Собі дорожче.
Ну, звичайно, мені залишаються вірші. Можу їх читати лише про себе. Що й роблю. Хоча хочеться співати, бо це Володимир Висоцький.
Корабли постоят – и ложатся на курс, –
Но они возвращаются сквозь непогоды...
Не пройдёт и полгода – и я появлюсь, –
Чтобы снова уйти на полгода.
Возвращаются все, кроме лучших друзей,
Кроме самых любимых и преданных женщин.
Возвращаются все, кроме тех, кто нужней...
Я не верю судьбе, а себе – ещё меньше.
Но мне хочется верить, что это не так,
Что сжигать корабли скоро выйдет из моды.
Я, конечно, вернусь – весь в друзьях и в делах,
Я, конечно, спою – не пройдёт и полгода.
Це про мене? Чи про всіх, хто читає ці вірші чи співає пісню? Цікаво, чи вона також про цього чоловіка за столом?
Знову десь цокає годинник. Я почуваю себе сміливіше. Дозволяю собі озирнутися. Але годинника ніде не видно. Може, це сніжинки змішалися з піском і цокають в моїй голові?
Чоловік за столом закриває папку з документами – і … усміхається мені. Я ошелешений. Не встигаю відповісти йому усмішкою, як би важко мені не було. Він натискає на ґудзик під столом. Я бачу лише його руку. Звучить пронизливий дзвінок.
Входить та ж жінка. Вона протирає мені застиглу кров на підборідді, лагідно всміхаючись. Я бачу її коліна. Переводжу погляд на обличчя. У неї красиві очі, розбиті на квадратики, як у божевільних. Я вже й забув, що боляче стукнувся в машині. Її груди дуже близько до моїх губ. Здається, розстебни ґудзик – і вони твої. Жінка усміхається, ніби прочитала мої думки.
Все розіграли по нотах. Вони знають, що робитимуть кожної наступної миті зі мною. Цього не знаю лише я.
Жінка йде геть, загадково дивлячись на мене. Якби не Василина, я би багато про що подумав. А зараз байдужий до будь-якої жінки, навіть якби вона роздягалася переді мною. Втім, це теорія, бо не знаю, як би поступив на практиці.
– Я вивчив ваше досьє, – каже чоловік за столом.
Усмішки на його обличчі вже нема. Я сиджу доволі далеко від нього, посередині кімнати, так що якби мав лихі наміри, не встиг би підскочити і щось йому зробити. Лихих намірів у мене нема. Поки що. Поки я прохолоджувався в лікарні, вони назбирали про мене досьє. Розумію, що мали робити це набагато раніше, бо папка доволі пухкенька.
– Скажу вам, що є багато над чим попрацювати, але ви нам підходите.
3
Ось уже третій тиждень нас до чогось готують. До чого – на кажуть, а ми самі ніяк не можемо здогадатися. Взагалі тут не прийнято задавати зайві питання. Коли в мене брали підписку про нерозголошення державної таємниці, внизу писало, що за порушення зобов'язання очікує смертна кара. Коли я заїкнувся, що в кримінальному кодексі такої міри покарання нема, на мене подивились як на покійника.
Спочатку я думав, що нами опікується ФСБ, але доволі швидко зрозумів, що це не так. Інша, більш грізна, структура взяла мене до своїх лап і запроторила до клітки. Щоправда, клітку можна було назвати золотою. Кожний мав свою кімнату готельного типу. Ліжко, стіл, крісло, телевізор, туалет, душ. Всюди були повтикані камери відео-спостереження. Спочатку відчував себе незручно. Але людина до всього звикає. Здається, вже зараз і не помічаю, що за мною цілодобово спостерігають.
Зрештою, на емоції майже не залишається часу. Зранку до пізнього вечора – заняття. Обов'язково щодня дві години в спортзалі, де з тебе сходить сім потів. Годують класно, але ти не маєш права вибору страв. Таке враження, що до їжі щось підмішують, щоби ти став слухняним, а, головне, – таким, як усі.
Нас – тридцять чоловік. Щось незримо всіх об'єднує, але я ще не можу второпати, що саме. Маємо дозовану можливість спілкуватися між собою – про все і ні про що. Мабуть, кожного, як і мене, попередили, що минуле – заборонена тема. Це було в тих зобов'язаннях про нерозголошення державної таємниці. Моє минуле – державна таємниця? Нас поволі привчали до думки, що живемо лише сьогоднішнім днем у буквальному розумінні цього слова. Майбутнє, яке починалося завтра, нас не повинно цікавити. Все за нас уже вирішили, нам треба це прийняти і змиритися з долею. Щоденно інструктори, схожі один на одного, втовкмачували нам подібні прописні істини, повторюючи їх у різноманітних інтерпретаціях.
Моє особисте минуле з кожною годиною віддалялося від мене з космічною швидкістю. Інколи здавалося, що Оксани, Вікторії та Василини взагалі не було в моєму житті, а все я заново розпочав з чистого аркушу в цьому дослідницькому, чи як його ще назвати, центрі. Швидко ж вони мене обробили. А що буде через три місяці, півроку, рік? Взагалі зречуся моїх дівчаток?
Упіймав себе на думці, що це вже й не так катастрофічно, як могло би виглядати насправді. Нас готують до чогось величного, тому минуле перестає відігравати вирішальну роль, якщо в майбутньому тебе чекає слава. Про це нам не казали, але контекст усього, що відбувалося з нами, був саме такий. Слава лоскотала ніздрі, п'янила своєю невизначеністю. Я ніколи не сподівався від себе, що можу бути слабким до неї. Завжди намагався жити скромно, чимось особливим не вирізнятися від інших – а, з'ясовується, оце прагнення до слави глибоко дрімало в мені. Хлопці в чорному дали поштовх, щоби я нарешті зрозумів, хто є насправді. Просто я ще не визрів, щоби подякувати їм за це.
Якби я лежав на дивані у себе в квартирі й не мав що робити, то, мабуть, ностальгія за недавнім минулим з'їдала б мене. Тепер остаточно з мого життя були викреслені сум за Оксаною, Вікторією та Василиною, а спогади про них виявилися туманними і короткотерміновими. Спочатку я думав, що цьому сприяв напружений ритм життя, в який нас запрягли, а потім зрозумів, що є більш глибинні причини. Фактично мова йшла про переоцінку цінностей. Те, що вчора нам здавалося важливим, сьогодні вже таким не було. Нам насаджували державницьке мислення, за яким сімейні цінності – це щось архаїчне, нікому не потрібне, другорядне, якщо не десятирядне. Я ж учитель, тому бачив, як професійно застосовували цю методику, яка не давала збоїв. Не було сенсу пручатися, бо все одно ти відчував, що з тебе роблять робота, – і це лише питання часу.
Єдине, куди поки що не мали доступу люди в чорному, – це наші сни. Принаймні про себе я таке можу сказати. Снилося те, чого мені найбільше не вистачало в реальному житті, хоча зараз я не смів зізнатися в цьому навіть самому собі. Вся моя печаль виплескувалася на сновидіння. Оксана, Вікторія та Василина поставали у всій своїй красі. Причому це було не лише те, що насправді відбувалося з нами. Якраз воно складало мінімальний відсоток моїх снів. Абсолютна ж більшість була присвячена фантазіям – і доволі швидко я зрозумів, що таке могло би відбутися зі мною, якби не потрапив сюди. Втім, коли я прокидався, нічні сновидіння моментально розвіювались, і вже майже нічого не пам'ятав із них. Залишалося лише приємне відчуття чогось незбагненного і нездійсненного, що вже ніколи не відбудеться в моєму житті. А потім шалений вир навчань, інструктажів, тренувань засмоктував мене з головою, так що під кінець робочого дня відчував себе висмоктаним лимоном, з якого не можеш вже вицідити ні крапелиночки. Лише сон був милий тобі, а найбільше – короткочасні фантазії про минуле, яке так і не стало твоїм майбутнім.
Інша сфера, до якої не мали доступу чоловіки в чорному, – вірші, які, здавалося, жили всередині мене осібно від господаря. Не знаю, що вони робили, коли я не цитував їх уголос чи про себе, але давно зріло переконання, що вони справді живуть самі по собі, незалежно від того, чи я існую на білому світі, чи ще не народився, чи вже вмер. Я навіть навчився промовляти їх, здавалося б, у найменш потрібні для цього місця і часи. Ось інструктор розповідає нам про Мюнхенську промову Путіна, а у мене в голові слова Пушкіна:
Цветок засохший, бездыханный,
Забытый в книге вижу я;
И вот уже мечтою странной
Душа наполнилась моя:
Где цвел? когда? какой весною?
И долго ль цвел? и сорван кем,
Чужой, знакомой ли рукою?
И положен сюда зачем?
На память нежного ль свиданья,
Или разлуки роковой,
Иль одинокого гулянья
В тиши полей, в тени лесной?
И жив ли тот, и та жива ли?
И нынче где их уголок?
Или уже они увяли,
Как сей неведомый цветок?
При цьому я віддано, як пес, дивлюся в очі інструктору, і навряд чи він помітив, що в моїй пам'яті ніколи не залишиться шмат його розповіді про те, що Володимир Володимирович передбачив розвиток міжнародних подій на багато десятиліть уперед. За великим рахунком, мені на це глибоко начхати, – і чим більше Путіна стає в нашому часі й просторі (я ж бачу, як уміло це роблять), тим швидше хочеться відійти від нього на безпечну відстань, ніби цей чоловік справді загрожує моєму існуванню. Я розумію, що це крамольні думки, і в жодному разі їх не можна висловлювати. Собі ж дорожче буде. Добре, що ще нема приладу, який би вловлював думки, бо я був би першим кандидатом на виліт з цього закладу.
А перший кандидат таки знайшовся. Одного ранку ми помітили, що нас уже не тридцять, а двадцять дев'ять. У спортзалі ми шикуємося по троє, а тут всередині по краях стояло двоє наших товаришів, а між ними місце було порожнє. Ніхто не зміг би зараз сказати, куди зник цей третій. Ще зранку він був з нами на заняттях. Я не пам'ятав його обличчя. Ніби пляма в тумані стояла перед очима. Ніхто не задавав питань, куди зник цей чоловік. Ми не говорили на цю тему між собою, ніби цього чоловіка ніколи не існувало на білому світі. Подумалося, що з ним щось трапилося, що вечором він знову з'явиться на заняттях. Але його не було ні увечері, ні завтра, ні взагалі ніколи більше. Була людина – і нема. Можна думати про це що завгодно, але це даремна витрата часу, якщо не маєш вихідних даних, а тому ніколи не вцілиш у "десятку", щоби знати, де насправді перебуває цей чоловік. Пішов на підвищення, про що нам неодноразово казали, не пояснюючи конкретно, в чому це полягає, чи полетів у кращі світи? Чомусь я більше схилявся до другого варіанту.
Коли з нашої команди упродовж наступних місяців випадали й інші чоловіки, це сприймалося набагато спокійніше, ніж перший раз. А тоді здавалося, що наступним станеш ти. Потім визрівала думка, що треба робити все можливе й неможливе, щоби ти не виявився найслабшим у цій команді, бо чим ближче до кінця нашого навчання, тим прискіпливішими стають викладачі.