— Ми самі ... Він метнув на мене погляд і ... прикусив губу. Та було вже пізно.
Я зітхнув, підняв руку і вліпив йому в лоб три дзвінки клацання — аж луна пролунало. Валька скрикнула. Братик Микола захихикав. Хтось ще засміявся поблизу. Ходулі зламалися, і Ява опинився на землі — оторопів, червоний, як помідор, з виряченими очима. Мені навіть шкода його стало. Та хіба я винен? Не треба було ставити таких умов ...
Бачачи, що Ява не збирається давати здачі, Валька (добра душа) накинулася на мене:
— Ти що? Здурів? Що за жарти?!
Навколо нас почали збиратися діти. Очі в Яви забігали, як у загнаного звіра, і він видавив із себе посмішку, жалюгідну роблену посмішку (так посміхаються, сидячи на чужій груші, коли застане господар). І сказав:
— Нічого ... Все правильно ... Тепер ми квити ... — І, обернувшись до натовпу:
— Чого дивитесь? Кіна не буде!
Діти, сміючись, стали розходитися, тим більше що продзвенів дзвінок, антракт закінчився.
— Так що, що все-таки трапилося? Ви що, посварилися? — Не могла заспокоїтися Валька.
— І зовсім не посварилися! Просто у нас домовленість один є. — Яві не хотілося пояснювати. Ми вже увійшли в зал і пробиралися до своїх місць.
— Та який такий домовленість? — Не здавалася Валька (от уже це дівчаче цікавість!).
— Так потім, після ...
— Ну добре, тільки ви не тікайте.
— Гаразд.
Глава VI. Будка. Вухо за вухо!
Представлення закінчилося, і ми вийшли з театру, Ява вже зовсім оговтався від клацань. По-півнячому витягнувши шию (от-от кукарекнет!), Він заглядав через голови дітей. Це він виглядав Вальку.
— Може, підемо? Навіщо вона нам здалася? Тільки стрекоче, як сорока, — сказав я похмуро.
Настрій в мене було ... самі розумієте: годинник на совісті, як на серце камінь. І здавалося, не було ніякої надії, що вони потраплять до свого господаря. Хоч виходь на вулицю і кричи. Та хіба докричишся, не знаючи ні прізвища, ні адреси в місті, де півтора мільйона мешканців та ще півмільйона приїжджих! Безвихідне становище! Хоч плач!
Але Ява зовсім на іншу хвилю налаштований, зовсім не про те думає.
— Як це підемо? Ти що! — Говорить він. — Ми ж обіцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш? Дивись, так і клацань заробити недовго!
"Ми обіцяли"! Як це в нього здорово виходить! Він один обіцяв, а говорить "ми". Теж мені колективіст!
Але я не встиг нічого сказати — з натовпу випурхнула Валька з братиком Миколою і підбігла до нас.
— А я у фойє вас дивилася — думала, ви там чекаєте. Ну, ходімо!
Ми йшли по вулиці до парку Ватутіна. Валька весь час щось говорила, але я не слухав. Мені було нецікаво. І раптом я почув своє ім'я:
— Що це Павлик кислий такий? І дивиться сердито ... Він, бува, не хворий? Чи, може, щось сталося?
"Сама ти хвора", — з досадою подумав я. Що їй від мене потрібно? І не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-Равлик! .. [3]
Ява пронизливо подивився на мене, і в очах у нього було: "Ну, друже, брехати я не можу. Ти вже вибач ".
— Та так ... сталося, — зітхнув він. — Неприємність одна ...
І Ява почав розповідати все, як було: і про годинник, і про те, як ми сьогодні ходили по театрах.
Спершу я хотів втрутитися і не дати йому говорити, але потім махнув рукою — нехай розповідає, що це може вже змінити?
Слухаючи Явина розповідь, Валька весь час ойкав і сплескувала руками. А коли Ява закінчив, схвильовано сказала:
— Ну ти скажи! .. Ось це так! .. Подумайте, як вийшло! Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста ... — І раптом очі її заблищали. — А знаєте що? Здається, одна людина може вам допомогти. Недалеко від нас живе старий артист, Максим Валер'янович. Він уже на пенсії, не виступає, але знає всіх артистів. Він ще до революції грав на сцені. Ви йому опишіть вашого "царя", і він напевно дізнається, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
Ми переглянулись. Ява дивився на мене переможцем. Та ще невідомо, чи зможе допомогти цей Максим Валер'янович! Але чому не спробувати. Не в такому я становищі, щоб відмовлятися.
— А він удома зараз? — Запитав я, даючи зрозуміти, що згоден.
— Так, скоріше всього будинку. Він часто хворіє і взагалі більше вдома сидить. Ходімо.
Уже знайомий нам двір на вулиці Січневого повстання зустрів нас веселою гучною музикою — якісь молоді люди на балконі другого поверху крутили магнітофон. Я подумав, що це хороша прикмета — в кіно, наприклад, коли благополучно завершується небудь справу, завжди грає весела музика. Ми з Явою бадьоро рушили під музику до флігеля, впевнені, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: "Ні, не сюди", і звернула в темну підворіття. Ми з Явою почервоніли — адже Валька могла здогадатися, що ми вже були тут. Добре, що в підворітті було темно, і вона нічого не помітила. З підворіття ми вийшли на задній двір, до старих, скособочений сараїв. Сараїв було багато. Одні двоповерхові, з дерев'яними сходами і вузькими місточками уздовж другого поверху — як на пароплаві, інші — низькі, присадкуваті. Між сараями в темних отворах зеленим полум'ям світилися котячі очі.
Ми пройшли повз сараїв і почали спускатися стежкою, що зміївся в заростях дерези. Зліва починалася Лавра — то виринала, то знову ховалася в зелені дерев. кущів і різного бур'яну кам'яна стіна з бійницями. Під стіною в частіше була таємнича темрява, звідти пахло вогкістю, холодом, пріллю ...
— Ось де в козаки-розбійники грати! — Із заздрістю шепнув мені Ява.
Да-а ... в козаки-розбійники тут здорово!
Попереду сліпуче спалахнула золотом купол якийсь дзвіниці. А праворуч від купола ... Ха! Знайома штука! Щогли високовольтної лінії. Ці гігантські залізні лелеки мимо нашого села теж крокують через все поле, поки не зникнуть за обрієм.
Ми спустилися до дзвіниці. Масивні чавунні ворота були відкриті, і склепистий вхід вів у внутрішній двір Лаври.
Валька вже хотіла пройти повз цих воріт, як раптом Ява сказав:
— Може, зайдемо, хоч на хвилинку, глянути?
— Ось ще! — З досадою поморщився я. Мені не терпілося якось скоріше утрясти справу з годинником.
Але очі у Яви спалахнули майже таким же зеленим вогнем, як і у тих котів, що ховалися між сараями. І я зрозумів: ось ця кріпосна стіна, ці бійниці — вся ця древня Лавра вже населялась в його уяві таємничими незнайомцями, сищиками і шпигунами. І вже чуються Яві відгомін пострілів, і "Руки вгору!", І звуки погоні, і ... все, що трапляється в пригодницьких фільмах. Сперечатися з ним тепер пусте справу.
— Ми тільки подивимося, і всі, — благально глянув він на мене.
— Ах, ви ж тут, напевно, ніколи не були ... Так ходімо, ходімо! — Заторохтіла Валька. Довелося зайти.
— Тут Лавра кінчається ... — пояснювала Валька. — Це — "Дзвіниця над Дальніми печерами". А це — храм Різдва Богородиці.
Але вона могла і не пояснювати. Все це можна було прочитати на спеціальних дошках. Що Ява і зробив за своєю улюбленою звичкою.
— "Храм Різдва Богородиці, споруджений в 1696 році в стилі бароко ..." — голосно прочитав він.
— Аварійне бароко, — сказав я. — Капремонт вимагає ...
Дійсно, поряд з підновленої золотоглавій дзвіницею церква Різдва Богородиці мала жалюгідний, занедбаний вигляд: купола облупилися, почорніли, стіни потріскалися, скла у вікнах вибито. Біля церкви стояли заіржавілі, скособочений лісу з водопровідних труб. Здавалося, що й ліси ці такі ж стародавні, як і сам храм. Вхід до нього був замурований цеглинами.
Невеликий дворик біля церкви був обнесений фортечною стіною, в якій були пророблені квадратні віконця і вузькі бійниці. Тут в зеленому тихому куточку між деревами були старі могили — виднілися хрести, залізні огорожі, мармурові пам'ятники.
Ми обійшли церкву, і, коли вже йшли, Ява прочитав на одному з пам'ятників:
ГЕРОЮ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОЇНИ 1812
Ад'ютантом Кутузова
Генералу від інфантерії П. С. Кайсарова
Від вдячного ПОТОМСТВА 1951
І на іншому:
ГЕРОЮ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОЇНИ 1812
Сподвижник М. І. КУТУЗОВА
Генералу від інфантерії А. І. КРАСОВСЬКОГО
Від вдячного ПОТОМСТВА 1951
— Ось бачиш, — сказав Ява. — Такі історичні генерали поховані, а ти не хотів йти.
— У нас тут багато історичних, — сказала Валька. — У Лаврі — Кочубей, Іскра, в Видубецькому монастирі — Ушинський, а у церкві Спаса на Берестові — Юрій Долгорукий, який Москву заснував.
Ява знову зміряв мене гордим поглядом, наче все це не Валька казала, а він сам.
— Треба буде подивитися, — зітхнувши, сказав я. — Але зараз ходімо до цього Валер'янович.
— Ходімо, ходімо, — підхопила Валька.
Ми вийшли з воріт і вздовж фортечних стін спустилися ще нижче.
Ех і містечко ж вибрали монахи для своєї Лаври! Серед буйної зелені, на високій кручі над Дніпром, звідки важко окинути поглядом все, що відкривається навколо у синій безбережної дали.
Звивистій стежкою спустилися ми до асфальтовій доріжці, і ця доріжка вивела нас на вузеньку криву вуличку, де в зелені палісадників стояло кілька старих, врослого в землю і похилих халуп-мазанок. І тільки по тому, що майже над кожною з них стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що це житла наших днів, а не часів Шевченка.
Біля однієї з хатенок, мало не біля самої старої, Валько зупинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному, дворику рилися, нервово смикаючи головами, білі брудні кури і важливо, по-директорські походжав строкатий півень з хвацько збитим набакир гребінцем. Ні грядок з овочами, ні ягідних кущів, як у інших господарів на цій вулиці, тут не було. Тільки квіти: троянди, півонії, півники, мальви, флокси.
І маленька хатина, як іграшкова, стояла в цьому квітнику. Стіни її були по сільському звичаю чистенько вибілені, заваленка пофарбована синькою, а на стіні під дахом висіли пучечки якихось сушених трав.
Ми увійшли слідом за Валькою у двір, ступили на скрипуче дощате ганок, яке було майже врівень із землею. Валька постукала. Ніхто не відповів. Валька знизала плечима, потім підійшла до вікна і, приклавши долоню козирком, припала до скла.
— Ні ... Ви знаєте, — долаючи ніяковість, сказала Валька, — мабуть, він поїхав на Куренівку до племінника. Він іноді в неділю туди їздить, коли добре себе почуває. Але він скоро повернеться, не хвилюйтеся. Він завжди йде з ранку, а до обіду повертається.
А навколо все було таким звичним, близьким, що я якось одразу повірив — людина, яка тут живе, повинен обов'язково нам допомогти.