Дивно, але їй здалося, що в цій хатинці вона прожила все життя.
На подвір'ї стояла машина, якій, мабуть, було понад сто років. Гаська вже нічому не дивувалася, хоча раніше її не бачила.
З третього разу драндулет таки завівся, і вони поїхали.
Здавалося, напарник влаштував їй романтичне побачення.
Вони їхали польовою дорогою. Вітерець пестив Гасьчине волосся. Вона не пам'ятала, щоби колись у своєму житті спостерігала за заходом сонця, а тепер трапилася така нагода.
Раптом машина зупинилась. "Бензин закінчився", – подумала Гаська і хотіла розсміятись, забувши на мить, що її розшукують агенти національної безпеки.
Напарник узяв її за руку. Гаська усміхнулась. Так швидко?
– Зніми це, – він вказав на каблучку.
52
Гаська й забула про цей перстеник. Людвіг подарував їй його, коли пропонував руку й серце.
– Навіщо? – щиро здивувалась вона. – Він красивий.
– Зніми! – різко крикнув напарник, аж Гаська здригнулась.
В неї на очах з'явилися сльози. Каблучка не хотіла покинути насиджене місце. Напарник послинив їй палець – і перстеник опинився в його руках.
Деякий час вони їхали мовчки. Напарник викинув каблучку. Гаська відвернулась від нього, хоча жодна лиха думка в ту мить не завітала до її бідної голівоньки.
– Там може бути вміщений мікропередавач, який визначить твоє місцеперебування, – сказав напарник.
Лише через декілька хвилин Гаська вдячно глянула на нього, зрозумівши, що він рятує їй життя.
Вони півночі їхали сільськими дорогами. Гаська схилила голову на плече напарника. Спати не спала, але якісь спалахи із минулого життя час від часу ніби наяву з'являлися перед нею. Здавалося, що знаходиться у лоні матері, і їй було затишно.
Гаська вже давно знала, що машина зупинилась, але не хотіла розплющувати очей.
– Пішли, – прошепотів їй на вухо напарник, і Гасьці здалося, що він поцілував її. Так приємно, коли його губи лоскочуть тебе.
53
– Це хата батьків моєї дружини, – пояснив напарник.
Було видно, що тут вже давно ніхто не живе.
– Їх арештували відразу після її ліквідації, – додав він.
Поки напарник розпаковував речі, до бідної Гасьчиної голови залетіла думка. Якщо в перстенику був мікропередавач, то чому агенти національної безпеки її відразу не схопили?
Напарник застиг на місці, ніби щось почув. Або зчитав Гасьчині думки.
– Я й сам дивуюсь, чому вони цього не зробили.
Запала гнітюча тиша. Гасьці здалося, що вона гола, а напарник заліз усередину неї.
– Мабуть, той агент національної безпеки не байдужий до тебе. – Напарник намагався не дивитися на неї.
Гаська подумала, що він ревнує. Усміхнулась.
– Ми довго тут будемо? – запитала.
– Ні, на світанку їдемо. Мені треба трохи поспати.
Було марно запитувати, куди вони далі поїдуть. Напарник належав до того типу людей, які не відповідають на запитання, а самі задають їх. І коли хочуть щось сказати, то роблять це без спонуки з боку інших.
Гаська зазирнула у дві інші кімнати. Люди тут давно не жили, а таке відчуття, що хтось нещодавно акуратно прибирав.
Коли Гаська повернулась, напарник спав.
54
Вона сіла біля нього і пильно вдивлялась у його обличчя. Воно видалось їй таким рідним і близьким, що Гаська незчулась, як поцілувала напарника. Він мило усміхався уві сні.
Мабуть, минула вічність. Місяць сховався за хмарами. Гаська нічого не бачила. Чула лише рівне дихання напарника.
Несподівано тривога почала огортати все Гасьчине тіло. Щоби трохи заспокоїтись, вона прилягла біля напарника. Уві сні він обійняв її. Було так приємно, але тривога не спадала.
Десь далеко Гаська почула шум двигунів. Було важко розрізнити, скільки машин їде в напрямку до їхньої хати.
"Будити чи не будити?" – думала Гаська, але напарник уже сам прокинувся.
– Треба втікати, – прошепотів він, ніби в хаті, крім них, міг ще хтось бути.
Напарник схопив Гаську за руку й вибіг з нею у сусідню кімнату. Прислухався. Машини вже були поруч.
– Це за нами, – сказав він.
Вони вистрибнули у відчинене вікно. Гасьці було легко бігти. А ще поруч був напарник. Ніби на змаганнях в обласному центрі, куди її возив фізрук. Гаська перемагала в школі, Дрогославі, області. Одного разу мала їхати до Києва, але захворіла. Потім передали результат переможниці. Гасьчин був на десять секунд кращим.
Вдалині темнів ліс. Це був їхній порятунок.
55
Гаська змалку боялася лісу. Навіть коли була разом з батьками чи подругами, їй здавалося, що з-за дерев зараз вискочить вовк і роздере її на шматки.
Коли мала п'ять чи шість рочків, їй це наснилося. Мама повела її до лікарки, бо Гаська боялася засинати і залишатися сама вдома. Стара жінка щось довго їй говорила, а потім запитала у Гаськи, чи має вона улюблену іграшку.
– Я хочу мати одну ляльку, але мама не купує, – відповіла Гаська.
Лікарка про щось перемовилася з її мамою, і вже того ж дня Гаська мала улюблену ляльку із магазину, хоча раніше мама казала, що нема грошей, щоб її купити. З лялькою Гасьці стало спокійніше. Засинала з нею, розмовляла, коли нікого вдома не було, забула думати про вовка, який розшматовує її грішне тіло.
Тепер, коли Гаська бігла до лісу з напарником, дитячі страхи з космічною швидкістю й у геометричній прогресії поверталися до неї. Вона ледве стримувала себе, щоби не видатися боягузкою в очах напарника. Та й розуміння того, що її можуть схопити агенти національної безпеки, змушували робити вибір. Страх лісу, заспокоювала себе Гаська, – лише в її бідній голівоньці. А насправді вона смілива жінка. Та й дитинку треба народжувати.
– Вони вже в нашій хаті. – Ніби з потойбіччя почула голос напарника.
Її рука була в його руці.
Здавалося, напарник бачить у темряві, а в цьому лісі бував багато разів.
56
Здається, вони бігли вічність.
На що вже Гаська вважала себе спортсменкою, але й вона задихалась.
Напарник це відчув.
– Мусимо втекти від них, – кинув він. – Потім відпочинемо.
Гаська це й сама добре розуміла. Поки ніч, треба якомога далі втекти від переслідувачів. А вдень десь сховатися, щоби ніхто не знайшов ні її, ні напарника.
Від усвідомлення того, що вона має жити за будь-яку ціну, бо повинна народити дитинку, не знати звідки в неї бралися сили.
Але раптом Гаська розуміє, що перечепилася за гілляку, яку не побачила у суцільній темені, і падає, скрикуючи не стільки від болю, скільки від несподіванки. На мить їй здається, що напарник зник, ніби його ніколи не було, й Гаська залишилася самісінька на білому світі. Але він уже нахиляється над нею:
– Вставай, пішли.
Гаська хоче підвестись, але не може.
– Що? – запитує напарник.
– Нога.
Гаська не знає, що з ногою, але болить страшенно. Напарник ніби спеціально, хоча Гаська знає, що це не так, доторкнувся до найболючішого місця. Гаська скрикує і провалюється в безодню.
Окремі спалахи висвітлюються в її бідній голівоньці. Гаська розуміє, що напарник біжить і несе її на руках. А потім знову безодня, в яку Гаська безкінечно падає і ніяк не може впасти.
57
Гаська поволі приходить до тями. Розплющує очі. Бачить, що напівлежить-напівсидить під деревом. Сонячні промені намагаються пробитися до неї крізь листочки.
Погляд повзе по нозі. Та чимось міцно перев'язана. Гаська легенько рухає ногою. Болить. Але не смертельно.
З-за дерева з'являється напарник. Він без сорочки. Так ось чим перев'язав їй ногу. Мимоволі задивляється на його тіло. Красиве.
Гаська все життя задивлялася на красивих чоловіків, але ті вибирали інших дівчат. Гаська вважала себе красивою, але на неї красені не задивлялись.
– Де ми? – запитала вона, хоча пам'ятала, що втікали від переслідувачів.
– У лісі-лісі темному, – намагається жартувати напарник, щоби підбадьорити її, але в нього це погано виходить.
Гаська хоче запитати, чи не зламана в неї нога, але навіть думати про це боїться.
Напарник зчитує все з її обличчя:
– Перелому, здається, нема. Добре було би відлежатися декілька днів…
Три крапки незакінченого речення зависають у повітрі.
– Ти знаєш, куди ми йдемо?
Гаська дивується сама собі, звідки вона така розумна взялася.
– Я знаю, що нам треба якомога далі бути від них, – усміхається напарник.
Гаська усміхається у відповідь.
Дивні люди! Їм загрожує смертельна небезпека, а вони радіють життю. А може, коли тобі загрожує смертельна небезпека, і треба найбільше радіти життю?
58
Напарник допоміг Гасьці підвестися. Йти важко, але терпимо. Гаська накульгує на ліву ногу. Ніяк не може пригадати, на яку ногу накульгував Василь Андрійович. Спогади про нього пронизують тіло.
Гаська спирається на гілку дерева, яку для неї виламав напарник. Він пропонує опертись ще й на нього, але Гаська відмовляється, відвертаючи погляд від його красивого голого тіла.
Звісно, вона відчуває, що треба йти швидше, але не може. У них з напарником не романтична прогулянка, а втеча. Втім, на одній нозі далеко не втечеш.
– Куди ми йдемо? – знову запитує Гаська, але тепер недовірливо, ніби сумнівається в напарникові.
– Тут недалеко, – відповідає він, трішки подумавши, а Гасьці здається, що сказав нещиро.
Вона йде вслід за ним, намагаючись вгадати, що зараз коїться у нього на душі й які думки рояться в його бідній голівоньці. Даремно. Ці люди нікого до себе не впускають.
Дурнувата думка залітає до бідної Гасьчиної голівоньки. Вдарити би зараз напарника цією палицею, а самій втікати світ за очі. Гаська жахається своїй підлості, адже людина вже не раз рятувала їй життя, але не може впоратися зі своєю інтуїцією. Якби Гасьці не вирізали сім з половиною відсотків пам'яті, вона би без задніх ніг кохала напарника, назавжди забула Людвіга, агента національної безпеки. Та й Василя Андрійовича теж.
59
Напарника врятувала хатинка, яка несподівано виросла за деревами.
– Доведеться деякий час побути тут, – сказав він.
– Нас не знайдуть? – запитала Гаська, боячись навіть подумати про щойно задуману нею підлу справу.
– Тут не знайдуть, – поважно відповів напарник, і Гаська почула високопарність у його словах.
Хатинка була так собі. Не на курячих ніжках, але все ж.
А всередині – євроремонт. Сучасні меблі й техніка.
– Що це? – не зрозуміла Гаська.
Напарник мовчав.
– Ну, можемо ж ми собі це дозволити, – нарешті відповів він, насолоджуючись розгубленістю Гаськи й пронизуючи її поглядом.
Хтось на неї вже так дивився. Пригадати б…
Але не було часу.
Вслід за напарником Гаська спустилась у підвал.