Люди наші.
— А ти звідки знаєш? — запитав Яненченко. — Хіба вже з ними змовився: соболів московських захотів?
— Ти мене, Якове, соболями не дорікай, — вимовив із повагою Вуєхович. — Молодий ще ти, щоб мені таке завдавати. Я над твого батька старіший літами, а не те, що над тебе, хлопця.
— Мій писар — вірний мені чоловік, — сказав гетьман. — Я не дозволю на його нарікати.
— Не дозволиш, то й добре йому, — говорив Яненченко. — На те гетьман єси. І про Мазепу казав ти колись, що вірний тобі. А Мазепа тепер перший чоловік у гетьмана-поповича став.
— А що ж робити, коли так склалося, — промовив Дорошенко. — І Мазепу не винувачу я. Не класти ж було йому шиї під обух. Ті полковники, що від мене відцуралися, більше винуваті. А всьому початок положив зять Лизогуб, що перший із них підлизався. Ті всі гірш мені зашкодили, ніж Мазепа. Та я тепер нікого не винувачу, бо їм нічого було більше робити. Бачили вони заздалегідь, що з цього усього нічого не виникне, тільки лихо. Тільки я винен, що не послухав їхньої доброї ради і на бусурманів надіявся.
— Мазепа мені великий приятель був, — сказав Вуєхович. — І тепер, сподіваюся, таким залишився. Пошлемо до Самойловича посланців, а я листа до Мазепи напишу і прохатиму, щоб за нас заступився перед гетьманом. А Мазепа у Самойловича велику силу має. Та він такий розумний, що і з Москвою знатиме, як повестися. Він усе поробить нам як слід і залагодить.
— Так, так! — додав Яненченко. — Це такий шельмованець, що кого схоче поведе й виведе і в провалля заведе. Він підлестився до нашого гетьмана, а як побачив, що сонце йому вже не так світить, як перше світило, так зараз зрадив свого добродія, тепер підлестився до поповича, а коли прийде час, — і того зрадить. Отакий-то ваш Мазепа.
— Кого ж пошлемо посланцями до Самойловича? — питав Дорошенко.
— Мене, пане гетьмане, посилай! — обізвався Кіндрат Тарасенко, небіж старої Дорошенчихи, чорнявий юнак, схопившись зі свого місця.
— Добре! — вимовив гетьман. — Ти, козаче, не дурень єси і на розмови мастак. А другого кого ж пошлемо? Другий нехай їде сам Вуєхович, якщо він сподівається уладнати все через Мазепу, свого давнього приятеля. Я приїду до Самойловича й до Ромодана. Нехай тільки перед вами вони заприсягнуться, що мені нічого не буде і всіх наших залишать на своїх колишніх місцях жити, і все, що діялося перед цим, надалі не згадуватиметься. А я заприсягну не втручатись у жодні козацькі справи і стану жити приватною особою. Ви з Тарасенком дайте за мене таку обітницю, а від них привезіть мені в листі таку, як я кажу та бажаю.
— Не повірять вони цьому, — не погоджувався суддя Уласенко, — скажуть: не перший раз обіцялись, а не виконали своїх обіцянок.
— Що ж нам діяти? — запитав Дорошенко. — Бач, Воронівка, Черкаси, навіть Жаботин і Медведівка — усі відчахнулися від моєї влади. Уже тільки чигиринці та охоче військо тримаються ще за мене, та й ті незабаром одійдуть, бо вже охочим показав дорогу Мовчан. Нехай так робиться, як Вуєхович казав. Благослови, мати!
— Як до царя подаватися, так тоді матчиного благословення треба, а як із бусурманами водитися, так тоді матчиної ради не слухаєш. Інші порадники є на те, — сказала з жалем та злістю стара.
— Хіба я, мамо, не прохав твого благословення, як турка під Кам’янець кликав і як Мазепу посилав? — вимовив докірливо Дорошенко.
— Не благословляла я тебе. Перший раз що моє благословення чи неблагословення і варто було, коли найперший, владика митрополії благословив тебе на приязнь із турком. А в другий раз я не те, що не благословила тебе, а ще й кляла, а ти так розлютувався, що аж руками на мене замірявся і замкнув мене, ніби яку злодіюку!
— Мати! — жалібно промовив Дорошенко. — Адже ж я каявся перед тобою і вік свій каятимуся. Сам Бог прощає грішника, коли він покутує.
— Тільки не такого, що як собака на блюваки свої обертається, як кажуть святі отці. Твоя покута — шкилювання[24] з Бога, а не щира покута, — казала стара все дужче та дужче дратуючись.
— Пішла, пішла стара! — з прикрістю скрикнув Дорошенко.
— Еге! — продовжувала своє роздратована жінка. — Стара вона стала та, що тебе породила й вигодувала! Розум через старощі втратила. Ну, то молодої слухай! Що вона тобі в гречку скаче, це нічого. Було Хомі, буде ще й тобі.
— Ти, стара, на кого це натякаєш? — обізвалася Дорошенкова жінка, що ввесь час сиділа мовчки та мов дрімала, добре, видимо, вже хильнувши. — Нічого мене їсти та докоряти! Який зі мною гріх не стався, я його спокутувала не за один рік.
— Спокутувала! — відказала стара, злісно сміючись. — Із черницями, а може, й з ченцями розпилася. Бач, і тепер очі залиті.
— Через кого я така стала, як не через тебе, стара? — крикнула, схоплюючись із місця Дорошенкова жінка. — Усе через тебе! Як я заміж пішла за твого сина, так із першого дня, як почала ти мене клювати та гризти та чоловікові на мене наговорювати, аж поки замкнули мене в монастир. А тепер досадно тобі, що знову мене взяли до себе жити.
— Прісько, годі! — згрізна озвавсь до неї батько Павло Яненко.
— Прісько, годі тобі! Втихомирся! — так само промовив до неї Дорошенко.
— Чого там годі? — вигукнула роздратована Пріська. — Чого ви на мене гуртом нападаєтесь? Самі до гріха призвели ще й гризете!
— Як ми тебе до гріха призвели? — загомоніла стара голосніше. — Хіба з нас хто направив тебе... пам’ятаєш, як тебе уловили з молодцем та написали твоєму чоловікові? О, ледащице! Сама ти в гріх ускочила, не боячися Бога і людей не соромлячись.
— Хто мене до гріха призвів? — питаєте ви, — кричала Пріська. — Батько, рідний батько, що віддав мене силоміць за нелюбого. От хто мене до гріха призвів із початку. Я не хотіла йти за Петра, а мене ґвалтом узяли та й повезли в церкву вінчатися. Петро знав, кого брав. Хіба він кохав мене? Якби не Хмельницького роду була, то він би й не здумав мене брати, а якби взяв, то давно б мене зарубав.
— І давно було б треба! — гнівно сказав Дорошенко. — Зробити б із тобою, як Богдан зробив зі своєю другою жінкою! — Ми ж, бач, із батьком твоїм посадили тебе в монастир, щоб ти схаменулася та спокутувала. Ти ж, бачу, все така ж, як і була.
— Атож! Олії з мене не виб’єте. І до смерти буду все така! — казала, вже покрикуючи, все дужче дратуючися, Пріська. — У гречку скакала та ще скакатиму. От що! Ось поїдь, Петре, відсіля місяців на два або на три. Побачиш тоді, чого я тут нароблю!
— Цить, навіжена! — гукнув на неї Дорошенко. — Хіба захотілося знову під чорний каптур? Добре, мабуть, випила!
— А що ж? — говорила палко Пріська — Випила! Тобі можна, а мені так ні! Ти гетьман, позавчора, накликав музики та пішов по шинках танцювати, а я, гетьманша, зберу жінок та козаків та й піду вулицею. Оттак! — та й крутнулася до того слова.
— Що мені зробиш? — кричала вона мов несамовита. — В монастир запакуєш? Садови! Заріжеш, може? Ріж! Я тебе не любила, не люблю і ніколи не любитиму.
— Нехай тобі лихо! — вигукнув Дорошенко. — Хіба я тебе люблю? Держу тебе того ради, що дочка мала єсть. Та й те: яка ти ні єси, а все ж таки ти мені жінка шлюбна. Тим і держу, хоч не хочу.
— І держиш, і держатимеш, мій голубе, хоч хочеш, хоч не хочеш! Узяв, так і терпи всі мої вибрики! — казала, заливаючись глузливим сміхом, Пріська.
— Дочко! Вгамуйся! — промовив повчально до неї батько.
— Не гримай на мене, батечку! — відказала йому Пріська. — Навіщо віддав мене за нелюба, а не за того, хто був мені милий.
— Чорт тебе знав, хто в тебе милий був! — сердився Дорошенко.
— Нема вже його, нема! — повторювала Пріська. — Тепер кого надибаю на дорозі та сподобаю, той мені й милий. Багато милих буде! Що день, то один милий, а на другий день — інший милий. От яка я. Петро це добре знає.
Мати схопилася з місця й закричала:
— Петре, сину, забий їй рота, щоб не верзла такого! Боже! Якого сорому довелось наслухатися від невістки!
— Прісько! — гримнув, тупнувши ногою, Петро. — Не дратуй мене! Не вдержуся, битиму!
— А я тобі дам дулю під ніс! — вигукнула Дорошенчиха. — Ось глянь — яка дуля! На, покуштуй, мій голубе!
— Дочко! — гукнув батько, кинувшися на дочку.
— Прісько! — гримнув Дорошенко і вхопив її за руку.
Пріська подивилася на нього так, що йому стало її жаль.
— Прісько! — проказав далі Дорошенко, — іди собі в свою світлицю та виспись. Бо ти, бачу, вже чимало випила. Хто це їй горілки приніс?
— Сама взяла в тебе в шаховці. Найшла та й напилася, — відказала Пріська.
— Іди, йди! — проказав Дорошенко, всміхаючися та силкуючись удавати, мов би все те повертає в жарт. — Іди, серце, коханко!
Пріська пішла до дверей, пританцьовуючи та приспівуючи:
І бив мене муж, волочив мене муж,
Ой бив і рублем, ще й качалкою.
А ік світу назвав ще й коханкою!
Вона вийшла.
— Нехай іде собі та виспиться, — сказав Дорошенко. — Лихо з такою малоумною жінкою! А подумаєш: чим винна вона, що їй Бог розуму не дав? От тепер, здихавшись її, почнемо знову про діло наше.
— Зятю! — звернувся до гетьмана Яненко. — Ці москалі далебі не такі страшні й люті, якими тут у нас видаються. Я приглядівся до них, коли був у Москві. Прийняли мене ласкаво, до самого царя водили до руки... І церкви у них такі ж, як у нас, християнські, тільки багатші та кращі за наші. З Москвою в братерстві жити нам згодніше, ніж з бусурманами. Бо вже ми досвідчили, що то є побратимство з кримцями та з турком. Що нам бусурмани вчинили? Тільки Україну спустошили! Яких не побили, ті повтікали. Куди нам тепер подітися? Не шукати милости у тих же бусурманів, та й те, бач: ми вже прохали, так не дають більше, тільки нас манять. Один раз допомогли, у ляхів собі Подолля забрали, та й годі. Уже не до ляхів нам тулитися.
— А чому ж не до ляхів? — обізвався Шульга, полковник охочих козаків. — От тепер би з ними краще було поєднатись. Якби вони побачили, що ми тепер швидше до них як до Москви, привертаємося, то б їм припало дуже до душі.
— Їм би, може, й припало до душі, та нам не по нашій шкурі! — сказав Дорошенко. — Ні, Шульго! Цього вже вдруге та втретє не кажи. Ніколи, поки світ сонця, козак із ляхом не зійдуться.
— Сто чортів їх батькові й матері, тим ляхам-бісам! — скрикнув обозний Бережецький. — Тільки моя така щира думка, що відцуравшися від ляхів, не приставати й до Москви, на підмову їй не даватися, а славне Військо Запорозьке низове: от наша надія! О, якби ми тримались усі вкупі: не те, що ляхи, — і москалі не побороли б нашої козацької сили.
— Добра твоя мова, — сказав суддя Уласенко, — тільки якби років хоч десять попереду була проказана.