Тітка ледь встигає крикнути вам навздогін: "Дивіться не загубіться і на обід не опоз ..." — далі ви вже не чуєте.
Через двадцять хвилин після того, як приїхали, ми вже йшли по Хрещатику ...
Що я сказав — йшли? Ми парили, пливли, крокували гордо й урочисто, як на параді. По Хрещатику не можна просто так іти. Така вже це незвичайна вулиця. Той, хто потрапив па Хрещатик, стає немов іншою людиною. Все на Хрещатику здаються якимись радісними й святковими. І на подив ввічливими, привітними. І всі посміхаються. І хоча люди йдуть Хрещатиком тісній натовпом, але я не бачив, щоб хтось когось послав ногою, ударив ліктем або вилаяв. Якщо хтось і штовхне ненавмисно — "Пробачте!" — Посміхнеться і йде собі далі. Хороші люди на Хрещатику! Потрібно, щоб на всіх вулицях такі були.
Пливемо ми, паримо, крокує ...
Широкий, як Дніпро, Хрещатик (по радіо на святах завжди так кажуть). По берегах — на тротуарах — люди, посередині, на бруківці, — машини. І так само як на тротуарах не побачиш жодної машини, так і на бруківці — жодної людини. Кожному — своє. І щоб одне іншому не заважало, переходи під землю сховали. Такий на Хрещатику порядок — любо-дорого. "Легше у нас під воза потрапити, ніж тут під машину", — подумав я. Та тільки встиг я це подумати, як раптом з тротуару прямо під машини як з прив'язі зірвався якийсь чоловік. Лисий, в темних окулярах, з фотоапаратом через плече і начебто без штанів — в одних трусах. Тільки по гудзиках ми й здогадалися, що це такі штани, але короткі, як труси. З цих штанів стирчали некрасиві товсті ноги, вкриті густим волоссям. З усього було видно, що це не з наших, а який-небудь Інтурист.
Ми з Явою завмерли: невже перебіжить?!
Але тут враз — цуррр! — Ніби з землі виріс молоденький, стрункий міліціонер з хвацько закрученими вусиками. І голоногі Інтурист, не добігши навіть і до середини, так і присів, смішно розчепіривши руки. Потім повернувся і підтюпцем потрусив назад. Міліціонер тільки посміхнувся і погрозив пальцем, як учитель недисциплінованому учневі (хоча Інтурист був удвічі старше міліціонера).
— Во! Бачив? — Гордо сказав Ява. — Думає, напевно, раз приїхав з якогось там Лондона чи Ріо-де-Жанейро, так можна тут шлятися де хочеш! Дудки! Лізь, голубчику, під землю, як всі люди. Невелика шишка! .. — Ява захоплено глянув на хвацького, симпатичного міліціонера і сказав: — Знаєш, Павлуша, все-таки немає нічого кращого, як бути міліціонером. По-перше, благородно! Борешся зі всякими злодіями, бандитами і хуліганами. По-друге, все тебе поважають, а якщо потрібно, і бояться. Я, напевно, все-таки стану міліціонером. А ти?
— А я — льотчиком. Ти ж знаєш.
— Як хочеш, — сказав Ява і зітхнув.
Ява міняв професії, як циган коней. Сьогодні він капітан далекого плавання. Завтра — геолог. Післязавтра — директор кондитерської фабрики. ("По три кіло" Тузика "в день їсти можна!") Потім футболіст київського "Динамо". Потім художник. Потім мисливець, який ловить для дресирування тигрів, барсів і ягуарів. А тепер, дивіться, — міліціонер!
А я так немає. Ось як вирішив ще в першому класі, що буду льотчиком, так і тримаюся твердо.
Навіть дід Саливон сказав недавно: "Ти дивися, який упертий! .. Знати, все-таки буде льотчиком цей слюнявка, щоб його муха брикнув! "Тільки іноді я не витримую і приєднуюся до Яви за компанію. Та й то тільки так, щоб залишатися льотчиком. Я вже був і морським льотчиком, і льотчиком-футболістом, і льотчиком-художником, і льотчиком-звіроловом, і льотчиком-геологом, і навіть льотчиком на кондитерській фабриці, який перевозить літаком цукерки "Тузик".
Але на цей раз я утримався, бо не уявляв собі льотчика-міліціонера. Кого ж він буде затримувати в повітрі? Хіба що лелек?
Ні, хай вже на цей раз я залишуся просто льотчиком.
Пливемо ми, паримо, крокує по Хрещатику ...
Справа розкішно облицьовані будинки, схожі на гігантські кахельні печі, один до одного громадяться, в гору на Печерськ піднімаючись.
Зліва універмаг склом на сонці блищить. Далі величезний десятиповерховий міськрада. "Скільки ж у ньому людей радиться, в такий громадині!" Десь за міськрадою вежа телевізійна небо до самого космосу проткнула. Ось це висота! Нічого не бачив вище. Ось де від матері після двійки ховатися! Не те що на нашій груші. Не тільки не поцупити, не докричишся ніколи!
Після міськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик згортає вправо і на площі Калініна розсовує будинку від себе подалі, наче збирається крикнути: "Пустіть мене, я хочу пірнути в Дніпро!" Але на площі Ленінського Комсомолу обтикатиметься в філармонію. І через цю філармонії у Дніпро так і не стрибає ...
Після вулиці Свердлова ми по Хрещатику далі не пішли — справа побачили станцію метро. А хотів би я подивитися на того, хто приїхав з Васюківки до Києва і байдуже пройшов би повз метро!
Не змовляючись, як по команді, ми повернули до станції.
На нас одразу дихнуло свіжістю і якимось особливим, одному тільки метро властивим запахом.
Хоча контролера тут не було і проходи між спеціальними тумбочками були гостинно відкриті, проходити "зайцями" ми і не думали. Нехай хто дурнішого це робить, а ми вже один раз пробували ... Як би скоро ти не втік, ще швидше з тумбочок, де горять привітні слова "Опустіть п'ять копійок", вискакують навперейми спеціальні держаки, і ти вдаєшся в них животом. Так от!
Ми, як порядні люди, наміняли в касі п'ятаків, кинули і пройшли ...
"Які ми все-таки культурні та благородні", — з гордістю подумав я. Знати б мені, дурневі, що в цю мить станеться ...
— Дивись! Дивись! Старшина Паляничка! — Раптово вигукнув Ява. — Давай наздоженемо!
І тільки я встиг роззявити рота: "Га? Де? "— Як він уже помчав вниз по ескалатору.
Попереду на ескалаторі стояв якийсь товстун з кошиками і мішками напереваги і з новим цинковим коритом в руках. Видно, продав на базарі яйця або ще що-небудь, накупив товару і їхав додому.
На кілька метрів нижче товстуна стояла струнка дівчина з височенною, схожою на копицю сіна, зачіскою, — ну прямо кінозірка. А ще нижче їхав міліціонер, зі спини і справді дуже схожий на старшину Паляничка, з яким ми познайомилися в минулому році при досить цікавих обставинах. Звичайно, здорово було б з ним знову зустрітися і поговорити. Особливо Яві, який з сьогоднішнього дня готує себе в міліціонери.
Я, не роздумуючи, загуркотів по сходинках слідом за Явою. Яві вдалося прослизнути повз товстуна, який загородив покупками мало не весь прохід. А я сунувся та й зачепив ненавмисно цинкове корито, яке товстун поставив поряд з собою і притримував тільки двома пальцями. Корито гупнуло на ескалатор і полетіло вниз.
Бум-бум-бум! .. Раз! — І воно вдарило по ногах "кінозірку". Та не встояла і впала в корито. І воно, тепер вже з пасажиром, загриміло далі.
Ми оторопіли.
Сліпуче красива, як лялька нафарбована, "кінозірка" сиділа в кориті і, тримаючись за нього обома руками, мчала вниз по ескалатору.
Мовчки, без крику, без єдиного слова. Чи то вона була вже така мужня, чи то, навпаки, оніміла від переляку і несподіванки — їй адже і зміркувати-то було колись, в чому справа.
Ще мить — і міліціонер, який ще не встиг обернутися й помітити небезпеку, збитий з ніг, впав на ескалатор. А "зірка", не змінюючи пози, пронеслася повз.
Товстун тут же рвонувся за своїм коритом, навіть не глянувши на нас з Явою. Він важко тупав по ескалатору з усією своєю поклажею, раз у раз заклопотано покрикуючи: "Побережися! По-бережися! ", Як візник на базарі, якому не дають проїхати, — тільки от батогом не плескав.
"Зірка", збивши з ніг ще кілька людей, вилетіла з ескалатора, прокотилася через весь зал і зупинилася.
Якийсь інтелігентний дедуня, прямо під ноги якому вона під'їхала, з подивом глянув на неї і сказав суворо:
— Що це ви, мадам, розважаєтесь, як дитина!
Товстун все ще важко тупав по ескалатору, хрипло і якось не дуже стривожено бурмочучи:
— Моє корито! .. Моє корито! ..
Збитий міліціонер (тепер ми вже бачили, що це ніякий не Паляничка) поспішав за товстуном, на ходу обтрушуючи кітель, і, невідомо до кого звертаючись, гукав:
— Хвилиночку! Стійте! Хвилиночку! ..
Ми продовжували бігти за міліціонером. Іншого виходу у нас не було. Адже ескалатори в метро зроблені так, що по них можна їхати тільки в одну сторону, — це тобі не звичайна сходи!
На наше щастя, міліціонер ще не зрозумів, хто справжній винуватець цього скандального події. Він переслідував товстуна і на нас не звертав уваги. Але скоро він дізнається. Ще кілька секунд ... Він наздожене товстуна, і той йому ... У мене слабнуть ноги ... Але ось ми вже внизу.
"Кінозірка", яка тільки тепер, напевно, прийшла до тями, посміхається і, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:
— Політ пройшов нормально. Відчуваю себе добре. Невагомість та перевантаження перенесла задовільно.
Навколо сміються.
Як приймали "зірку-космонавта" міліціонер і решта пасажирів метро, які веселою юрбою оточили її, ми вже не бачили. Прожогом вскочили ми в вагон. Двері за нами зачинилися, і поїзд рушив.
На наступній станції — "арсенальській" — ми вискочили і дременули вгору по ескалатору. Ми так поспішали, що серце з грудей ледь не вискакувало. А там адже два ескалатори, і такі довгі ...
Коли, вибігши з метро, ми згорнули у двір великого сірого будинку і повалилися на землю в кущах, весь дух з нас, як кажуть, вийшов геть ... В очах темно, ні рукою, ні ногою не рушиш. Не те що говорити — ми дихати-то не могли. Ротом тільки хапали повітря, як риба без води. Трирічна дівчинка і та могла б з нами впоратися — брати за п'яти, кидати в торбу і нести на базар продавати по дві копійки за штуку. Така нам була тоді ціпа.
І тільки хвилин через десять ...
— Ух! — Ледве видихнув Ява.
— Ага, — підтакнув я.
— Тю, — сказав Ява.
— Тьфу, — відгукнувся я.
І це вся розмова, на якій ми були здатні. І лише хвилин через двадцять ми нарешті прийшли до тями і змогли обговорити те, що трапилося.
— Так ... — зітхнув Ява. — Можна сказати, зіпсував ти мені всю справу. А що?!
Хто ж мене тепер у міліціонери візьме? ..
— Та йди ти! При чому тут я? — Пробував я виправдатися. — Ніхто ж не бачив. І головне, все обійшлося ... Чого ти?
— Ну да, не бачив! І дядько бачив, і міліціонер.