ти уже спохмурнів? Не треба,
я більше ні слова. Пробач.
*
Весна йде несміливо.
У лісі ледь перші проліски
зойком вибухнули з-під снігу.
Ми тут часто збирали їх
разом.
Ти ще пам'ятаєш? Даруй.
*
Лише голубою стрічкою
накручувалась дорога,
повільно і важко
лягала, мов дріт
на плечі електромонтера.
Снувалися кроки,
соталась стежа нескінченна
і все нескінченне
соталося, ніби стежа.
*
З гармошкою хлопці пройшли,
горлаючи пісню веселу,
сьогодні — свято, й вони
трішечки напідпитку.
Пройшли — протягли за собою
пісню нескладну.
*
Навіть весни бувають печальні.
О повечірня потомо!
А стомлені люди —
мовчать і мовчать — самотні
спогадують.
*
Цілий день я сиділа в комісії виборчій,
пізнавала, як ти
любив пізнавати людей
по очах, по устах, підборіддю,
розрізняючи їх, мов курчат,
на тих, що вилуплені з яйця,
і тих,
котрим матерній панцир повік не розбити.
*
Я думала: свого єства
самотній ніколи не взнає.
Один — тільки частка себе,
засушене зерня.
*
А люди проходили,
зашкарублими з холоду пальцями
тримаючи обережно бюлетні,
і кидали в урну
і йшли, і зникали. І я
дивилася їм услід.
*
Ти, певне, й досі не спиш?
В такі ночі не можна спати,
гріх!
(Не бійся: для тебе є
денна покута).
*
Я вчора дістала збірку
Андрія Вознесенського,
читала і перечитувала
"Осінь у Сігулді",
і думала: для розлуки
осені не чекають.
Чи ж є для розлуки строки? —
провесна і прощання.
*
Пригадалися роси ранні,
пісня Романова,
і тінями Елізіуму
стали спогади, як ножі,
неначе бреду босоніж
і ноги проколюю,
та немає стерні
і пісні нема Романа.
*
Ось і ранок
білий, як божевілля,
Я не знаю,
що робити з оцим листом.
Ти дозволь мені, рідний,
відіслати його.
Страшно вранці
з зорею руки заломлювати.
IV. 1963
З ГІРКОТОЮ...
Коли ти спробуєш себе перервати,
а я спробую перервати себе —
жодному з нас не вдасться
бути одночасно собою
і кимось іншим.
Як колоті рани, ми прагнемо вигоїтись.
Але рани були раніше нанесені?
То ж, зустрічаючись разом,
ми тільки гамуємо вічний біль.
Завжди пробуєм доростати до себе
(одвічний егоїзм людського серця!),
але ніхто не може подвоїтись.
Нас двоє.
Завше двоє.
(самітники,
запраглі кохання, як пластиря,
вінчаєм червоний гребінь плоті
дешевою мішурою з універмагу).
Перериватись ніхто не може з нас:
Довго очікувана попереду, минає молодість,
лишаючи тугу німого — за словом,
тугу каліки — за ампутованими кінцівками.
Коли нас облишає голодний біль,
ми, нахиляючись над собою,
прозріваємо в полисках
синю вічність.
VII. 1964
* * *
Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Пресвітле небо аж кипить,
просвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце — угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти — це ти і ти,
що досить руку простягти —
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа —
на руті, на піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай — як жива вода —
але ж бо й горе — не біда,
і горе не біда.
VI. 1969
НАКЛИКАННЯ ДОЩУ
Трипільських сонць шалена коловерть
волого ллється у трипалі руки
богів поганських. Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
патрошені гніді й круглі туші,
і лопаються лунко, як гладущики,
обезголосені тіла закланні.
В гінких руках мовчазних рожаниць
високі чари, димом прокіптявілі.
І рветься зойк, високий до нестями,
тугими борлаками кобилиць.
Кружляє ватрище в рухливім колі чар,
простерті чари вкручуються в простір,
мов пасма дощові, долоні гострі
жіночою колишуться печаллю.
Сколінені мужі і ниці пахолки
німотні руки перед себе рвуть.
І неба молять і дощу зовуть,
окляклі круг багаття, ніби пакілля.
Чотири сонця відгорять вгорі,
чотирикрилий день відмайоріє.
Загрузнуть в ніч язичницькі бори.
Самі тіла жалобні бовваніють.
IV. 1965
* * *
Коли я один-однісінький
серед зелених снігів Приуралля,
коли в казармі порожньо
серед ліжок і пірамід,
коли я стовбичу на цьому
днювальному місточку
самотній — на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,
Коли така далека-далека
така миттєва, потойбічна майже,
як спалах, вихоплений з ракетниці,
швидко згасаєш на спиртовому полум'ї
синюватого, майже непомітного
уральського морозу,
Заклинаю, немов клинок!
Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,
на сімсот тридцять чотири "здрастуй",
скажи, що ти мене любиш.
Тільки скажи "люблю".
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово.
І я почую тебе.
І я радісно посміхнуся тобі,
нехай навіть засіпається моє підборіддя,
враз розм'якле,
як губи доброго притомленого коня.
Скажи — тільки одне слово!
Я нікому його не показуватиму.
Коли ж до казарми повернуть друзі —
я заховаю це слово аж під борлаком
і, нахиливши голову,
розглядатиму
набряклу колодочку
караульного ножа.
ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ
Поприсідали верби у воді,
стоїть у березі дівчаток зграйка
і, видививши лози, миють ноги,
високо підіткавши спідниці.
Вода, нагріта сонцем вересневим,
вже не відстрашує. Несуться бистриною
розгонисті слов'янські байдаки,
і не докинути вінка — приб'ється
одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні.
А байдаки солоні, як тарані,
пропечені смолою і вогнем
підступних греків, замордують хвилю
своїм жалким таранним кістяком.
Підвівся зашмарований козак,
дівчатам крикнув щось — та змила хвиля
і понесла луна козацьке слово
та річка швидко човен понесла.
Їм навздогін, як молоді берізки,
сподобані духмяним днем червневим
в Ярилів день, у сотню довгих ніг
біжать дівчатка. І мигтіють ноги,
і весла миготять. І круглі луни
мигтять над річкою. І миготить,
як ошелешене, більмисте око дня.
Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті,
ледь-ледь відчутний у дівочім тілі
солодкий хміль ярилового меду
і терпкий дух нічної свидини.
Як відпливуть мужі — круглясті чари
благатимуть з простертими руками
Перуна — окропити грішну землю,
прибивши порох по стежках кохань,
Щоб переможцями вертали вої
і знов куниць в глухі ловили сільця,
щоб у бою не гнувся меч щербатий
і не ламався гострожалий спис,
Щоб раювали тонкоспіві верві
із полювань, із золотого жита,
і добрим пивом, і солодким медом,
і черевом дозрілих рожаниць.
VII. 1965
* * *
Утекти б од себе геть світ за-очі,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема ані осмут, ні радощів,
де ніщо не збавлене, не здолане.
Жив би там — безоко і безсердо,
жив би так, як опадають вниз,
поріднившись із земною твердю,
до якої намертво приріс
поглядом і серцем і думками
(хто тебе такого віднайде?).
Нерухомий і крихкий, як камінь,
нерухомий і крихкий, як день,
що зотлів і вижарів, і знов
котиться з мулькавого поранку.
Ти — Адам. Журба — твоя коханка,
а земне тяжіння — то любов.
XI. 1965
ВЕРШНИК
Керея слави лопотить на вітрі
і ріже виднокіл пегасів клус,
скорописного фіолету літери
гаптують неба золотий обрус.
На помежів'ї присмерку й світання
нахарапуджений на тисячу орбіт,
імчить румак, надколюючи лід
незайманого од віків мовчання.
О першого заїзду ліпота!
Спіши вперед, зухвалості ізгоє!
Ти не один. Вас щонайменше — двоє,
раз навпіл розпанахує мета.
Страшися поціляння. Проминання —
воно підносить.
І звитяжний лет
не перепинить радісний поет
коротким успіхом і довгим длянням.
Тобі не одірватися од тіні
(в ній проминуле вигадало нас).
Та уникаючи старих поразк,
перед новими стати ми повинні.
Керея слави величаво шарпає.
Не озирайсь! Вгніздившись у сідло,
не потурай, що стежку замело,
де почет друзів із обличчям гарпій.
А вискочиш на вивістря ножа,
де стогону ясне палахкотіння,
не забувай, що є велике вміння
пізнати, де провалля, де межа
між духом і зухвальством. Шлях правдивий —
витворює тебе великий Мус!
Хай увірветься десь пегасів клус —
ми канемо у вічність молодими.
12.2.1969
* * *
Вийду в ніч. Під соснами пройду,
промину завмерлу автостраду
і на тишу раптом набреду —
вклякни й згадуй.
Глухо в сні колотиться ставок,
ошалілі тріпаються сови,
і німує безголосий мрок,
і лютує розпач безголовий.
Ртуть. І ртуть. І тільки ртуть. І ртуть
совається, як вагітна жінка.
Стовбурами спогади ростуть,
і за ними ні греця не видко.
Стовбурами спогади ростуть,
бовваніє поніч ожередом,
відчайдушна самота і суть
відчайдушна — обернутись твердю.
Схарапудженим дивись більмом
понад крони, хмари, понад небо,
ти, перевантажений гріхом,
ніби ніж, в своїх застряглий ребрах,
світишся по окраю води
ледве-ледь — по мерехтові втоми.
Власного — на окраї — знайди,
втраченого — в мерехті. Незлому
висповідайсь, давши на позір
злигоднями збирану непотріб.
Як німує трудно водовир!
Окраї — олив'яні і гострі!
Мертвий мій орґане, лісу мій,
вилляте і вигускле стозвуччя,
чуєш, не безумій, ставе мій,
безуме, зажди: росте, як круча,
ніч. Ти нею ввесь опоночів.
Жально сяють божевільні зорі.
І летить орда смертельно-хорих
виплесків пекельних — кажанів.
X. 1968
ПОТОКИ
Ти все така ж, а я віддаленів.
За мною — кучугурами — розлуки —
час самовтрат...
(ще поповзом повзли
за тінню довженою, виростали
із самозмалення: німа рука
пограбілих тополь у надвечір'ї)
великий гріх на серці я ношу
... розлуки рвав, як обривають жили
атланти териконів і тачок,
назбираного вугілля оклунки, —
щось рвало груди... (окраї землі —
тамтого світу в пекло провисання —
призналися відверто до душі).
Ти край. Ти крихта прагнень вікових
"упасти — не розбитися". Ти шпара
земного стогону: холоне світ,
і нам долоні юні снігом студить...
Ти все така ж. Ні смута, ні літа
не старіють тебе. Німа, як люстро —
колись відбився в нім твій вид миттєвий,
вкарбовуючись в темряву навік,
ще — чайка однокрила, ще — — зигзиця
і ще — як окоренок лихоліть.
Чи дружба сфер — і неба, і землі —
зоветься лихоліттям, я не знаю.
Та присмута і по розлуці їсть:
десь є там стіл, де матірня рука
осліплим болем тихо сновигає
вздовж по стільниці. Гірко. Я винюсь.
великий гріх на серці я ношу
Ти — Мати (амфора твоєї гіркоти) —
далекий син, на роздоріжжі горнім
паде в траву, і вистигне трава
його трудним риданням хлібороба
(чуття ж землі — як виболілий сон
і призабутий).
О, пам'ятаєш ніч? велику ніч?
І десь побіля нас уральська річка
та сосни (ті, що соснами зовуться),
та тиша (ледве врунами зійшла).
А пам'ятаєш? Так багато губим
за пам'яттю: колись переінакшить
з нас кождого.