І навпаки. Читач до небес возносить якийсь твір, хоча сам письменник вважав його не вартим уваги. Аж тепер В'ячеслав Павлович зрозумів, що мала на увазі Аня. Вона натякала йому. Я ж хотіла почитати ваші оповідання, а ви не принесли. А якщо ви талант або ж геній, але про це не здогадуєтесь?
В'ячеслав Павлович усміхнувся сам до себе, ніби наяву почув, як Аня вимовляє ці слова.
Черга до відділу, в якому працювала Аня, була чималенькою. В'ячеслав Павлович прилаштувався позаду. Аня побачила його, але не кивнула головою, як зазвичай. В'ячеслав Павлович тримав папку з оповіданнями в руці, а тут переклав її до пакету. "Не сьогодні", – подумав.
Коли був віч-на-віч з Анею, вона запитала:
– Вам що?
Розгубився.
Вона вже важила цукерки, коли він послав навздогін:
– Двісті грамів "Ромашки".
Гроші заплачені. Можна йти додому.
– Коли принесете свої оповідання? – запитала Аня.
Вона усміхалась. В'ячеслав Павлович подумав, що у нього зараз, мабуть, дурнуватий вираз обличчя.
Поспіхом вийняв папку із пакету, передав Ані. Добре, що вписався у двері, виходячи із магазину.
Тепер був не радий, що дав Ані свої оповідання. Звісно, її присуд буде однозначним: журналіст ніколи не може бути письменником. Від когось він уже чув цю фразу. Сказали в його присутності. Натяк зрозумів, але писати не кинув. Постановив сам собі: якщо Аня скаже щось подібне, перемкнеться виключно на журналістику, а про письменництво забуде, як про дурний сон.
Це навіть краще, коли робиш вибір. Принаймні знаєш, що тебе чекає попереду, а що означають спалені мости за спиною.
13
Чоловік вдома не ночував, і коли Аня пішла на роботу, його ще не було. Не телефонувала. Байдуже. Мабуть, з коханкою. Але кому він потрібен без грошей?
Думки перенеслися до В'ячеслава Павловича. Вчора забула прочитати його оповідання. І папка залишилася вдома. Буде незручно, якщо він запитає про її враження, а вона не знатиме, що казати.
Ще не дійшла до роботи, як зателефонував чоловік. Аня усміхнулась. Знайшовся! Радіти має, чи що?
Степан повідомив, що він у лікарні. Вчора вечором йшов додому. На нього напали якісь молодики й побили.
– Щось серйозно? – запитала Аня й відчула, що її байдужість до чоловіка зникає.
– Руку зламали, – відповів Степан буденно, ніби подібне відбувалося з ним щодня. – Можеш прийти?
Аня мовчала, думаючи, що має робити. Відпрошування на роботі не вітались.
– Потрібні гроші, – повернув її до тями чоловік.
Ну, звичайно. Як же без грошей? Усе в їхній сім'ї тепер залежить від того, скільки грошей заробить Аня.
Зранку людей у магазині було мало. Аня пішла до головної бухгалтерки. Тепер та була для неї ангелом-охоронцем. Розповіла їй про чоловіка, який потрапив до лікарні.
Та думала недовго:
– Трохи попрацюй.
Пішла від неї розчарована. Думала, головна бухгалтерка відразу її відпустить. "Трохи попрацюй". З директором магазину радиться, що мають робити? А якби Аня вмерла? Так стало шкода саму себе, що мало не розплакалась.
Виглядала В'ячеслава Павловича. Здавалося, що він врятує її від усіх бід і напастей. Просто хотіла побачити його. Навіть не казатиме, що сталося з її чоловіком. Але В'ячеслав Павлович уперто не йшов. Мабуть, пише свою чергову статейку і навіть не відчуває, що з Анею. Вона намагалася стримати себе, але злість на нього вже вилетіла з її бідної голівоньки.
Підійшла продавчиня із рибного відділу, висока і завжди сумна:
– Ти надовго?
Аня не зрозуміла.
– Сказали тебе підмінити, – терпляче пояснила.
– Я туди й назад, – пообіцяла Аня.
Продавчиня із рибного відділу, здається, іронічно глянула на неї. Ага, знаємо ми ці "туди і назад". Мабуть, якраз до кінця зміни й буде.
Аня забігла до головної бухгалтерки, хотіла їй подякувати, але кабінет був замкнений. Натомість у директора з привідчинених дверей лунав її голос. Аня не наважилася зазирнути.
Побігла додому. Взяла гроші й зрозуміла, що не вистачить заплатити за доньчине навчання. Але ще має три місяці. Десь заробить.
14
В'ячеславові Павловичу не писалося. Думав про Аню. Відчував, що коли пише оповідання, ніяк не може спекатися журналістики. Вона в'їлася, здавалось, у кожну клітиночку його тіла. А якщо хоче добитись успіхів у прозі, треба позбутися журналістики у своїй писанині. Зараз це видавалося йому неможливим. Мусить ще два роки дотягнути до пенсії, бо на письменництві не заробиш.
Час повз черепахою. Стаття виходила кострубатою. А у бідній голівоньці В'ячеслава Павловича зароджувалося нове оповідання. Теж фентезі. Тобто він точно не знає, чи це справді фентезі, як і попереднє оповідання про інакшепланетянина і його кохання до мешканки планети Земля ("землянка" не підходило, бо асоціювалось із війною), але принаймні було інакшим, ніж усе попередньо ним написане.
Сюжет простий. Десятилітній хлопчик прокидається і розмовляє з батьками незрозумілою мовою. Вони його не розуміють, він – їх. Спочатку ті думають, що син придуркується. Але й у школі вчителі не можуть зрозуміти, що несе цей учень. Врешті-решт його везуть до Києва, показують ученим-лінгвістам, але ті лише розводять руками, бо до жодної із відомих мов те, що каже хлопчик, не належить. До справи береться психіатр. Він вводить малого у транс. Під дією гіпнозу той розповідає про далеку планету, звідки прилетів, таємничих істот, які її населяють. А коли його приводять до тями, хлопчик забуває не лише свої космічні мандрівки, а й мову. Розмовляє українською.
Щось таке. В'ячеслав Павлович усміхається. І звідки таке береться в його бідній голівоньці? Ніколи ж про це спеціально не думав. Але й саме по собі воно не могло народитися. Якісь космічні сили посилають йому сигнали. Лиш би не збожеволіти і навчитися спокійно сприймати те, що тобі дають ті, чию присутність ти не бачиш, але відчуваєш.
В'ячеслава Павловича тягнуло до Ані. Навіть не треба, щоби вона щось казала. Лиш би побачити її.
Головний редактор і працівники були на роботі. Але він не втерпів. Та й привід знайшовся – закінчились улюблені цукерки "Ромашка".
Швидко йшов до магазину. Здається, нікого не помічав. Хтось з ним привітався. В'ячеслав Павлович не відповів. Озирнувся. Не знає цього чоловіка. Той здивовано дивився на нього – і В'ячеслав Павлович кивнув головою.
Ані на місці не було. Замість неї за прилавком стояла висока продавчиня. Вискочив із магазину і зателефонував Ані. Якщо вмирати, то з музикою!
15
Коли Аня підходила до лікарні, заспівала мобілка. Висвітлило "Вячеслав". Без апострофу, бо не знала як його вставити. Усміхнулась. Після того як обмінялись номерами, він уперше зателефонував їй.
– Слухаю, пане В'ячеславе!
Забула, як його по-батькові. Та й по імені, здається, ніколи не називала.
– Я прийшов, тебе нема, підманула, підвела, – намагався він жартувати. – Я був у магазині, хотів купити "Ромашку". Ти де?
На клітинному рівні Аня відчула, як важко йому далось оте "ти". Але ж вона йому сама дозволила. Не уявляла, що може і з ним бути на "ти".
– Там інша замість мене. Могли і в неї купити.
– Хотів тебе бачити.
Щось тепле відчула, але ще не могла собі пояснити цих почуттів. Розповіла про чоловіка, який потрапив до лікарні.
– Чи можу я чимось допомогти? – запитав В'ячеслав Павлович.
– Ще не знаю, – відповіла Аня, але їй було приємно, що він турбується про неї. Не про чоловіка ж.
Домовились, що вона зателефонує йому, як тільки дізнається, що з чоловіком.
– Бережи себе, пташенятко, – сказав В'ячеслав Павлович.
Аню мов обпекло з голови до п'ят. Вона ж нічого не розповідала йому про це. Пташенятко! В'ячеслав Павлович знає про її стосунки з Яном? Тільки той називав її пташенятком, а вона його – солодким хлопчиком.
Чоловіка впізнала ще здалеку. Він стояв спиною до неї і фліртував з довгоногою молодою медсестричкою в білому міні-халатику. Банальні фрази, від яких Аня вже давно не мліла, а молодичці, видно, вони подобались, бо сміялася щиро й по-дитячому. Степан вміє завойовувати жіночі серця. Не вміє їх втримувати, коли скористався тілом і спаплюжив душу. Та й, мабуть, йому цього вже не треба.
Зупинилася від них за декілька кроків. Вдавала, ніби читає якусь листівку на стіні. Здається, щось про профілактику грипу, хоча літери розпливалися перед очима. Сльози? Ще цього не вистачало!
Мабуть, медсестричка відчула, що тут щось не те. Суперниць не переносиш на дух, особливо дружин своїх клієнтів. Боковим зором Аня бачила, що та легенько штурхнула Степана, бо той почав уже словесно підбиратися до її розкішного і звабливого тіла. Він озирнувся і побачив Аню.
– Дякую, панянко, за консультацію, – сказав і гречно вклонився, ніби справді почув щось суттєво важливе для свого здоров'я від світила медицини. Вмів, чортяка, викручуватись, хоча Аня вже давно його розкусила і не піддавалась на подібні провокації.
Молодичка усміхнулась і пішла, граціозно поводячи стегнами. Вся її постать свідчила, що якби не Аня, вона б затягнула Степана в ліжко. Але ще не вечір.
Ані було байдуже. Хоч сто порцій. Оте "пташенятко", яке не чула від дня смерті Яна, глибоко засіло в її бідній голівоньці. В'ячеслав Павлович – реінкарнація Яна? Але звідки він знає про пташенятко?
16
В'ячеслав Павлович уже був у редакції, писав оповідання про хлопчика, який знав неземну мову, коли зателефонувала дружина.
– У мене тиск.
Її голос свідчив про проблеми зі здоров'ям. Тихий, вмираючий, без надії.
В'ячеслав Павлович раніше запитував у неї: "Маєш тиск?". Вона відповідала: "Якби не мала, ти б мене уже поховав". Чорний гумор. А він же мав на увазі, чи високий у дружини тиск. Тепер міг би пожартувати в її стилі, але не наважився.
– Таблетку взяла?
– Ні.
– Чому?
– Бо не купила.
Ось так завжди. Тягне до останнього, а потім з'ясовується, що під рукою нема потрібних ліків. Свої таблетки В'ячеслав Павлович купував із запасом на місяць.
– Зараз буду, – сказав.
Востаннє так бігав, мабуть, ще в школі. А ще клятий ліфт, як завжди, не працював. Коли виліз на п'ятий поверх, зрозумів, що і йому знадобиться таблетка.
Дружина вмирала. Тобто показувала, як їй погано. Особливо це їй вдавалося, коли сварилася з чоловіком. Весь світ мав не просто завмерти, а, здається, вмерти разом із нею.
– Артистка погорілого театру, – якось сказав їй В'ячеслав Павлович. Дружина образилась, здається, на все життя, що залишилось.
Він дав їй потрібну таблетку, але дружина відвела його руку.
– Була остання, – пояснила, – я вже випила.
– Легше?
Нічого не сказала.
Зараз краще її не зачіпати.