Тринадцятий

Анатолій Власюк

Сторінка 8 з 30

Але це був чоловік у чорному, дивовижно схожий на того, який пропонував мені втекти. Він мовчав, байдуже дивлячись у вікно, за яким спала ніч. Мабуть, уб'є мене, якщо моя проблема видасться йому мізерною.

4

Насправді чоловік у чорному, який вночі завітав до моєї кімнати, був у спортивному костюмі синього кольору й капцях на босу ногу. Ніби жив поруч у якійсь кімнаті, але в якій саме – ніхто не знав. Я добре пам'ятав, що замкнув двері, а ключ повернув так, щоби ззовні до мене не можна було добутися. Тепер не випадало запитати, як чоловік у чорному зайшов. Він пильно дивився на мене, чекаючи, коли я остаточно прокинусь. Я сів на ліжку і не знав з чого почати. Мовчав і чоловік в чорному. Першим не витримав я. Почав розповідати про чоловіка, який запропонував мені втекти. Чоловік у чорному довго мене не слухав. Мабуть, уже все знав. Аж тепер я помітив у його руках чорну папку. Він витягнув з неї фотографію і мовчки показав її мені. То був той чоловік, якого я здавав. Я мовчки кивнув головою: мовляв, він.

– Я так і знав, – сказав чоловік у чорному.

Він підвівся – і я вслід за ним.

– Постарайтеся заснути, – сказав чоловік у чорному. – Завтра у вас буде важкий день. Ми вивозимо вас звідси.

Знову пильний погляд на мене. Здається, що тобі просвердлюють череп.

Чоловік у чорному пішов. Я навіть не подумав, що треба замкнути за ним двері на ключ. Яке тепер це мало значення?

Я роздягнувся і ліг у ліжко.

Вірші рятували мене. Я це пам'ятав.

Что далее? А далее — зима.

Пока пишу, остывшие дома

на кухнях заворачивают кран,

прокладывают вату между рам,

теперь ты домосед и звездочет,

октябрьский воздух в форточку течет,

к зиме, к зиме все движется в умах,

и я гляжу, как за церковным садом

железо крыш на выцветших домах

волнуется, готовясь к снегопадам.

Це Йосиф Бродський. Василина його не любила. Не знаю чому. І вона не могла пояснити. Ніби на генетичному рівні не сприймала цього поета. Я двічі намагався щось із нього прочитати. Першого разу вона скривилась і ледве дослухала до кінця. А другого разу, коли я почав читати якийсь вірш Бродського, вона впізнала його за чимось незбагненним. "Це він? – запитала. – Перестань". У Василини було чуття до поезії. Мені здавалося, що вона би й сама могла непогано творити. Коли їй сказав про це, розсміялася, сказала, що краще витворятиме. Під цим розуміла наші сексуальні забави. І справді витворяла зі мною таке, чого не сміла зробити жодна інша жінка, в тім числі й моя дружина.

Я подумав про те, що зранку не зможу глянути в очі чоловікові, якого щойно здав. Чоловіки в чорному чекатимуть, коли він втікатиме з тим іншим, бо я однозначно відмовлюсь, а потім упіймають його на гарячому. За великим рахунком, їхня доля мене не цікавила, тут би самому вижити. Кожний обирає свій шлях у цьому житті.

Совість у мені заснула навіть швидше, ніж я сам. А коли прокинувся і глянув на себе в дзеркало, зрозумів, що змінився. Внутрішньо. Ось коли людина помічає такі речі, то справді готова до змін, які відбуваються з нею.

Ранок білів снігом за вікном. Я не бачив жодного паркану. Здавалося, ми живемо в чистому полі, біжи куди хочеш, всюди тебе зустріне воля. Але ця безпарканна територія була оманливою. Мабуть, кожний відчував, що має бути якесь обмеження, невидиме нам, яке би зупинило відчайдушного сміливця, якби він надумав стати вільним. За великим рахунком, волю вигадали божевільні. Ти стаєш вільним лише тоді, коли вмреш. За умови, що є атеїстом. Віруючі, мабуть, вмирають із розумінням, що для них все лише починається. І бояться цього. Яка вже там воля.

Як я не крутив головою, але в їдальні не побачив чоловіка, якого здав. Не було ще одного, бо нас уже залишилося двадцять троє замість двадцяти п'яти вчора. Мабуть, забрали й того, хто мав утекти з чоловіком, який провокував мене. Мене вберегли від зустрічі з ними – і за це я був безмежно вдячний чоловікам у чорному. Одне гризло: мене сьогодні теж заберуть звідси. Куди? Потраплю туди ж, що й ці двоє? Але зі мною не можуть поступити так, як з ними. Я ж здав їх, виявився вірним чоловікам у чорному, які в моєму розумінні представляли Систему. Чи для них я такий же нелояльний, як і ті двоє? Тому й мене чекає смерть? Але ж це несправедливо. Здається, я саркастично усміхнувся сам до себе, бо чоловік, який сидів навпроти мене за столом у їдальні, здивовано глянув на мене. Ні, треба тримати свої емоції при собі. ще не знаєш, що з тобою насправді зроблять, а тут один жест, неправильно витлумачений, може все перекреслити.

Час тягнувся повільно. Для когось все було звичним, як і в попередні дні, лише не для мене. Кожної хвилини я очікував, що хтось ззаду підійде до мене, торкнеться рукою плеча і скаже, що мій час вичерпано, треба йти. Але ніхто не приходив – і мої хвилювання були марними.

Нарешті настав той час, коли можна було лягти в ліжко. Я подумав, що, можливо, про мене забули. Чоловіки в чорному мають багато клопотів. Ось зараз, мабуть, вони допитують тих, хто хотів втекти звідси. А, можливо, їх уже розстріляли. До мене черга ще не дійшла. Мабуть, завтра. А може, того чоловіка у чорному, який був у мене минулої ночі, виправив хтось старший у їхній ієрархії. Він сказав, що мене не треба звідси забирати, бо я пригоджуся ще тут. Мабуть, є ще ймовірні втікачі на волю, а я вже випробуваний кадр, тож можу їх розпізнати.

І лише я подумав про це, як двері відчинилися. Я ж не замикав їх, зрозумівши марність цього. Переді мною стояли два чоловіки в чорному. Вони справді були в чорному і скидалися на братів-близнюків, ніби їм зробили пластичні операції. Пильно вдивлялись у моє обличчя, не кажучи ні слова. Так кат намагається вичитати останні думки приреченого на смертну кару. Мені ж відібрало дар мови. Відчув, що й руки та ноги паралізовані. Це кінець. Зараз мене звідси заберуть і розстріляють, як небезпечного злочинця, що посмів піти проти Системи. Але ж я не пішов. Тобто хотів піти, але вчасно зупинився, видавши того, хто підбурював мене до втечі. Я згоден на довічне ув'язнення, але ж не вбивайте мене. Здається, я готовий був зараз розплакатися, встати на коліна перед цими чоловіками в чорному, аби лише залишитися живим.

Нарешті один із них, той, що був зліва, ледь кивнув мені головою і мало не пошепки сказав: "Пішли". Я справді відчув себе приреченим. Мені давали знати, що шкодують про те, що сталося і ще може трапитися зі мною, але нічим не можуть допомогти. Що далі робити зі мною – визначено нагорі, а вони лише виконавці волі своїх начальників. Я прекрасно розумів цих невинних виконавців. Десь із глибин свідомості випливла думка, яка колись прийшла до моєї бідної голівоньки. Я сам хотів стати одним із таких виконавців. Потім до мене не було би жодних претензій. Я ж лише виконував волю тих, хто був нагорі. Це вони, а не я. Якби їх не послухав, то вже би був мертвим. Звичайно, розумів, що це зручна позиція, але краще бути виконавцем навіть злочинних наказів, ніж самому опинитися в ролі людини, до якої застосовують цей наказ. Моїм мріям не суджено було збутися, бо саме зараз чоловіки в чорному мали виконати наказ, який уже підписали в невідомому мені кабінеті. А може, й не підписали, а просто віддали усну вказівку братам-близнюкам. Це вже не мало жодного значення. Байдужість і зневага до власного життя вмить розкували моє тіло. Я слухняно йшов довгими коридорами за одним із братів-близнюків, тоді як другий вгвинчувався своїм поглядом мені в потилицю. Я відчував це на фізичному рівні.

Ми повернули наліво, і я потрапив до зони, в якій раніше не був. Коли йшов до їдальні чи в навчальні класи, то бачив двері, на яких світилися цифри. Треба було знати код, щоби відчинити їх. Чомусь ніколи до цього не думав, а що могло бути за цими дверима. Тепер, коли побачив такі ж кімнати, в яких жили ми, зрозумів, що тут могли перебувати чоловіки в чорному, які наглядали за нами. Це тішило самолюбство. Хоча вони мають більше прав, але їхні умови проживання аніскілечки не відрізнялися від наших. Втім, коли мене ведуть на страту, це вже немає жодного значення.

Йшли то вліво, то вправо, то знову вліво. Дверей, у яких могли жити чоловіки в чорному, вже не було. А й справді, навіщо нам так багато охоронців, якщо наша кількість поступово зменшується? Ось і сьогодні мої співкамерники не побачать мене і сприймуть це спокійно, як я весь час сприймав спокійно відсутність того чи іншого чоловіка. Співкамерники? Я подумав саме так? До цього ніколи б не сказав про себе і чоловіків, що ми співкамерники. Аж коли доводиться розпрощатися з життям, саме таке слово виринає у свідомості. Чи кричатиму я щось перед стратою? А навіщо? Хто це оцінить? Паперовий героїзм, братчику, як казав один із героїв Миколи Островського. Треба було бути героєм, щоби не потрапити сюди, а зараз пізно кулаками махати.

Ніколи не думав, що приміщення, в якому нас тримають, таке велике. З'ясувалося, що воно має ще й декілька поверхів. Ми йшли униз по сходах. Можна було кинутися вниз, але лише скалічишся – і тим пекельнішою в муках буде твоя смерть. А так куля в скроню чи потилицю – і прощай, життя.

Я не встиг зрозуміти, що відбувається, коли на моїй голові опинився мішок. Мабуть, брат-близнюк, який ішов ззаду, одягнув його. Свіже морозне повітря холодило тіло. Відчув, що мене затягли на заднє сидіння машини. З боків, мабуть, сіли брати-близнюки. Везуть туди, звідки привезли? Невже я знову повернуся до любих моєму серцю небесних сніжинок, які падають у гарячий африканський пісок?

5

Втім, за моїми відчуттями, їхали ми набагато менше, ніж досі. Значить, мене відтранспортували не до лікарні, а в якесь інше місце. Машина зупинилася. Виводять, беручи під руки, щоби я не втік. Куди втікати? Та ще й з мішком на голові.

Один із братів-близнюків попереджає, щоби я переступив через поріг. Мабуть, поріг не такий високий, але я високо піднімаю ноги – і брати-близнюки регочуть. Цікаво, як би вони робили, якби опинилися на моєму місці? І тут же розумію, що вони ніколи не опиняться на моєму місці. Потрапив до чоловіків у чорному – назад дороги нема. Хіба що ногами вперед – на цвинтар, якщо поталанить. А так здохнеш під плотом, як собака, коли хоч на мить засумніваєшся в доцільності Системи.

5 6 7 8 9 10 11