Але з'ясувалося, що вони виявилися байдужими до цього.
Цікавими також є ось такі спостереження автора:
"Громадяни Південної Кореї вельми цікавились, у що вилилось об'єднання двох Німеччин. За результатами деяких досліджень, відповідне навантаження на Південну Корею буде в два з половиною рази перевищувати ціну, заплачену Західною Німеччиною за приєднання Німеччини Східної. Дослідження показали, що за корейське об'єднання в перші 30 років доведеться заплатити 2 трильйони доларів. Це повернеться підвищенням податків на 60 років уперед, а також необхідністю упродовж усього видимого майбутнього вливати в північні регіони до 10 відсотків валового продукту країни.
Мешканці Південної Кореї бажають об'єднання з Північчю, але … потім. Багато з них хочуть, щоби воно сталося вже після їхньої смерті … в основному тому, що ціна цього процесу є непомірно високою".
Я вважаю, що книга Блейна Хардена "Втеча із табору смерті" повинна стати настільною для політиків, аби Україна справді не пішла шляхом Північної Кореї.
22 січня 2014 року
КОЛИ НЕ ПАХНЕ ЛІТЕРАТУРОЮ, А СМЕРДИТЬ ПОЛІТИКОЮ, АБО ЧИ ПОТИСНЕ ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ЛАУРЕАТ РУКУ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ?
Сподіваюся, що до 200-ліття Тараса Шевченка ситуація в Україні не буде такою вибухонебезпечною, як зараз. Однак безперечним є й інше: нинішнє святкування ювілею Кобзаря буде, поза всяким сумнівом, політичним. Причому полярні політичні сили використовуватимуть Тараса Шевченка для власних потреб.
Особисто для мене принциповим і важливим є навіть не те, хто з письменників стане Шевченківським лауреатом, бо ця премія вже давно знівельована й насправді її, за великим рахунком, присуджують не тим, хто цього заслуговує. Мені просто цікаво, чи потисне Шевченківський лауреат руку президентові, який у значній мірі винен у тому, що нині відбувається в Україні. Наївно сподіватися на те, що прізвище президента на той час буде якимось іншим, ніж Янукович. Щоправда, можна потиснути руку прем'єр-міністрові, але якщо він із команди президента, то теж несе відповідальність за зґвалтування України.
З іншого боку, влада теж зацікавлена, щоби нинішній Шевченківський лауреат (наразі говоримо лише про письменників) був до неї лояльним, тому мова йде не про формальне рукостискання, а про щось більше – легітимізацію таким чином влади. Я вважаю, що письменник як моральний авторитет просто не має права отримувати Шевченківську премію з рук аморальної влади. Влада ж, своєю чергою, спекулюючи на імені Шевченка, заганяє письменників у глухий кут, зриваючи з них маску моральних авторитетів.
До третього конкурсного туру на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка 2014 року допущені в номінації "Література" книжка поезій "Амальгама" Юрія Буряка, книжка поезій "Мисливці на снігу" Костянтина Москальця, книжки "Час смертохристів. Міражі 2077 року" та "Час великої гри" Юрія Щербака і книжки Мирослава Дочинця "Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії" і "Горянин. Води Господніх русел".
Ще є твори в номінаціях "Літературознавство та мистецтвознавство", "Публіцистика і журналістика", "Театральне мистецтво", "Концертно-виконавське мистецтво", "Образотворче мистецтво" і "Музичне мистецтво", але зосередимось на номінації "Література", яка стає політично-вибухонебезпечною в нинішній ситуації, так що я підозрюю парадоксальну ймовірність не вручення цьогоріч Шевченківської премії комусь із поетів і прозаїків. Таким чином влада змогла б уникнути небажаного для себе конфлікту з моральними авторитетами, якими за своєю сутністю мали би бути поети чи письменники. З іншого боку, можливо, владі й удасться домовитись з кимось із цих поетів чи письменників, зважаючи на фантастичний грошовий еквівалент Шевченківської премії, але тоді цей поет чи письменник, принаймні для мене, перестає бути моральним авторитетом. Як варіант – публічно заявляє при врученні премії, що гроші віддає на Майдан чи потерпілим від "Беркуту", тоді такий крок можна буде зрозуміти.
Я завжди шукав внутрішню логіку в присудженні Шевченківської премії – як, скажімо, таку ж внутрішню логіку в присудженні Нобелівської премії. Ну, не можна ж у цій важливій справі керуватися виключно симпатіями й антипатіями членів відповідних комітетів цих премій. Особисте, суб'єктивне, звичайно ж, присутнє, але обов'язок зобов'язує бути вищим від цього. На жаль, внутрішньої логіки мені, як, мабуть, і багатьом іншим, знайти не вдалось, хоча певні тенденції відстежуються чітко.
Скажімо, ви не помітите серед Нобелівських лауреатів два роки поспіль людей з одного континенту, а якщо таке трапляється, то це радше виняток, ніж правило. З великою долею ймовірності можна спрогнозувати, хто стане Нобелівським лауреатом того чи іншого року – чоловік або жінка, письменник або поет і таке інше.
З Шевченківськими лауреатами складніше, бо тут, здається, ми шукаємо в темній кімнаті чорного кота, наперед знаючи, що його там нема, тобто намагаємося знайти внутрішню логіку там, де вона відсутня. І все ж хочеться вірити, що бодай тенденції у присудженні Шевченківської премії зможемо відстежити вже цього року.
За такою схемою Шевченківську премію слід би присудити Юрієві Щербаку. І не лише тому, що він написав романи-утопії, а за роман "Далекий простір" у подібному жанрі премія ВВС нещодавно присуджена Ярославові Мельнику. Колишній дипломат написав дійсно класні романи. Враховуючи політично-вибухонебезпечну ситуацію в Україні, вони роблять засторогу багатьом політиканам, у що може перетворитись наша держава. Однак, знаючи принциповість Юрія Щербака, можна спрогнозувати, що він навряд чи потисне руку президентові, а тому премія йому не "світить".
Зважаючи саме на політичний, а не художній аспект, члени комітету мали би відкинути поетичні збірки шановних авторів і книги Мирослава Дочинця, хоча останній, зважаючи на чисто спортивний інтерес, мав би вже давно стати лауреатом Шевченківської премії, хоча його черга ніяк не може настати.
На жаль, не Шевченківський комітет, а влада робить остаточний вибір на користь того чи іншого лауреата. Грубо кажучи, Шевченківський комітет мусить втрафити смакам влади. Якщо ж влада буде не впевнена у лояльності того чи іншого ймовірного лауреата, то просто не присудить йому Шевченківської премії. Але тут, як кажуть, літературою і не пахне. Тут смердить політикою.
26 січня 2014 року
РОМАН ПРО ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
Степан Процюк. Троянда ритуального болю. – К.: ВЦ "Академія", 2010
Роман Степана Процюка "Троянда ритуального болю" – про Василя Стефаника, постать ніби й відому в українській літературі, але малознану серед широкого загалу.
Власне, про роман як такий не йдеться. Це радше синтез художньої оповідки, літературознавчої статті, журналістського розслідування та роздумів автора про постать письменника. Звісно, Степанові Процюку можна закинути, що не вистачило снаги уповні дотриматися, власне, художнього принципу зображення постаті й життєвого шляху Василя Стефаника. Проте автор, очевидно, і не ставив перед собою такого завдання. З іншого боку, навряд чи можливо осягнути глибинні аспекти стефаникового буття лише з допомогою художньої розповіді. Тому виправданими, як на мене, є намагання Степана Процюка витворити, власне, такий синтез роману з іншими жанрами та формами. Насамкінець, читабельність роману, сприйняття його пересічним поціновувачем творчості Василя Стефаника були би неможливими, якби автор роману обмежився лише художньою оповідкою. Найголовніше, як на мене, чого вдалося досягти письменнику, — так це ненав'язливо запросити читача до більш глибокого вивчення стефаникових текстів та й, зрештою, до насолоди від спілкування з його творами.
Степанові Процюку вдалося вибудувати вірогідну версію життя й творчості Василя Стефаника. До нього в такому ракурсі ще ніхто не розглядав письменника. Можна сперечатися, навіть не погоджуватися з автором щодо його інтерпретації окремих фактів із життя Василя Стефаника чи поглядів на його творчість. Але Степан Процюк зробив свою справу – хто може, хай зробить краще.
Доволі популярною в останній час стала прискіплива увага окремих авторів до хвороб великих письменників. Не оминув цього і Степан Процюк. Але, на відміну від інших, які писали, скажімо, про хвороби Івана Франка, йому вдалося не робити акцент на цьому. Він не просто показав вплив хвороб на творчий процес письменника, а дав зрозуміти читачеві силу волі й духу Василя Стефаника, який переборював хвороби, й, незважаючи ні на що, творив. Степан Процюк не засуджує Василя Стефаника за людські слабкості, як це роблять наші "патентовані патріоти", за висловом Івана Франка, щодо інших великих постатей. Мабуть, спорідненість душ і звичайна людяність не дозволяють йому принижувати письменника й принижуватися самому.
Чесно кажучи, я чекав глибинного занурення в творчу лабораторію Василя Стефаника. Для мене це було би особисто цікаво з професійної точки зору. Але Степан Процюк, очевидно, більше орієнтувався на пересічного читача — і в цьому плані, безумовно, виграв.
Можна окремо писати про історію кохань і любовних пригод Василя Стефаника, але залишаю читачеві насолоду особисто прочитати про це на сторінках роману Степана Процюка. Можна говорити про те, як червоною ниткою пронизує твір тема Троянди. Вічною є тема ставлення дітей до батьків і батьків до дітей – і автор пронизливо пише про це. Я нічого не казатиму про стиль Степана Процюка, бо це, дійсно, тема окремої великої розмови, але, як на мене, він знайшов ту єдину інтонацію, яка дозволяє тримати читача в напрузі, — і це при тім, що мова не йде про детектив. Ще багато цікавих речей я свідомо оминаю, бо їх треба просто-напросто осмислити.
Роман Степана Процюка "Троянда ритуального болю" можна розглядати в контексті творчості письменника, але тоді це буде інша стаття – з інакшими акцентами, баченням, плюсами й мінусами… У цьому ж контексті я просто хотів привернути увагу читача до цієї небуденної книги, яка не загубилась в українському літературному просторі.
22 березня 2014 року
ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
Стрелецкий В.В. ПРОНИКНОВЕНИЕ В ПОТУСТОРОННЕЕ. Посмертные путешествия души и мистерии духа. – К.:Лотос, 2013.
Ця книга – ще одна спроба доказу існування життя після смерті.