Він по звичці оскалив зуби, але тепер в його солоденьких словах і посмішці бриніли нотки остраху й боязке чекання, мовляв, а що скаже на це гість?
— Яка точність, пане Ерґе, рівно дев'ять, — посипав він компліменти суворому інженеру. — Я певен, що ваша професія, яка не переносить неточностей, впливає на ваше повсякденне життя, цього якраз про себе не можу сказати.
— Дуже шкода, — нетерпляче перебив його Ерґе.
Йому, очевидячки, не до смаку були ці дешевенькі компліменти, й оминувши довгов'язого, він пішов, як вдома, вздовж коридору. Репортера охолодив суворий тон гостя, й він мовчки почимчикував услід.
У невеличкій, не в міру довгій кімнатці з дешевенькими меблями Ерґе вийняв руки з кишені, зняв бриля й спокійно струснув краплі дощу. Господар кімнати мовчки й боязко слідкував за кожним рухом гостя. Струснувши краплі, інженер знов одяг бриля й тоді тільки перевів погляд на репортера. Підійшов ближче й тихо спитав:
— Ну?
Довгов'язий ледь-ледь вишкірив зуби.
— Є. — У поросячих його очах кувікала радість.
— Що, й путнє?
— О, пане Ерґе, я й сам не вірю своєму успіхові — гарантую сто доларів, ви не повірите. Ось дивіться, що маю.
Ерґе взяв до рук чотири фотографії (збільшені) листа Горського й стурбовано, знижуючи голос, запитав:
— Украли?
Репортер побідно посміхнувся й нахабливо відповів:
— Ви мене ображаєте, пане Ерґе, нащо таке грубе слово. Я лише випадково згріб його з касетами, за якусь годину знову повернув товаришеві Маричу й, перепрошуючи, розповів йому, в чому справа.
Лице Ерґе втратило суворість, і натомісць поблажлива посмішка торкнула кінчики губ.
— Пробачте на слові, Сорокін, — щиро проказав він. — Ви вже не такий йолоп, як це здається на перший позір.
Сорокін було насупився, мабуть, хотів образитись, але, очевидячки, роздумав і порішив, що краще посміхнутись у відповідь.
Ерґе підсів до світла й, розглядаючи знимки, по павзі запитав:
— Звичайно, й копії є?
— Є.
— Копії хай у вас будуть, знимки я беру собі.
Згодом Ерґе спокійно поклав фотографії до бокової кишені й тихо байдуже кинув:
— Поки що на все добре, йду. Інколи нагадуйте про себе телефоном.
Біля дверей Сорокін несміливо промимрив:
— Маю нахабність на хвилинку затримати… Ви розумієте, трохи неприємне прохання, я надзвичайно не люблю про це говорити… але…
Ерґе насмішкувато оглянув його й гостро зупинив:
— Грошей?
Сорокін масно оскирився:
— Ви вгадали, але мені небагато.
— Нагадайте завтра, при мені немає, — сухо відповів інженер і щільно причинив за собою двері.
Сорокін стояв з хвилину нерухомо, з обличчя сповзла стандартна, готовна посмішка. Злісно дивився на двері, а згодом з протягом безпорадно прошепотів до сірих дощок:
— Своло-о-ота-а…
*
Покинувши кватиру Сорокіна на 9 авеню, Ерґе собвеєм дістався 96 вулиці й пішки рушив на знамениту Парк-авеню — вулицю міліонерів, де пересічна кватира коштує на рік понад сорок тисяч доларів.
О 10 годині він мав сьогодні побачення з Ляйстердом, щоб остаточно домовитись з приводу патента на свій винахід. Після конфіскації концесій Ляйстерд усі свої капітали кинув на Алеутські острова. За якихось три роки майже всі найголовніші дільниці з покладами вугілля, заліза, міді були його власністю. Ляйстерд не помилився, за останні роки його фірма стала помітним і сильним чинником на американській біржі.
Ахіллесовою п'ятою фірми було віддалення острова від Америки, що надзвичайно утруднювало вчасну доставку сировини на ринок і лягало важким тягарем на її риночні ціни.
Ляйстерд давно мріяв про повітряну транспортну лінію, але сучасний стан повітроплавства не міг здійснити його мрій. Марно навіть думати було про використовання сучасних дирижаблів для перевозки грузів.
Грузопід'ємність сучасного дирижабля в порівнянні з грузопід'ємністю пароплаву була мізерна. Алеутські ж поклади, на думку Ляйстерда, мусили зайняти в промисловості одне з перших місць, і тому, почувши про винахід Ерґе, він вирішив за всяку ціну здобути його.
Та й сам Ерґе не перечив цьому, хоч у думці поклав нікому не дарувати свого винаходу.
Зараз, йдучи до Ляйстерда, він рішуче відкинув цю думку й вирішив іменно подарувати Ляйстерду винахід, але, звичайно, так, щоб від подарунку одержати більше користи, аніж від продажу.
Старий зморшкуватий камердинер привітав Ерґе ласкавою посмішкою. Хитрий старий міркував так: коли вже господар, міліонер, ручкається з цим чоловічком, то ручкається він не спроста, чоловічок, значить, гідний цього, тому завжди привітно зустрічав інженера.
— Містер Ляйстерд у книгозбірні, можете прямо йти туди, — шанобливо повідомив старий, приймаючи від Ерґе одяг.
Інженер знайомими мармуровими сходами подався до книгозбірні.
Перед темними різьбляними (з оріхового дерева) дверима книгозбірні Ерґе на мить зупинився, ніби вагаючись. Згодом рішуче штовхнув двері й опинився на високому помості.
Унизу, біля каміна побачив Ляйстерда — міліонер розглядав плакати конструкцій сучасних дирижаблів.
Ерґе перехилився за бильця:
— Містере Ляйстерде, до вас можна?
Міліонер підвів широке бліде лице, густо помережане глибокими тонкими зморшками, й привітно відповів:
— Прошу, друже, прощу.
Коли хвилину тому Ерґе зупинився на мить біля дверей книгозбірні Ляйстерда, він остаточно вирішив — казати чи не казати йому про свій задум, що виник тиждень тому, вночі після лекції в клубі інженерів. Це було єдине невирішене місце в його планові зухвалої авантури.
Неясний задум грабунку Азіятського Аероліту, що несподівано виник тиждень тому, за сім днів остаточно оформився до дрібниць. Усе розраховано й враховано. Потрібні лише гроші. На початку Ерґе порішив було відверто розповісти свій задум Ляйстердові й поділити з ним всю майбутню здобич. Але ось тут, біля дверей, цей план несподівано здався дитячим і наївним, і Ерґе відкинув його.
Інженер привітався й сів поруч Ляйстерда на важке шкіряне крісло. Міліонер схилився з крісла й щипцями торсав вугілля в комінкові — голий його череп продовгуватої голови вилискував проти вогню брунатним відблиском і здавався мусянжевим.
Порпаючи вугілля, він говорив фамільярно рівним хрипкуватим голосом:
— Гадаю, друже, сьогодні ми остаточно розв'яжемо нашу справу? Так?
Прислухаючись до рівного без інтонації голосу, що так не пасував піднесеному настроєві й нервовому напруженню, Ерґе обняв неспокійний, межуючий з забобоном, острах.
Він же про головне й не подумав. Головне ж це Ляйстерд, його гроші, від нього залежить фактично все, бо ті грошики, що можна взяти за продаж патенту — мізерні.
Ерґе почав хвилюватись. Терпкий холодок овіяв усе тіло й здалося, що на цей раз — може, вперше в житті — він не зможе зберегти на обличчі маску спокою й непорушности. Ще трішечки, й він може стати смішним і жалюгідним.
Ляйстерд, не почувши на своє запитання відповіді, підвів голову.
— Так… звичайно, — нетвердо відповів інженер.
Легке здивовання майнуло в очах міліонера. Щось непевне говорить друг.
Що ж таке?
— Власне, розв'язувати нічого, — наважився, нарешті, Ерґе. — Я хочу вам подарувати свій винахід.
Ляйстерд нашорошився. Дивно! Надзвичайно дивно! Неймовірно!
Ерґе зібрав рештки сил і, не спускаючи очей з лиця Ляйстерда (що слідкував за ним, як боксер на рингу за супротивником), уже байдуже додав:
— Але в мене одне запитання, вірніше два. Перше, скільки вам дають прибутку за рік, скажімо, п'ятсот тисяч доларів. Припустімо — нових п'ятсот доларів.
Ага! Ляйстерд уже розумів Ерґе, але інженер цілком опанував собою й посміхаючись, сказав далі:
— Друге питання. Ось, припустимо, я — Ерґе — звертаюся до вас за сумою в п'ятсот тисяч доларів і даю вексель, що за рік повертаю вам готівкою рівно мільйон доларів. То чи дав би містер Ляйстерд таку суму?
Ляйстерд сидів у кріслі, простягши ноги до вогню, й мертво дивився на інженера водянистими холодними очима. Згодом стулив вії, загадково усміхнувся.
— Нащо дорогому Ерґе така сума? Секрет?
— Так. Я дістаю п'ятсот тисяч доларів, зникаю рівно на рік. За рік повертаюсь до Нью-Йорку в призначений термін, вношу на біжучий рахунок містера Ляйстерда, припустимо, в Національному банкові, рівно мільйон доларів.
Ляйстерд гостро подивився на спокійне лице інженера й жартома кинув:
— Оскільки я зрозумів, мій друг затіває надзвичайну щодо масштабу авантуру?
— О, нащо так грубо, — також жартома одказав Ерґе. — Хіба містеру Ляйстерду не до вподоби це слово? На мою думку, у наш час авантура те ж саме, що пригоди лицаря за часів середньовіччя.
Ляйстерд нічого не сказав і знов нахилився з щипцями до комінка.
Ерґе дивився на блискуче тім'я, брижасту товсту шию й думав: "дасть чи не дасть, дасть, не дасть".
Хвилин за дві (Ерґе здалися вони годинами) Ляйстерд розвіяв важку й напружену мовчанку.
Не відриваючи зору від комінка, він промовив як і раніше спокійним голосом:
— Згода. Я приймаю ваш подарунок і заборговую вам п'ятсот тисяч доларів. Вам, звичайно, друже, готівкою?
*
Сорокіну приємно залоскотало м'ясисті неохайні ніздрі почуття поживи. О, Сорокін знає, де чим пахтить. Пахтить, безперечно, зараз грішми. І Сорокін нашорошено, як вірний пес, готовий до послуг, — вдивлявся в лице Ерґе.
Везе чортовськи Сорокіну! Як же — сам інженер Ерґе, якому заздрять усі емігранти, якому сам Ляйстерд тисне, як рівний рівному руку — потрібує його послуг. Більш того, він сам подзвонив до нього, сам нагадав за гроші й закликав побесідувати до себе в кабінет.
Повітря й те, здається, пахтить грішми. І не маленькими! Сорокіну набігає повен рот слини, він жадібно ковтає її, і в очах йому мерехтять веселкові кольори доларів.
Ерґе, сховавшись у пахучий дим гавани, як крізь серпанок з усмішечкою вдивлявся в лице Сорокіна й захоплено думав:
"Який прекрасний витвір холуйства й мерзоти. Дійсно, Господи, ділам твоїм несть кінця".
— Я, Сорокін, бажав би з вами побалакати про одну серйозну, поважну, навіть почесну й відповідальну справу, — почав, нарешті, Ерґе, спокійно, нарочито суворо підкреслюючи кожне слово, — мені здається… що ви… може, єдина людина… серед нашої еміграції, з якою можна… побалакати з приводу цієї справи.
Сорокін не встигав ковтати клубки дразливої слини, від напруги його нерівне вугрувате лице взялося буряковим кольором. Давлячись слиною, він белькотав:
— Я від щирого серця дякую за таку честь з боку найгеніальнішого винахідника й гадаю…
Ерґе, не слухаючи, перебив його патяканину:
— Ще раз підкреслюю, справа відповідальна й поважна.