Розтанули сині гори!..
Ні плаїв, ні грунів, ні сосон!..
Тільки степ та простори.
Ні плаїв, ні грунтів, ні сосон!..
Не запхне смерека,
В бутині не спахне вогонь,
І така ти далека!
Стою один серед степів,
Як без рідного друга...
На заході день догорів,
Вже гасне кривава смуга.
Стою один серед степів —
Це в мене отчизна друга...
О краю наруги, країно рабів!
До тебе летить моя туга.
Повіє вітер з верхів'я гір
І вдарить у серце докором:
"Ти покинув рідню і вбогий двір
На нужду, на ганьбу, на сором.
Ти покинув братів, ти забув сестер,
Проміняв їх на вільні простори...
Хіба ж серце твоє не боліє тепер?
Воно вбоге ж і хворе.
Воно вбоге і хворе, як я, —
Прибита твоя Буковина,
За тобою тут тужить щодня
Більша твоя половина".
Мріє великої туги!
Коли ж моя трудна нога
До тебе повернеться вдруге?
* * *
ПЕРШИЙ МІЙ ПОГЛЯД
Мій перший погляд дитячий
На заграву сонця впав,
І промінь яскраво-гарячий
Мої очі вперше скупав.
Горіли вогні червоні
В чоловічках моїх очей,
І сонця рожеві долоні
Доторкались дитячих плечей.
Од ночі сонце втікало
За далекі, сині шпилі
І червоною кров'ю стікало
Крізь повіки, в жили мої.
Стікало краплями в очі
І в серці палало вогнем,
Щоб я не боявся ночі,
Що їде чорним конем.
Тому-то червоний колір
До божевілля люблю.
Я бачу в нім полум'я волі
І бунтарну вдачу свою.
З дощем осіннім не плачу,
Не жахаюсь холодну зим,
Бо сонячну кров гарячу
Я в серці ношу своїм.
Бо перший мій погляд дитячий
В пожежну вечірню впав,
І став я палкий і гарячий,
Як очі в сонці скупав.
* * *
РІЗНІ МОТИВИ
Не в тишині формується поет,
Не в самоті німих чернечих келій.
В юрбі людей, бурхливий і веселій,
Він розіклав барвистий свій намет.
Його життя — це брук, а не паркет,
Його палітра — площі та панелі,
Де ловить він життя високі трелі
І рух юрби до невідомих мет.
Ні тріолет, ні станса, ні сонет
Сучасного не вдарить, не зворушить.
Живий поет — не класик, не естет, —
Життя, як море, змінне і бурхливе, —
Він мусить знати всі його мотиви.
* * *
СОН ЛІСІВ
Мохнаті зітхання дерев —
Шелест, шурхіт, шум...
А десь недалеко машини рев,
Що розриває цей сум.
У вершках кучерявого листя
Губиться посвист, гнів —
Веселий гудок машиніста...
Вдарив по нервах і занімів.
А до вокзалу — вісім верст
По тонкій колії коліс...
Там деколи брязкіт, і гамір, і вереск,
А далі — по-давньому — ліс.
Тисячоліття поважний тон.
Це вітер — античний поет —
Грає на струнах струнких сос́он
І грубих дубів — на стежці в степ.
Чорні дупла ротів
Позіхають — порожні, нудні...
Сядеш на трухлому пні,
Забудеш, чого ти хотів.
А навколо — діди без надій,
Інваліди понурі,
Що забули, чи й були колись молоді,
Чи тільки їм снилися бурі.
А колись боротьба була й тут,
Вихори рвали буйні чуби,
Там лежав труп і тут був труп...
Та пройшла вже доба боротьби!
І зараз — задума... сум.
Мов сонна, пульсує кров...
Прокинеться трохи — і знову:
Шелести, шорохи, шуми...
* * *
СОНЦЕ І СЕРЦЕ
Високе сонце! Золотий вогонь
Ти вічно сієш у світи холодні.
Вони беруть тепло з твоїх долонь,
Як жебраки, обдерті та голодні.
Як жебраки, обдерті та голодні,
Беруть вони життя з твоїх долонь,
Хоча й нічим оддячитись не годні
Тобі за твій дармований вогонь.
Але в тобі, бездонне джерело,
Того тепла незгиблені безодні.
І скільки ти його вже розлило
Поміж серця убогі та холодні.
Та скільки б ти його не роздало,
Не вилляло на всі світи й безодні,
А вічно в тебе огненне чоло,
Нутро твоє гаряче й до сьогодні!
Роздарував і я свою любов,
Аж серце стало вбоге і студене.
І довго жду, чи не поверне знов
Хоч крапельнка тепла того до мене.
* * *
СПОМИН
І
Скільки, скільки довгих років,
Років горя і турботи,
Проминуло з того часу,
Як по горах я ходив!
Чотирнадцять довгих років...
А в душі моїй ще й досі
Дзвонить стогоном скорботи
Тужний пам'янтний мотив.
Наче я ще й досі чую
Звук скорботної флояри,
Що старий вакар пускає
За вівцями по груні;
Наче й досі зачуваю
Голос матері старої,
Що про вас Довбуш співає
За куделею мені.
І ввижаються малому
Чорні постаті опришків,
Що на Косів чимчикують,
До Вижниці чи до Кут,
А між ними — славний калфа,
Збуй-легінь Олекса Довбуш...
Люту помсту він готує
За залізо панських пут.
Впізнаю його одразу:
Байбарак, черчені гачі,
Дубетлівка і тобівка,
Ще й блискучий топорець.
Погляд блискавкою грає,
А за чересом пістолі —
Не одній поганій лєнці
Гримнули вони: кінець!
Капелюх ув огальонах,
Пистик павиного пір'я —
Чи ж не гідна це оздоба
Отаманській голові?
У руках — ведмежа сила,
Груди — спіж, а дужі ноги
Незатертий слід лишають
На отаві лісовій.
ІІ
Ходять шепоти лісами,
Шелестять високі трави,
Дзвонять сосни і смереки,
Верховинський бір гуде,
Весело журчать потоки,
Беркут високо кружляє, —
То наш Довбуш, наш отаман,
На криваву справу йде.
То не сосни, не ялиці,
Не тонкі, стрункі смереки,
То співає веретено
В вутлій маминій руці,
В каглі вихор завиває,
Дика фуфела лютує,
Каганець блищить з опецка,
Кіт мурличе на печі.
То снується довга нитка
Ніччю з білої куделі,
Що єднає чорні думи
З мріями веселих днів;
І снується довга казка
Про опришків, чорних хлопців...
Чом не золота оздоба
Чорних заробітних днів?
Витвір мрійної уяви,
Що любовно накидає
На страшні криваві справи
Лицарський, містичний флер.
А слова тієї пісні
І мотив її тужливий
Змучену, зболілу душу
Заколихує й тепер.
* * *
ЧЕРЕМОШ
У великому місті,
Серед степів,
Як на серце насунеться сум,
Я чую твій рокіт,
Твій вільний спів,
Я чую твій вічний шум.
З льодових верховин,
З полонини Чорногори,
В романтичнім дикім краю
Несеш ти на доли
Гуцульське горе
І вічну тугу свою.
А в тій тузі,
В великому смутку
Я впізнаю і ловлю
Спогади друзів,
І ту незабутню
Молодість буйну мою.
Я нудьгую без неї,
Як хатній вазон,
Що листки простягає до світла, —
До тебе щоночі
Злітає мій сон,
Гуцуліє привітна!
Я не знаю, що значить твоє ім'я...
Бо не знайду ніде в словнику, —
Але думку твою
Добре вгадую я,
Таку рідну мені
І глибоку таку.
* * *