Через вас вдівцем залишатися не хочу. Тітка мало не померла від хвилювання. Он бачите, лежить з головним болем ...
Ми стояли опустивши голову і щось лепетали про те, як були в кіно, а потім каталися на "чортовому колесі", а потім ... були в гостях в однієї знайомої дівчинки (Валька Малиновська, чесне слово, ось і адреса ... можете перевірити! ) і як нас там добре приймали, і пригощали, і посадили дивитися телевізор, і не хотіли відпускати, і ... ми більше не будемо!
Потім ми випили одного чаю ("В гостях ж під-о ка-ак наїлися!") І голодні лягли спати.
... Ми лежимо і не можемо заснути.
На мене знаходить напад запізнілого каяття. Совість точить мене, як черв'як дерево.
— Адже як все паршиво виходить! — З гіркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тільки й робимо, що брешемо та обманюємо. І тільки за один день!
Артиста обдурили і, можна сказати, обікрали, міліцію з ніг збили, троячку прогуляв, тітці набрехали, дядькові набрехали, навіть ... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба так багато брехати і стільки нечесних вчинків зробити? Якщо так, то весь цей героїзм нічого не вартий!
Якийсь брехуновскій героїзм. А справжні герої — це перш за все чесні люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крісто, капітан Немо, Котигорошка, Покришкін ... Ніколи вони не брехали. А ми брехуни і шахраї ... Ява зітхає в знак згоди. — Звичайно, — каже він. — Щось ми зовсім забрехалися і ... взагалі ... давай більше не будемо.
— Звичайно, давай, — кажу, — тільки треба щось придумати, що нас би стримувало. Давай дамо клятву (може, навіть кров'ю), що більше не будемо брехати. І домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду, мовчи; як би не випитували, як би не домагалися — мовчи, і все.
— Добре, — киває Ява. — Тільки кров'ю ми вже клялися — це не допомагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не втримався, тоді ... тоді інший дає йому три клацання в лоб. Причому негайно і де б не сталося: на вулиці, у школі, на уроці або навіть у президії зборів. І не маєш права ухилятися або відбиватися. Ні в якому разі. Святий закон! За перше брехня — три клацання, за друге — шість, за третє — дванадцять, і так далі. Сила! І волю будемо загартовувати ... А це для героїзму знаєш як потрібно!
Ява обов'язково повинен придумати що-небудь цікаве. І на цей раз я підозрював, що не так йому клацаннями від брехні вилікуватися захотілося, як щоб цікаво було, Але я не став сперечатися — аби результат був хороший.
На цьому й порішили.
І, відчуваючи себе вже майже на сто відсотків чесними ми спокійно заснули.
Глава V. Шукаємо царя-незнайомця з тринадцятої квартири. Зустріч в театрі. Велич і падіння Яви Реня.
Ранок почався з несподіванки. Коли я прокинувся, Ява був уже одягнений. Одягаюся і бачу — він мені підморгує і головою киває: йдемо, мовляв, є де-не-який секрет. Пішов я за ним у санвузол.
Примружився на мене Ява підозріло і шепоче:
— Ти чого приховав, що твій дядько у контррозвідці працює? — І вже палець для клацання згинає. Я витріщив на нього очі:
— У якій контррозвідці?
— У тій самій, — каже, — яка шпигунів ловить.
— Тю! Ти вже зовсім звихнувся на цих шпигунів.
— Нічого не звихнувся, — каже. — Думаєш, я дурень? Зброя видають тільки міліціонерам (раз!), прикордонникам (два!) і контррозвідникам (три!). Це я точно знаю. А раз твій дядько не міліціонер і не прикордонник, значить, контррозвідник.
— Яка зброя? — Не зрозумів я.
— Пістолет! — Відчеканив Ява.
— Та де ти бачив?
— В шухляді письмового столу — геть висунутий небагато.
— Так? А ну йдемо! — І тепер вже я палець для клацання згинаю — дивись же, якщо збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (ніби просто так) по кімнатах. А потім до письмового столу. І поглядом в висунутий ящик — раз! Еге! Чи не збрехав Ява! Пістолет! Справжній! Тьмяно поблискує воронована сталь.
Аж серце зайшлося у мене в грудях. Метнув я погляд на дядька, який стояв на балконі — зарядку робив. І трохи згодом:
— Дядя Гриша! А що це у вас?
— Де? — Дядя ступив у кімнату і підійшов до мене.
— А ось в ящику.
— А-а ... Пістолет.
— А навіщо?
— Як — навіщо? Стартовий пістолет. Спортивний. Не бачив хіба ніколи?
Фу ти! Ось тобі й контррозвідка! Дядя ж мій, крім того, що майстер на заводі "Більшовик", ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республіканської категорії). І як я відразу не здогадався, що це за пістолет! А загалом, чесно кажучи, я стартових пістолетів близько ніколи не бачив і в руках не тримав. І Ява, звичайно, теж. Бачу, червоніє Ява: соромно йому, що він так схибив. І, щоб приховати збентеження, запитує:
— А як же він стріляє?
— Дуже просто. — Дядя вийняв пістолет з ящика. — Дається команда ... "На старт!" Потім ... "Увага!" А потім ... — Дядя підняв пістолет над головою.
Ба-бах! .. Аж у вухах задзвеніло! І в ту ж мить:
"Ой! .." Трах-тарарах! .. — Щось впала і загриміло в кухні. Ми кинулися туди. Посеред кухні сиділа на підлозі тітка, а біля неї валялася розбита макітра, в якій вона терла мак на пиріг. Не чекаючи пострілу, тітка з переляку впала на підлогу.
Вигляд у неї був такий комічний, що ми розсміялися.
— Гри-ша! — Докірливо схиливши голову набік, жалібно сказала тітка. — Ну як дитина! Хіба так можна! Я мало не померла ...
— Хто ж винен, що ти так полохлива, як заєць під голим кущем, — сміючись, сказав дядько.
— А він все ж багаї будь здоров, хто хочеш злякається, — сказав я. Шкода мені стало тітку.
— З ним і шпигунів ловити можна, — сказав Ява. — Б'є, як бойовий! ..
— Дядя Гриша, а можна стрельнути? — Насмілився я.
— Ну що ж ... тільки ... — Дядя показав очима на тітку, яка вже піднялася і збирала черепки.
— А ми у спальні! — Рвонувся Ява.
— Ну давайте ...
Але навіть у спальні, перед тим як вистрілити, я голосно крикнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
І тільки потім натиснув пальцями обох рук на спусковий гачок (однією рукою не впораєшся — такий тугий!). Ох і бабахнуло! По-моєму, ще сильніше, ніж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив ("Ще сусіди збіжаться!").
Вся ця історія з пістолетом трохи мене розважила. Але коли я згадав про годинник, серце моє знову защеміло. Воно заскиглила, як щеня в темній комірчині. Якось все буде? Чи знайдемо ми артиста? І що він нам скаже тепер?
За сніданком я сидів мовчазний і похмурий. Ява поглядав на мене і все підморгують — намагався підтримати.
Мляво пережовуючи яєчню з салом, я думав. Думав про те, що потрібно якось, нікого не обманюючи (ні в якому разі!), Вислизнути з дому, щоб іти шукати артиста.
А навіщо брехати? Похід в Театр юного глядача у нас і так намічений. Тільки ми підемо не через кілька днів, як збиралися, а сьогодні. І по дорозі до Юному глядачеві в інші театри заглянемо і пошукаємо нашого артиста. Спектакль розпочнеться о дванадцятій, а зараз ще десяти ні, ми встигнемо.
Дядя не став заперечувати, коли я сказав про театр, тільки про щось подумав і сказав:
— А може, і мені з вами? Як ви думаєте? Ми думали, що це зовсім не потрібно, що це зіпсує нам всю справу. І я поспішив сказати:
— Та хіба вам цікаво? Там же все дитяче! Якби я був дорослим ...
Вгадав дядько мої думки чи ні, я не знаю, але він чомусь усміхнувся:
— І то правда. Ідіть самі. Я пожартував. Але якщо знову десь загубитеся, завтра ж додому!
Дядя дав нам грошей, ми одягли новенькі, хрусткі сорочки, випрасуваних штани, блискучі, ще жодного разу не взуватися і пішли.
Не знаю, як ви, але я, коли на мені все нове, відчуваю себе, ніби голий. Здається, що всі на тебе дивляться, і соромно якось, ніяково, і хочеться сховатися від очей людських. Закінчується завжди тим, що я або потруся рукавом об стінку, щоб він не був таким новим, або пляма на штани посаджу, або черевик носком у землю ткну, щоб не так блищав. Тоді мені легше. Ось і зараз, вийшовши на сходи, я відразу проїхався ліктем по перилах і зробив на сорочці брудну смугу. І тільки після цього ми вийшли на вулицю. Та все одно у новому було незручно і ніяково: ноги в черевиках, як в колодках, комірець шию тре, що твій хомут, — щоб повернути голову, потрібно всім тілом повертатися. І чому це в театр не можна ходити в звичайному одязі?
Туди ж йдуть п'єси дивитися, а не для того, щоб на тебе дивилися! Якщо б я став великим начальником, то видав би навіть постанову, щоб у новому в театр не пускали. Але не хвилюйтеся, я начальником ніколи не буду. Я буду льотчиком ...
Ми сіли в тролейбус і поїхали в Театр музкомедії на Червоноармійську вулицю. Почали ми з нього, так як мені чомусь здавалося, що цей симпатичний кругловидий артист повинен працювати саме в комедії (де ж ще йому царя грати?!)
Зайшли ми в вестибюль. Пусто. Тихо. Справа каса. Прямо у всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до цих дверей. Штовхнули — не замкнені. Заглянули — і там нікого.
— Може, — кажу, — ще рано, ще не прийшли?
— Хороше рано! Десять годин! — Каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні з ранку на роботу приходити. А як же! Адже це служба ...
— А чому ж нікого немає?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей штовхалися? Ні — значить, на сцені. Репетирують. Пішли!
Але тільки ми повернулися від дверей, як тут же нам назустріч молода жінка в синьому, схожому на міліцейський кітелі.
— Вам що, хлопці?
Стали ми, розгубилися. Як же його питати? А жінка знову:
— Що таке, хлопці?
І тут Ява візьми та й ляпни:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — Здивовано підняла брови жінка.
— Такого кругловидого, з лисиною. — Це вже я додав. Жінка засміялася:
— Ви трохи спізнилися, хлопчики. Царів вже п'ятдесят років не існує. Треба було раніше. Ява осмілів:
— Ну що ви, тьотю! Хіба нам сьогодення? Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не ясно?
— Він в тринадцятій квартирі живе! — Випалив я.
— Тепер зрозуміло, — сказала жінка. — Тільки немає у нас такого, який би царя грав. Адже в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю немає. А чому ви саме в нас шукаєте цього артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище? Ми з Явою перезирнулися.
— Прізвище ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.
— А де ж він цього царя грає? В якому театрі?
— Не знаємо ...
— Ось тобі й раз! Приснився вам, чи що, цей артист? А звідки ви дізналися, що він царя грає?
— Він сам сказав.
— Так ви з ним знайомі?
— Так трохи ...