Відмовляються багато ходити, хоч ти їх ріж!
Особливо ось ця — Лева Максимівна. З Правою Максимівною ще можна якось домовитися. А ця як упреться — з місця її не зрушиш! Я вже їм в підмогу третій даю, — він кивнув на товсту сучкувату палицю з вирізаною собачою головою на набалдашнику, — все одно упираються. Раніше ніж завтра зранку я їх ніяк не умовлю рушити в дорогу. Та й сьогодні вже пізно — скоро початок вечірніх вистав, а перед виставою для актора, крім сцени, нічого не існує. Турбувати його не можна ... Значить, план такий: завтра вранці ми з вами йдемо на ... кіностудію. Саме на кіностудію ... У мене там невеличка зйомка, Я тільки й можу тепер грати в нерухомих епізодах у кіно. Так от на кіностудії ми створюємо штаб оперативної групи з розшуку вашого "царя". І, з одного боку використовуючи молоді творчі сили (тобто прудконогих молодих акторів), а з іншого диво двадцятого століття — телефон, ми розгортаємо бойові дії і ... годинник знаходять свого господаря.
Він сказав це так просто і впевнено, що у мене в той момент не залишалося ніяких сумнівів — все буде добре. І я мимоволі посміхнувся. І Ява посміхнувся. І посміхнулася Валька. І братик Микола посміхнувся також.
І мені захотілося сказати Максимові Валер'янович щось приємне, гарне. Я подивився на фотографії і сказав:
— Це ви стільки ролей зіграли?! Ось здорово! Максим Валер'янович якось лукаво посміхнувся, ніби зрозумів моє бажання.
— Так, трохи зіграв, панове хороші ... Що зіграв, то зіграв. — Він окинув поглядом стіни, завішані фотографіями, затримавшись на великій фотографії Київського оперного театру. — А ось це, друзі, саме священне для мене місце. Тут я вперше в житті був у театрі, вперше побачив сцену, акторів. Тут вперше переді мною піднявся театральна завіса.
Максим Валер'янович на мить задумався:
— Давно це було, да-авненько! І як це не дивно, але можете мені повірити: був я тоді зовсім маленьким хлопчиком, набагато менше вас. Ми тільки приїхали тоді до Києва з Тернопільщини, і мати моя поступила прибиральницею у цей театр. І ось одного разу взяла вона мене на виставу. Давали тоді "Травіату", оперу Верді. Знаєте?
— А як же. По радіо чули, — гордо сказав Ява і, щоб не було сумнівів, проспівав півнячим голосом: — "По-окинемо кра-а-й ми, де та-ак страждали ..." — Во, во, — посміхнувся Максим Валер'янович. — Вона, "Травіата". Сидів я в освітлювальної ложі біля самої сцени (мати впросила освітлювача, щоб він мене пустив туди). Видно було все і чути чудово. Я сидів і не вірив, що це не сон, не казка — все те, що я бачу на власні очі. В останній дії, коли Віолетта помирає, я настільки захопився, так повірив, що вона й справді вмирає, що раптом обурився недостойним, як мені здавалося, поведінкою Альфреда і Жермона. Жінка, можна сказати, закінчується, а вони, мерзотники, співають на весь голос. Не в силах стриматися, я закричав: "Цицте! Не співайте! Вона ж вмирає. Хіба можна! "Освітлювач, який сидів біля мене, навіть зі стільця з'їхав від несподіванки. Добре, що оркестр в цей час звучав особливо потужно, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арії, і ніхто не почув мого щенячьего вереску. Обійшлося лише тим, що освітлювач закотив мені хороший запотиличник і виставив в коридор. Так я "Травіати" до кінця тоді й не побачив. Але захворів театром на все життя.
І як не билася потім мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її поняттями, це значить чиновник), нічого з цього не вийшло. Чи не прослуживши і двох років, я залишив "присутствені місця", закинув на найвищий тополя Бібіковського бульвару свій чиновницький картуз з гербом і найнявся в трупу Кручиніна статистом, тобто артистом, який грає без слів, в натовпі, в масовках, і навіть імені його в афішах не буває ... Було це в театрі Бергоньє на Фундуклеївській вулиці. Тепер це вулиця Леніна, а театр — імені Лесі Українки.
Максим Валер'янович розхвилювався, очі його блищали, щоки горіли маковим цвітом. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минуле. І чим це пояснити, що розповіді навіть про незначні події виходять у них цікаво? .. Якби це відбувалося зараз, напевно, було б зовсім не цікаво.
— Ех, публіка моя дорога, то було, як перша любов, ці перші мої роки в театрі. Може бути, ніхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Ніхто так ретельно і стільки часу не гримувався, як я. Ніхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоча виходив я з натовпом всього на хвилину, і ні одного слова не говорив, і глядачі мене навіть не помічали. Але мені здавалося, що всі дивляться на мене. Потім дали мені зіграти невелику роль. Роль була малю-Сенько, з горобиний ніс. Я виходив і відповідав: "Графиня нездорова і прийняти вас не може". Повертався і йшов. І все. Але я був переконаний, що в цих словах головна ідея п'єси. І я виголошував їх таким тоном, неначе сповіщав про кінець світу. Вперше весь зал дивився на мене і слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим більше, що моїми словами закінчувалося перша дія. Завіса опускався, і в залі лунали оплески. Здавалося, що аплодують мені і тільки мені.
Довго ще розповідав нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя ...
Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Думали. Ми вперше познайомилися із справжнім артистом. З артистом, який грав на сцені і знімався в кіно.
Глава VIII. "Товариш Цар, ви арештовані!" "У-у, поразнесу! .."
Вечір. Ми лежимо на тахті біля відкритого вікна. Цей день приніс нам стільки вражень, що треба бути дубовою чуркою, щоб відразу заснути.
Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає. Його думка якась кусає, не дає спокою.
— Ну, що таке? — Питаю. Ява зітхає, але мовчить.
— Ну скажи мені, що там таке? — Повторюю я. Ява ще раз зітхає і каже:
— Ти знаєш, Павлуша, я вирішив: коли виросту, я, напевно, в артисти піду.
— А хто ж міліціонером буде? Хто буде злочинців ловити? — Посміхнувся я. — Адже якщо всі міліціонери в артисти підуть ... І Тарапунька, і ти ... розлучиться тоді всяких злочинців, як мурах, проходу від них не буде. Ти про це подумав?
— Нічого, — серйозно каже Ява, — і без мене знайдеться, кому ловити.
— А ти згадай, що вчора говорив! Навіть не два дні тому, а вчора!
— Так то ж було вчора, а це сьогодні. Життя йде вперед.
— Між іншим, — кажу, — щоб стати артистом, чув я, потрібно мати для цього талант ... Во!
— Ну про це ти й не говори! Що-що, а талант у нас з тобою як раз є. Це точно. Думаєш, ти поганим б артистом був? Ще б яким! .. Все б глядачі плакали!
— Ну точно, плакали б, — хихикнув я. — Грошей за квитки шкода було б ...
— Дурний! Ти думаєш, нас даром в селі "артистами" називають? Дід Саливон все ж час повторює: "Ось артисти! Ну й артисти ".
Коли вам в очі кажуть, що ви талант, і переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотів щось невиразне і замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
— Артистам все-таки найкраще ... Найкраща життя в артистів. Музика, пісні, оплески. Не життя, а Первомайський свято! І слава! Яка в артистів слава!
Найрозумніших академіків так не знають, як артистів. Ось скажи, ти якогось академіка знаєш в обличчя? .. Ось бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаєш, Філіппова знаєш. Та що там говорити! Кіноартиста, який на екрані всього один раз тільки й майнув, знають всі. Він іде по вулиці, і все пальцями на нього — тиц! тиц! тиц! А ти кажеш ...
Я змушений був погодитися. Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, і заснули. І наснився мені сон ...
Між іншим, сни мені чомусь часто сняться якісь плутані, з пригодами і фантастикою. І я люблю їх розповідати. Ява завжди просить: "А розкажи-но, що тобі снилося?" І я охоче розповідаю ... Ява заздрить моїм снам і каже, що я уві сні живу цікавіше, ніж наяву, і було б для мене, напевно, краще, якби я весь час спав і не прокидався ...
Так от приснилося мені ... Ніби сиджу я посеред сцени на царському троні в якийсь величезної царської шубі. І вона чомусь смердить, як кобеняк діда Саливона. На голові у мене золота корона, в руках важка палиця з кругляшки на кінці — "скіпетр" називається.
З темного залу звідусіль (з партеру і з ярусів) витріщаються на мене коров'ячі і баранячі морди. Тут і там, на місцях глядачів, усюди сидять корови, вівці, барани та інший рогата худоба. І мене це анітрохи не дивує. Ніби так і треба. У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуція, козел Жора і колгоспний бик Петька. І я раз у раз непомітно (щоб не видно було іншим глядачам) моргаю їм, як підморгує артист своїм родичам, які прийшли на виставу.
А в основному я вимовляю якийсь довгий монолог — без слів, але дуже розумний і красивий ... Нарешті я скінчив і схилив голову, очікуючи оплесків. А в залі гнітюча тиша. І раптом я спохвачуються: які тут можуть бути оплески, якщо у них, у моїх глядачів, не руки, а копита! А де ви чули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачі просто не можуть аплодувати. Вони можуть тільки мекати, бекати, борошно. Але з поваги до мене вони цього не роблять. Вони мовчать, висловлюючи тим самим захоплення моєю грою. Манька і Контрибуція розчулено зітхають. Козел Жора витирає кінчиком бороди очі. А колгоспний бик Петька, відомий хам і грубіян, плаче, як дитина. Схвильований, я встаю, але, замість того щоб розкланятися, раптом ляскаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скіпетр, а батіг!). І глядачі мої з гвалтом зриваються з місць. Мить — і в залі порожньо. Нікогісінько. Одні стільці.
І тут раптом з-за лаштунків на сцену виходить ... Ява. У формі міліціонера.
Гуркочучи чобітьми, прямує до мене і каже:
"Чого порушуєш? Не порушувати! А то зараз заберу у відділення ".
Я гнівно дивлюся на нього:
"Хто дав тобі право так зі мною розмовляв? Я — цар! "" Який же ти, до біса, цар. Ти — злодій! Ти вкрав годинник у справжнього царя, і ось у мене ордер на твій арешт. Товариш цар, ви арештовані! "— І Ява показує мені якийсь папірець.
Мене охоплює страх.
"Ява, — кажу я, — ну навіщо ти так ... Адже ти ж знаєш, як все було. Це ж випадково ".
А він сердито:
"Хто дав тобі, злодію, право називати мене, представника влади, на" ти "?"
Знову порушуєш?! "" Вибачте, — прошу я, зовсім спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзі ".
"Індик думав", — суворо каже Ява і раптом накидає мені на голову якусь ряднину.