Їсти не захотів і відразу ліг спати. Мабуть, посварився зі своєю дівчиною. Помиряться. Краще не лізти зі своїми дурними запитаннями. Славко весь у нього. Слова з нього обценьками не витягнеш.
Вперше до бідної голівоньки Нишпорки закрався сумнів. Навіщо він їде до психіатричної лікарні? Так йому відразу і скажуть, що дівчину, яку зґвалтував Кіт, вбили. Їм начхати на те, що інтуїція підказує Нишпорці саме таку версію. До справи цього не підшити.
Йти на похорони Кота теж було дурницею. Він його посадив, а тепер дивитимуться на нього, ніби радіє смерті Кота.
Думки про Надьку теж не давали спокою. Коли була поруч зі швейним магнатом, цвіла, як майська ружа. Невже справді його кохає?
36
Нишпорка не помилився. Бандитської морди на похоронах не було, але довелося пережити декілька неприємних миттєвостей, коли вдова Кота зиркала на нього. Здавалося, зараз з її вуст зірвуться прокляття на адресу Нишпорки, який свого часу засадив її чоловіка до в'язниці. Він сховався за спинами людей – і буря оминула його.
Звісно, Нишпорку всі знали й були здивовані, що він робить на похоронах Кота. Не поясниш же охочим, що в нього з криміналітетом нема жодних зв'язків, у тім числі насамперед бізнесових, а він тут тому, що хоче докопатися до істини – хто ж насправді вбив Кота? Тепер бандитській морді він давав лише п'ятдесят відсотків права на це, хоча раніше взагалі виключав його із розстрільного списку.
Вже йдучи додому, Нишпорка зрозумів, що ще, крім усього іншого, підштовхувало його піти на похорон Кота. Він сподівався побачити тут Зайчиху. Тепер він розумів, що було би великим безумством з її боку, якби вона тут справді з'явилась. Нишпорка зрозумів, що в Надьки не було жодних причин прощатися з Котом. Вона його не кохала, якщо кохала взагалі.
"Ось так і на мої похорони вона не прийде", – сумно подумав Нишпорка, ніби вже робив підсумок свого життя.
Запам'ятав погляд жагучих очей доньки Кота. Їй десь років двадцять. Може, трішки більше. Безсоромно розглядала Нишпорку. Не помітив, щоб ненавиділа його. Чи просто не знає, що він той самий Нишпорка, який засадив її батька?
37
І знову день був розірваний. Їхати до психіатричної лікарні не було сенсу. Там треба побути хоча би декілька годин. А повертатися назад по ночах Нишпорка не хотів.
Чого ходив на похорон Кота? Нічого цікавого, крім очей його доньки, не побачив. Не випробовуй долю. Кіт спостерігає за тобою, навіть мертвий. Зась тобі до його доньки. Та й застарий ти вже до неї. Десь років тридцять між вами різниця. Але ж не Нишпорка був ініціатором цієї дуелі очима.
Заспівав мобільний телефон. Нишпорка вже знав цей номер, хоча і не ввів його від гріха подалі до записної книжки.
– Привіт, – сказала Надька.
– Привіт.
– Ти був на похороні?
– Так.
– Як там Кіт?
– Поховали, – відповів він безпечно. Що за дурне запитання? Усміхнувся. Могли не закопати в яму?
– Вибач, я більше не можу розмовляти.
Що це було? Навіщо телефонувала Зайчиха? Все-таки її тягне до Кота, навіть мертвого. Чи совість замучила? Чи вона шукає нагоди поговорити з Нишпоркою?
Запитань багато – і на жодне в нього нема прийнятної відповіді.
Прийшов додому. Поїв. "Інтуїція" лежала на тому ж місці, ніби Славко не доторкався до неї. Став читати далі. Герой роману пішов у підпілля. Готують спротив комуністам, які при владі. Цікава любовна лінія. А потім з'ясовується, що все це герою приснилося.
Незчувся як прочитав книгу. Вбив час.
Нема ніяких комуністів. Альтернативної історії теж. Все реально.
Нишпорка усміхнувся.
38
Одноманітність життя висмоктує сили більше, ніж бурхлива діяльність.
Нишпорка не міг зрозуміти сам себе, чого він добивається. Чи йому не все одно, хто вбив Кота? Двадцять тисяч доларів заплатили не за це розслідування, а за щось інше. Можливо, Надька хотіла його попередити про щось, але завадив Іван Васильович.
Не могло бути інакше, щоби зранку, коли він їхав до обласного центру в автобусі, поруч не вмостилася донька Кота. Щось не було дуже видно, щоби вона сумувала за батьком.
З'ясувалося, що Мар'яна вчиться в університеті на юриста. Хто би сумнівався, що Котові найбільше потрібні спеціалісти саме такого профілю. А якщо це донька, то вважай, що знайшов золоту жилу.
– Я не серджусь на вас, що тато сидів у в'язниці, – мило сказала Мар'яна. – Краще б він був там і досі. Може, залишився би живим.
Нишпорка мовчав. Дякувати Богу і за це.
– Ви дуже подібні на свого сина. Ой, вибачте, він на вас. – Мар'яна вже сміялась, хоча до цього здавалася серйозною.
– Ви знайомі?
– Ми з ним посварились. Я заборонила йому приходити на похорон тата. Я вже не серджусь на нього. Телефоную йому, а він не бере слухавку.
Ще цього не вистачало! То якби все пішло добре, він би міг стати з Котом сватами?
Вони були занадто близько одне до одного. Добре, що Мар'яна сказала про Славка, а то Нишпорка міг наробити дурниць.
– То скажете, що я вже не серджусь на нього? – Мар'яна благально дивилася на Нишпорку, коли вони вийшли із автобуса.
Нишпорка кивнув головою і всміхнувся. Мар'яна зачарувала його своєю усмішкою. Батьки за дітей не відповідають.
39
У Нишпорки не було чіткого плану дій. Це в міліції начальство змушувало його планувати мало не кожний свій наступний крок, аж поки не зрозуміло, що Нишпорка по-своєму розплутує складні справи, – і відчепилося від нього.
Тепер справа вбивства Кота була настільки заплутаною, що здалось би хоч щось запланувати, щоби рухатись у потрібному напрямку, а не хаотично. А ще інтуїція спить! Жодної версії – нормальної, абсурдної чи хоча би божевільної. І ще сам себе не впізнає. То причетна бандитська морда до вбивства Кота чи ні?
Начальника на робочому місці не виявилося. Нишпорку прийняв його заступник. Здавалося, що той випадково опинився в цьому кабінеті, ніби втік із палати. Змучено-тривожний погляд загнаного звіра.
Нишпорці досить було сказати, що він розслідує вбивство однієї їхньої пацієнтки, щоби заступник начальника навіть не заїкнувся сказати, аби прибулець показав бодай якийсь папірець, який би засвідчував його особу. А коли зрозумів, що це сталося багато років тому, вичавив із себе щось на зразок посмішки. Мовляв, я тут працюю лише третій рік, так що не можу бути причетним до вбивства. І тут же обережно зазначив:
– А взагалі я не чув, щоби в нас тут когось вбивали.
Нишпорка відчув себе Штірліцем у протистоянні з Мюллером.
– Хто ще зі старих кадрів залишився? – кинув сам собі соломинку потопельника.
40
З'ясувалося, що зі старих кадрів залишилася лише баба Ліза. Це була древня єврейка із минулого тисячоліття зі всіма ознаками юдейського племені на обличчі, у фігурі й вимові на український лад.
Коли вони залишились одні в кабінеті, Нишпорка розповів їй про мету свого візиту. Санітарка вдала, що з недовірою сприйняла його повідомлення про вбивство двадцятиоднорічної дівчини в стінах цього закладу, але, зрозумівши, що перед нею досвідчений слідак, сказала:
– Я бачила цього хлопця. Вона сама хотіла, щоб він її убив.
Баба Ліда розповідала, що гомоніли про дівчину, яку отруїли, але тодішнє начальство наказало тримати язик за зубами.
– Я так зрозуміла, що цей хлопець кохав Аню. А потім хтось вбив її батька. Через місяць після похорону той убивця зґвалтував Аню. Вона мені сама про це розповідала. Ось і поїхала розумом бідна дитина…
Старенька закурила і дивилася на стелю. Мабуть, ще щось пригадувала.
Нишпорка мовчав, боячись збити хід думок єдиного ймовірного свідка.
Санітарка докурила. Загасила бичок об стіл заступника начальника закладу.
– Я чула, як вона просила того хлопця вбити її, а він плакав, обіймав її, цілував, казав, що вона має жити.
– То це він дав їй отруту?
– Не знаю, – тихо обурилась баба Ліза, дивлячись повз Нишпорку. – Невже ви думаєте, що якби я це бачила, то не зупинила би його?
Подальша розмова котилася по цьому колу і не виходила за його рамки.
Вже коли йшов на трамвайну зупинку, згадав, що дівчину звали не Аня, а Світлана. Баба Ліза щось наплутала?
41
Нишпорка доїжджав до Дрогослава, коли пролунав телефонний дзвінок від начальника дрогославської поліції. Ні тобі доброго дня, ні насируматір, а відразу в кавалерійську атаку. Якого милого Нишпорка вже допитує працівників психіатричної лікарні в обласному центрі?
Спочатку він хотів його послати на три веселі букви, але стримувало те, що в автобусі було багато людей. І поки начальник дрогославської поліції виливав усі свої жалі й погрози, Нишпорка задумався, хто ж так швидко довідався про його перебування у психіатричній лікарні. Невже він так безпечно ставиться до свого життя, що не помітив стеження за собою? Овва! Думати про себе в третій особі – це остання стадія нарцисизму.
Начальник дрогославської поліції ще щось белькотів, але раптом замовк.
– Ти мене чуєш? – запитав роздратовано.
– Звичайно, – спокійно відповів Нишпорка.
Він вже давно засвоїв у своєму житті, що якщо тобі щось хочуть зробити, то про це заздалегідь не казатимуть. Чим більше начальник дрогославської поліції погрожував Нишпорці, залякуючи його тим, що засадить за незаконну детективну діяльність, тим менше було віри в те, що так буде насправді.
Того, хто був по той бік барикад, дратував внутрішній спокій Нишпорки. Якби не дзвінок начальства на іншу лінію телефону, екзекуція, мабуть, продовжувалась би, а так пролунали заспокійливі короткі гудки.
Дрогослав зустрів гуркотінням грому і рясним дощем. Звісно, парасольки в Нишпорки не було.
42
Коли стоїш під балконом будинку, а додому не можеш потрапити через дощ, розумієш, що думки, які залетіли до твоєї бідної голівоньки, кристалізуються й логічно вишиковуються.
Нишпорка вже майже був упевнений, що ниточки ведуть до Івана Васильовича. Цей чоловік просто так двадцять тисяч доларів не дає. Це один бік медалі. А інший? Вбивство двадцятиоднорічної дівчини, яке сталося багато років тому в психіатричній лікарні, і нещодавнє вбивство Кота пов'язані між собою. Найпростіше було би гадати, що їх здійснив один виконавець. Але тоді від самого початку ця справа не видавалася би Нишпорці такою заплутаною. Інколи до його бідної голівоньки навіть залітала думка, що це буде один із тих небагатьох випадків у його житті, коли він може не розкрити цей злочин.