Тринадцятий

Анатолій Власюк

Сторінка 7 з 30

Але доволі швидко ми зрозуміли, що це не має жодного стосунку до того, що з нашої команди зникають чоловіки. Один із них так само зник, хоча, здається, краще за нас міг упоратися з будь-яким завданням. Значить, справа була в іншому, про що ми навіть не могли здогадатися. Навіть найзірковішому учневі загрожувало зникнути в невідомості, якщо він не відповідав якимось критеріям, встановленим чоловіками в чорному. Мабуть, на інтуїтивному рівні я відчував, чого від нас найбільше хочуть інструктори: вичавлювати із себе по краплинці людяність. У той світ, куди нас хотіли помістити, вона виглядала такою ж архаїчною і непотрібною, як минуле. Сильніший той, хто прагматично дивиться на речі, а виживає людина з інстинктами звіра.

І коли до мене підійшов чоловік із нашої команди, запропонувавши втікати звідси, бо інакше нас чекає смерть, я зрозумів, що це перше серйозне випробування в моєму житті. Чесно кажучи, я вже не раз думав про втечу із цього закладу. Навіть побіжний огляд свідчив, що охорони як такої нема. Декілька чоловіків у чорному з пістолетами на поясі до уваги я не брав. Це вже пізніше я зрозумів, що помилявся з цього приводу. Професійна охорона в тому й полягає, щоби її не бачити навіть озброєним поглядом. Перша думка, яка загніздилася в моїй бідній голівоньці, була цілком реалістичною: це – провокатор. Поведусь – і зникну так само, як колишні мої товариші. Але чоловік щиро дивився мені в очі, випробовуючи на міцність, і я став сумніватися в своїй першій версії. А якщо він мислить так само, як і я, і нам удвох буде легше вибратися звідси? Звичайно, на глибокі роздуми в мене не було часу, але я вирішив вибрати щось середнє між двома варіантами, тобто сказав йому, що не проти втекти, але не бачу реальної можливості це зробити. Мабуть, така відповідь не була передбачена тими чоловіками в чорному, які підіслали цю істоту до мене. Тепер він розгублено дивився на мене й не знав, що має сказати. Підозрюю, що й раніше він за завданням чоловіків у чорному вдавався до подібних провокацій. Одні йому казали: так, ми згодні втекти – і назавжди зникали із нашої команди. Ті ж із вірнопідданих, яким подобалося таке життя, не бачили для себе можливості втікати звідси, – тому й залишалися поки що в команді. Але ще невідомо, чи підійдуть вони за іншими параметрами чоловікам у чорному. Потрапити до команди – це одне, але ще нема гарантії, що залишишся живим.

Наш мовчазний двобій тривав недовго. Чоловік сказав, що про все розповість мені іншим разом, якщо я справді хочу вибратися звідси. Було зрозуміло, що він мусить порадитися з чоловіками в чорному, які підіслали його до мене. Що ж, у мене є час все обдумати й виробити декілька варіантів своєї поведінки, зважаючи на ситуацію. Проте минуло декілька днів, а той чоловік, здавалося, не звертав на мене жодної уваги. Навпаки, уникав зустрічі зі мною, ніби й нічого не пропонував. Я почав хвилюватись. Якщо це провокатор, то мені дали достатньо часу, аби я доповів чоловікам у чорному, що мене підбурюють до втечі. Якщо я досі цього не зробив, то, мабуть, не такий уже й лояльний до режиму Путіна, про що нам торочать на кожному кроці. З іншого боку, в мене вже було менше сумнівів, що цей чоловік провокатор. Може, він відчув, що за ним стежать, а тому не хоче піддавати своє й моє життя небезпеці. Якби він був провокатором, то мене вже би давно схопили.

Поки я вирішував, що маю робити, йти чи не йти з доносом, цей чоловік знову заговорив до мене. Сказав, що коли я готовий, то завтра після занять у спортивному залі маємо реальну спробу втекти. Коли я запитав, як саме це можна зробити, чоловік впевнено відповів, що все вже передбачено, і я не повинен турбуватися. Навряд чи вас би вдовольнила подібна перспектива існування на планеті Земля. Чоловік сказав, що коли я не хочу, то з ним втікає ще один із нашої команди. Він підморгнув мені і пішов, насвистуючи якусь пісеньку.

Коли я залишився сам зі своїми думками у кімнаті, то вже не довго думав, що маю робити. Моє життя виявилося важливішим за все інше, що зараз відбувається в білому світі. Якщо я колись по-справжньому наважуся звідси втікати, то лише тоді, коли переконаюся у стовідсотковому успіхові затіяного. Це буде мій свідомий вибір, коли я розумітиму, що завжди існує один варіант із мільйона потрапити в руки чоловікам у чорному, які за втечу зроблять із тебе відбивну. Поки що я не був готовий утікати звідси, так що про будь-який свідомий вибір мова не йшла. До того ж, повинен зізнатися вам, що з кожним днем мені все більше й більше подобалося бути в команді. Не тому, що мене щодня навчали чомусь новому, хоча й це також. Я відчував, що в мене вливають свіжу кров (звичайно, у переносному значенні цього слова), від чого моє життя набуває нового сенсу, про який я досі не міг навіть подумати. Поки що я не готовий сформулювати цей новий сенс словами, але він справді народжувався спочатку в моїй бідній голівоньці, а потім заповнював собою кожну клітиночку мого тіла.

Якби щось подібне трапилося зі мною в попередньому житті, то сумління геть чисто роз'їло б мене. Я би, мабуть, так і не наважився здати чоловіка, який запропонував мені втекти. Тепер це питання стояло в зовсім іншій площині. Я повинен його здати, бо є членом команди, а цей чоловік, навіть якщо виконує чиєсь завдання, хоче посіяти сумніви у монолітності нашого руху вперед. Більше того, я зроблю це, навіть якщо він не отримував завдань від чоловіків у чорному. Логіка тут проста. Рано чи пізно він потрапить до їхніх рук, бо я не вірив, що звідси можна так легко втекти, для цього слід багато що вивчити й проаналізувати, а в нас не було багато часу. Отже, якщо він потрапить до рук чоловіків у чорному, то все одно видасть мене і таких же наївних людей, яким запропонував утекти. Хочеш втікати – роби це сам, якщо такий мудрий, а не вплутуй інших у сумнівні оборудки. Кожний на цьому світі відповідає сам за себе. Ще три тижні тому я би вніс суттєві корективи у це твердження, сказавши, що, звісно, відповідаю сам за себе, але також – за Оксану, Вікторію та Василину. Але це було в минулому, яке вже ніколи не повернеться, так що нема чого даремно ятрити собі душу.

Під столом була так звана тривожна кнопка. Нам сказали, що коли виникають якісь проблеми, можемо сміливо на неї натискати. Тоді до нас прийде хтось із чоловіків у чорному, який допоможе цю проблему розв'язати. Я ще жодного разу не користувався цією тривожною кнопкою, хоча двічі хотів. Добре, що вчасно стримав себе. Тепер ті проблеми видавалися мізерними порівняно з тією, яка виникла зараз. Я сів за стіл, ніби ще вагався, натискати на кнопку чи ні. Та чому "ніби"? Я справді вагався. А якщо цей чоловік справді діє сам по собі, без вказівок чоловіків у чорному, і знає реальний вихід із цього закладу? Звичайно, на нас чекає життя у підпіллі, можливо, втеча із Росії, але це набагато краще, ніж перебувати тут. Краще? Чим тобі тут не подобається? Годують, живеш комфортно, тебе готують до чогось важливого у житті, і ти сам відчуваєш, що стаєш новою людиною, якою б ніколи не був, вчителюючи до пенсії. Мабуть, я би не натиснув кнопку, якби до моєї бідної голівоньки не завітала думка, що чоловіки в чорному спостерігають за мною через відеокамери і думають, чому ж я не роблю того, що вже давно мав зробити, – ще після першої розмови з тим чоловіком. Страх спонукає нас робити необдумані кроки, але в багатьох випадках рятує життя. Я натиснув на кнопку. Не почув жодного дзвінка, так що закрався сумнів, чи взагалі пристрій працює. Мабуть, ним давно ніхто не користувався. Або взагалі ще його не використовували. Чи вимкнули, бо розуміли, що навряд чи він комусь знадобиться. Звісно, можна було спробувати ще раз натиснути на ґудзик дзвінка, але я не став цього робити. Чоловіки в чорному принаймні бачили, що я зробив спробу, так що мали би відреагувати належним чином. Значить, мої тривоги видаються їм не такими нагальними, як це бачу я. Зрештою, в мене завжди будуть виправдання: мовляв, я хотів вас попередити, але ви не прийшли.

Мені здалося, що час знову зупинився і зараз спресується в єдине ціле з простором. Це навіть на краще, бо я вже знав, чим для мене це може закінчитися: небесними сніжинками, які падають в африканський сніг. Аж тепер я міг усвідомити, що це були найбожествінніші миттєвості мого життя, якби я по-справжньому вірив у Бога, а не піддавався лише загальній традиції. Чоловік у чорному вперто не йшов до мене, і я ліг у ліжко, не маючи наміру засинати. Дав собі установку, що треба обов'язково його дочекатися. Як крайній варіант – натиснути на тривожну кнопку завтра зранку, відразу, коли прокинусь, щоби не дати можливості чоловікові, який запропонував мені втекти звідси, підбити ще когось.

У моїй бідній голівоньці зринув вірш:

Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд

И руки особенно тонки, колени обняв.

Послушай: далёко, далёко, на озере Чад

Изысканный бродит жираф.

Ему грациозная стройность и нега дана,

И шкуру его украшает волшебный узор,

С которым равняться осмелится только луна,

Дробясь и качаясь на влаге широких озер.

Вдали он подобен цветным парусам корабля,

И бег его плавен, как радостный птичий полет.

Я знаю, что много чудесного видит земля,

Когда на закате он прячется в мраморный грот.

Я знаю веселые сказки таинственных стран

Про чёрную деву, про страсть молодого вождя,

Но ты слишком долго вдыхала тяжелый туман,

Ты верить не хочешь во что-нибудь кроме дождя.

И как я тебе расскажу про тропический сад,

Про стройные пальмы, про запах немыслимых трав.

Ты плачешь? Послушай… далёко, на озере Чад

Изысканный бродит жираф.

Микола Гумільов. Несправедливо забутий поет. Коли я вперше назвав його прізвище, Василина навіть не могла пригадати його, хоча, мабуть, хоч раз у школі мала чути. Хіба би прогуляла уроки того дня. Не скажу, щоби Василині подобалися його вірші, але двічі чи тричі вона просила мене почитати щось із Гумільова. Запам'ятала хоча би його прізвище.

Мабуть, я все-таки заснув, очікуючи на чоловіка в чорному. Сон був тривожний, я вже й не згадаю, про що, хоча коли розплющив очі, здається, ще пам'ятав. На мене дивився чоловік. Мені здалося, що це той самий, який пропонував мені втекти, а зараз хоче вбити, бо розкрив мої справжні наміри.

1 2 3 4 5 6 7