більшість, так і меншість, бо завжди як ті, так й інші ставилися до нього поблажливо: мовляв, весели нас своїми прожектами, а ми проголосуємо так, як нам треба.
Орест Гусак був єдиним дрогославцем, який трагічно загинув на Інститутській у Києві під час відомого протистояння, коли снайпери полювали за людьми. Минуло трохи більше трьох тижнів як його урочисто поховали у Дрогославі, і це був, мабуть, один із найвелелюдніших похоронів в історії міста.
Пропозиція Гриця була несподіваною, і міський голова злився сам на себе, що йому не прийшла до голови така проста думка про присвоєння Орестові Гусаку звання Почесного громадянина Дрогослава. А якщо ініціатива йшла від когось іншого, то міський голова докладав максимум зусиль, щоб її не прийняли. Розумів, що поступає неправильно, але нічого не міг вдіяти з собою. Ось і зараз усередині нього увімкнувся невидимий механізм спротиву цій ідеї Гриця.
17
Інтуїція його ніколи не підводила, але цього разу він знехтував нею, і за це поплатився.
Цей студентик йому не сподобався відразу. Знань – нуль, а запопадливість аж зашкалює. Постановив собі триматися від нього подалі, але той, здається, траплявся йому на кожному кроці й виказував своє шанування панові професору. Мабуть, на це й купився, бо був лише доцентом, але ж, звісно, мріяв про професора.
Студентик завалював сесію й мав останню надію на нього. Здати пристойно екзамен з його предмету в нього теж не було жодних шансів. І тут збила з пантелику цифра у двісті доларів, яку запропонував студентик. До цього він, доцент Дрогославського державного педагогічного університету, теж брав хабарі, ділився з ким потрібно, але спокусила цифра і можливість усе забрати собі. Та й ніколи стільки грошей від однієї людини він ще не брав.
А далі все було банально просто. Студентик підсів до нього в машину на обумовленому місці, передав конвертик. Доцент ще здуру заглянув усередину, побачив, що грошей багато, витягнув купюри, зрозумів, що всі вони двадцятидоларові, ще й почав їх перераховувати. Насамкінець побачив єхидну й задоволену посмішку студентика. Не встиг той вийти із машини, як замість нього підсів один тип, а ззаду вмостився інший. Вони представились співробітниками СБУ. Крізь туман, який несподівано з'явився в очах, він і не прочитав, що ж там насправді написано в їхніх посвідченнях. Факт залишався фактом: його впіймали на хабарі, і це було очевидно.
Згадуючи потім той день, доцент розумів, що випав в осад. Ні, він усвідомлював, що рано чи пізно може попастись, але сподівався на власну кмітливість і захист з боку керівництва університету. Адже не лише для себе старався. А тут Бог відібрав йому розум.
Отямився лише в кабінеті начальника Дрогославського відділу СБУ. Цілий шматок життя – від затримання в машині до цього моменту – випав з його пам'яті. Коли ж нарешті взяв себе в руки і став усе заперечувати, з'ясувалося, що це даремно. Докази були беззаперечними. Звісно, студентик всучив йому мічені долари, на них чітко виявили його пальчики, щось там підсвічували, маніпулювали з його руками, а він слухняно давав робити з собою все, що їм тільки заманеться, бо здалося, що від цього залежало, відпустять його чи ні. Він тупо опирався, але коли мова зайшла про зафіксовані ще два епізоди хабарництва за його участю, зрозумів, що загнаний у глухий кут. Причому загнав сам себе, знехтувавши інтуїцією й довірившись проклятому студентику.
Не залишалося нічого іншого, як писати чистосердечне зізнання, але есбеушникам цього було замало. Він зрозумів, що найбільше їх цікавить, чи не передавав він гроші ректору. Звісно, що передавав, бо інакше в цій системі було неможливо вижити. Але ректор його конкретно попередив: якщо він здасть усі схеми і людей, на порятунок може не сподіватись.
Це йому тільки здалось чи справді так було? Коли він, затинаючись, злякано сказав, що брав хабарі сам і ректору чи будь-кому іншому грошей не носив, есбеушники зітхнули з полегшенням.
18
Міський голова не зауважив, хто саме з депутатів кинув рятівну соломинку, сказавши, що в положенні про почесних громадян Дрогослава мова йде про живих, а не померлих осіб. Але, здавалося, вже ніщо не могло зупинити Гриця, якщо він щось задумав. Цей депутатик, перекрикуючи інших, стверджував, що народні обранці мають право переписувати положення і приймати такі рішення, які потрібно. Зрештою, сказав він, Орестові Гусаку не потрібні безкоштовні комунальні послуги чи інші пільги, передбачені положенням про почесних громадян Дрогослава. Справа в іншому – чи вміємо ми шанувати пам'ять тих, хто віддав за нас своє життя.
Мабуть, і сам Гриць не сподівався, що такі пафосні слова зринуть з його вуст. Навіть найзапекліші його опоненти з чужих і своїх змовчали.
Врешті-решт, депутати прийшли до компромісного рішення, а міський голова мусив з ними погодитись. Питання таки внесли до порядку денного сесії. Оскільки вона сьогодні не закінчиться, а буде продовжена в якийсь інший день, то слід, аби це питання розглянули на відповідних депутатських комісіях, де кожний може внести свої пропозиції. Тоді й стане зрозуміло як розв'язати цю проблему.
Гриць ішов на своє місце з виразом переможця на обличчі. Міський голова, дивлячись на депутатика, затявся і вважав, що програв битву, але не війну.
19
Те, що Путін переграв його, було зрозуміло, як ясний день. Але як і коли?
До кремлівського карлика зберігали лояльність лише дурні. Розумні люди цю лояльність імітували.
Відраза до низьких людей зародилася в нього ще в юності. Зараз він мав метр вісімдесят два, і Путін на цьому тлі був дитиною.
Він зустрічався зі своїм першим коханням, і справа йшла до весілля. Але Оксану жорстоко зґвалтували. Принаймні так казала її мама. По дівчині ж цього не було видно. Здавалося, вона задоволена тим, що сталося, і згадує щось приємне. Правда відкрилась, коли у них справа дійшла до сексу. Оксана розсміялась, побачивши його піцик. Він розсердився й мало не задушив її, аж поки вона зі страху не зізналась, що у ґвалтівника було диво природи, хоча сам він мав десь метр шістдесят.
Звісно, так вони й не одружились, а він, коли бачив низьких людей, несвідомо й автоматично починав їх ненавидіти.
Бути олігархом у Росії – смертельно небезпечно. Особливо, якщо ти не ліг під Путіна. Він ліг, бо приклад Ходорковського постійно був перед очима. Справа ж не у бізнесі і не в тому, що ти крадеш із державного бюджету мільярди, а у наявності чи у відсутності лояльності до Путіна. У Ходорковського цієї важливої якості не було – тому й загримів за повною програмою.
Він став згадувати, коли проколовся. А що проколовся – сумнівів уже не було. Спочатку – глухі передчуття, які незабаром ставали дійсністю. Замовлення тепер не пливли йому до рук, як раніше. За кожну державну програму і відповідне фінансування треба було боротися. Але сам факт, що він встряг у боротьбу, ще не гарантував успіху. Більше того, йому вже навіть не пояснювали, чому він вибув із числа фаворитів, а лише робили великі круглі очі й закочували їх до небес. Звичайно, він розумів, що Путін не втручається у кожний так званий конкурс, який неодмінно закінчується вимиванням грошей із державного бюджету, але було зрозуміло, що команда "фас" однозначно йде згори. Він хотів напряму звернутися до Путіна, бо думав, що той не знає про цю несправедливість стосовно нього, але сам розсміявся зі своєї наївності. Вдавати ж, що нічого не сталось і продовжувати жити, як до цього, теж не виходило. Проковтнуть і навіть не вдавляться. Розумніше ж взяти паузу і продумати кожний свій наступний крок.
І тут ніби Бог стукнув його по чолі й повернув пам'ять. Ну, звичайно, Маша! Ця журналісточка брала в нього інтерв'ю.