Мелодія Джо Дассена з улюбленої могла перетворитися на безладний набір звуків. Какофонія пронизувала п'яний мозок Орлова. Михайло отямився, але йому було ліньки чвалати до кімнати. Проте хтось був дуже наполегливим, бо мобілка втретє нагадала про себе. Розлючений, Орлов кинувся до вітальні, ввімкнув мобілку, не дивлячись, хто телефонує, й гаркнув у слухавку:
— Алло!
З ратуші телефонувала Аллочка, з якою він фліртував. Вона інколи дозволяла йому наблизитися на небезпечну відстань і він відчував тепло її тіла. Молода жіночка натякала, що не проти дозволити Орлову й більше, але він тоді не міг впоратися зі своїми коханками, щоб задовольнити ще й Аллочку. Нині вона була сама неприступність і непроникність. Сухо й офіційно Аллочка повідомила, що сьогодні о третій годині дня відбудеться позачергова сесія міської ради. Мов робот, вона відчеканила, що явка всіх депутатів обов'язкова.
Орлов саркастично усміхнувся й хотів запитати, чим викликаний такий поспіх, але почув короткі гудки: Аллочка, не прощаючись, вимкнула телефон.
— Сука, — тихо, але твердо сказав у слухавку Орлов.
Байдужість знову навалилася на нього. Так зазвичай бувало, коли він борсався, вирішуючи якісь справи, але з цього нічого не виходило. Тоді Орлов давав собі спокій, байдуже ставився до всього – і траплялося диво: справи вирішувалися ніби самі по собі, без очевидних зусиль з боку Орлова.
Сподіватися, що так трапиться і цього разу, не доводилося. Йому не хотілося їхати завтра до шефа на розбірки, а тим більше – йти на позачергову сесію міської ради. Він, тоді ще позапартійний, і декілька депутатів від Народно-демократичної партії, які виграли вибори у Дрогославі на мажоритарних округах, був в опозиції до більшості. Його присутність на позачерговій сесії не віщувала нічого доброго. Він розумів, що оці помаранчеві стануть вішати на нього всіх собак.
Орлов знову ліг на диван. Чомусь згадалася Свєтка зі штабу. Михайло зрозумів, що був би не проти зараз зайнятися з нею коханням. Набрав по мобільному її номер, але почув, що абонент знаходиться поза межею досяжності.
— Сука! — знову вирвалося у нього, ніби саме Свєтка була винна у всіх бідах, що трапилися з ним. Схоже, що сьогодні це слово – сука – було єдиним у лексиконі Орлова, і Еллочка-людоїдка порівняно з Михайлом була просто професором словесності.
Він згадав студенточку, з якою кохався у ніч після виборів, і пошкодував, що не знає номера її мобільного телефону. Перебравши в пам'яті ще з добрий десяток жінок, Орлов зрозумів, що ситуація кардинально змінилася і кохатися з ним, лютим ворогом народу, ці помаранчеві профури зараз не будуть.
Він смачно вилався на їхню адресу й адресу тих, хто, на його думку, був винен у нинішньому стані речей, хоча це не стосувалося когось конкретно, а радше носило символічний характер. Звісно, це було те саме слово, яке підходило на всі випадки життя.
Вимкнувши мобілку, Орлов пішов до туалету й зайнявся тим, що звично робив у таких випадках, коли емоції захльостували його з головою. Але його думки цього разу були про політику, а еротичні фантазії відійшли на задній план – і з цього нічого не вийшло. Коли Михайло став думати все-таки про Свєтку, студенточку, уявляючи, як забавляється з ними двома, прутень остаточно змучився і не хотів видавати бажаного результату.
Орлов проспав майже до півночі. Мобілку він так і не включив і не знав, чи відбудеться завтра у шефа нарада, чи шефу зараз взагалі не до нарад.
11
У сесійній залі Дрогославської міської ради яблуку ніде було впасти. Ні, якби якимось дивом яблука таки падали на голови народних обранців і не менш народних улюбленців, то, мабуть, мало би знайшлося ньютонів, котрі бажають набити собі гулі, зважаючи на те, що закон усесвітнього тяжіння уже відкритий.
Після обіду понеділка, 22 листопада 2004 року, на сесію зібрався увесь політичний, громадський і господарський бомонд міста. Переважав помаранчевий колір. Обличчя хоча й були напружені, але позначені печаттю глибокодумного вирішення проблем людства. На відміну від путчу 1991 року, коли майже всі ці особи, які виявилися потенційно помаранчевими, поховалися по своїх норах, тремтячи за власне грішне існування, тепер, не підозрюючи існування у собі стану стихійних революціонерів, намагалися триматися купки, розуміючи, що лише так можуть зарадити спільному лиху, яке насувалося на них під іменем Янукович.
Якби хтось уважно глянув, то побачив би, що лише Уляна Гриньків не вписується в коло цих збуджених революцією людей. Вона була насуплена, мляво відповідала на запитання, а потім просто сіла, не бажаючи ні з ким розмовляти. Стану її душі ніхто не помічав, а якби й помітив, то не зрозумів би, чому саме так відбувається.
А усе пояснювалося дуже просто. Захопивши зранку ініціативу в свої руки, вона необачно випустила її на якусь годинку перед обідом. Зайнявшись якимись, як тепер з'ясувалося, дріб'язковими справами, вона відлучилася з приміщення Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогославщини, чим неодмінно скористався Нестор Гнатів, керівник цієї структури. Звичайно, це була воля випадку, але Уляні всюди ввижалися змови, скеровані якщо не проти неї особисто, то точно проти дрогославської громади, а то й держави Україна в цілому.
Насправді ж Нестор Гнатів, полохливий майже сімдесятирічний активіст з часу національно-демократичних перетворень, а за сумісництвом онук відомого у Дрогославі письменника, теж Нестора Гнатіва, творів якого, утім, ніхто не читав, — так ось, Нестор Гнатів-молодший докумекав, що залишатися вдома, коли країна заходиться у революційному шалі, просто небезпечно. Сказавши дружині, такій же полохливій, як він сам, що навідається до штабу на годинку-другу, планував одразу ж повернутися додому. Полохливо простуючи вулицями Дрогослава й почепивши на себе невиразно малих розмірів помаранчеву смужку, яку не було видно неозброєним оком, він, утім, затримався до пізнього вечора, перебравши на себе ініціативу неформального керівника у зв'язку з відсутністю Уляни Гриньків, хоча, бачить Бог, не хотів цього.
Саме за цю кляту годинку зібралася рада, яка прийняла текст звернення. Його мали зачитати на сесії. Уляна прийшла запізно і не встигла внести жодної поправки, хоча ввечері у вузькому колі домашніх, куди входили чоловік і молодша донька-революціонерка (старша донька заробляла на хліб насущний у Штатах, а середульший син не знати у кого вдався, бо був аполітичним учителем фізики і математики), висловила свої критичні зауваження щодо самого тексту і не залишила жодного живого місця на Несторові Гнатіву, якому, напевне, дуже гикалося уві сні, бо він уже влігся у постіль, коли Уляна Гриньків виголошувала на кухні свій революційний монолог.
Але найобразливішим було те, що збільшився потік людей, які несли гроші на революцію, а її, Уляну Гриньків, фактично відсторонили від каси, посадивши на неї дружину Нестора Гнатіва, яка й не думала поступатися хлібним місцем. Уляні залишалося тішитися лише тим, що, крім двох "шевченків", устигла покласти чимало "грушевських", "франків", "мазеп", "хмельницьких", не кажучи вже про "мудрих" і "великих". Їй навіть удалося непомітно для інших не внести до списку й зібгати у кулаці сто доларів, які приніс якийсь чолов'яга, котрий відрекомендувався поетом. Творчості його вона не знала, а на поетову користь свідчила пишна шевелюра, якій було явно тісно у пижиковій шапці.
Уляна Гриньків думала про те, що могла би стати героїнею сьогоднішнього дня, якби тоді не відлучилася, а так текст звернення доручили зачитати ненависному їй Несторові Гнатіву, який, утім, шанобливо нині з нею привітався, розуміючи свій стан переможця.
За столом президії уже давно сидів дрогославський міський голова Іван Швець, який декілька разів підхоплювався зі свого місця, закликаючи присутніх до спокою і намагаючись розпочати роботу позачергової сесії. До нього, здається, ніхто не прислухався, аж поки у залі не з'явився Іван Полежай, директор місцевого автотранспортного підприємства. На його адресу пролунали спочатку несміливі, а потім усе гучніші оплески. У Дрогославі з'явився ще один центр влади – рух опору, який, власне, й очолив Іван Полежай (і чутка про це миттєво облетіла древнє місто), фактично перебравши на себе всі повноваження, які мали би належати міському голові та координаційній раді.
Полежай з гуртом людей, які зайшли разом з ним до сесійної зали, виконуючи роль чи то охоронців, чи просто симпатиків молодого керівника, сів у перший ряд, і міський голова спромігся оголосити позачергову сесію відкритою. Заспівали перший куплет і приспів з Гімну України, причому Швець забув деякі слова. Втім, цього ніхто не помітив, бо він вчасно відсахнувся від мікрофона і проплямкав порожнечу в повітря.
— Дякую, прошу сідати, — сказав міський голова.
Тут же вихопився із задніх рядів Ярослав Пиж, який так необачно подарував Уляні Гриньків двадцять ящиків горілки, як, зрештою, й Іванові Швецю та Несторові Гнатіву, а потім обдзвонював знайомих і незнайомих, шукаючи номер телефону отого Полежая, а то б і йому подарував оковитої для потреб революції.
— Пропоную запросити до президії пана Полежая Івана Дмитровича! – гучно вигукнув директор Дрогославського лікеро-горілчаного заводу, дивуючись власній мужності.
Одразу залунали схвальні оплески. Швець за столом президії був явно розгублений. Полежай у душі сподівався на такий чи подібний розвиток подій, але ж не так швидко, пані та панове! Він не опирався народній волі, встав, винувато усміхаючись (мовляв, це не я, а люди), і, не чекаючи бодай формального у таких випадках голосування (про що мова у революційний час?) сів поруч з міським головою.
Швець остаточно втратив дар мови, розуміючи, що влада вислизає з його рук. Він розчервонівся, кров бухкала у голові, зіжмакано щось промимрив про ситуацію в Україні та Дрогославі, хоча мав написану мало не цілу промову, але вчасно зорієнтувався, що слухати його не будуть. Йому скупо поаплодували, не зрозумівши вираз обличчя Полежая: чи він підтримує, чи іронічно всміхається у козацькі вуса.
Відтак затвердили порядок денний з декількох пунктів, головним з яких було питання отого осоружного Уляні Гриньків звернення.
Звісно, за трибуну вийшов Нестор Гнатів – і треба було бачити погляд Уляни Гриньків.