Справді гетьман не хотів того робити, а послухався чужої ради тих, що на нього наполягали. Так і раніше з ним бувало не раз: не хоче, змагається, а тоді таки послухається, та й сердиться знову на тих, кого послухався. Таким зробився він через те страшне становище, в якому була тоді Україна, що голова цього краю сам не знав, що йому робити, до чого краще братися. Але ніколи не робив Дорошенко так необачно, як тепер, послухавши поради свого шваґра та інших, що не хотіли коритися лівобережному гетьманові, а саме цього неминуче вимагав московський уряд. Довго вже манив чигиринський гетьман Самойловича та Ромодановського обіцянками послухатися царського вимагання, та тільки дурив їх, а сам тим часом таки зсилався з турками й татарами. Тепер, коли увесь край, що був під Дорошенковою булавою, мало не зовсім опустів і взяти його самого в Чигирині не мудро було, тільки тим він і міг рятуватися, щоб його покора цареві, хоч на останці, могла здаватися хоч трохи щирою, і в цей час лист до татар міг украй роздратувати тих, від кого залежала доля Дорошенка. Нещирість його виявилася. Дорошенкові тепер уже неминуче треба було скоритися, і тепер він думав тільки про те, як би це зробити з такою умовою, щоб йому прощено було разом із тим, що було попереду, і цю нову справу. Відібравши Полуботкового листа, що приніс новий сотенний хорунжий, він звелів покликати до себе своїх родичів, а їх було чимало, і тих із старшини, що ще були йому й досі вірні.
Збиратися мали не в нього, а в його матері, що жила в тому ж дворі, тільки в окремому будинкові, поставленому в саду.
Дорошенко дуже поважав свою матір, хоча часто дошкуляв їй своїм запальним характером, а потім просив у неї вибачення і мирився з нею. Це була висока стара баба, згорблена, голова в неї трусилася; на її обличчі, змарнілому за довгі літа, виднілися ще сліди колишньої краси, а колись вона була першою красунею між чигиринськими дівчатами і тому-то й дісталася вона за дружину найпершому юнакові в Чигирині — Дорошеві, синові Михайла Дорошенка, що був колись гетьманом. Був Дорош гарний із себе, багатий, розумний — усі так про нього казали. Коли послав цього Дороша Богдан Хмельницький у Варшаву, то так він там виявив свій розум, що поляки, хоч і як усе вкраїнське тоді ненавиділи, а його зробили шляхтичем, дарма, що він ніяк не нахилявся зрадити козацьку справу або православну віру.
З ним, з оцим Дорошем, прожила жінка двадцять один рік і народила йому синів та дочок.
Коли він умер, стала вона найстаршою в сім’ї, у всьому господинею. Зы старшим сином Петром були в неї часто суперечки через Петрову жінку Пріську, з роду Хмельницьких, дарма, що сама йому радила з нею одружитися, думаючи, що добре було б синові посвататися з тим родом, що із нього був славетний Богдан. Це була вже друга жінка Петрова: з першою він недовго жив, і від неї була його дочка, — потім він оддав її за Лизогуба. Батько другої Петрової жінки Павло Яненко-Хмельницький був братом у других Богданові. Дочку свою він присилував піти за Петра Дорошенка: Пріська кохала вже іншого, плакала, благала батька не занапащати її, не віддавати за нелюба, але батько не послухався, бо дуже хотілося йому мати зятя гетьмана, і силоміць повів її вінчатися. За те з самого ж початку заміжжя молода Дорошенчиха сказала чоловікові, що ніколи його не любитиме, а найбільше зненавиділа свекруху, бо знала, що та наполягала, щоб син оженився з Хмельницькою. Невістка скрізь робила наперекір свекрусі, а та ні в чому їй не мовчала. Петро хотів і так і сяк догоджати жінці, щоб хоч як-небудь прихилити її до себе, і в суперечках її з матір’ю завжди заступався за жінку. Тому між сином і матір’ю відбувалися часто страшенні сварки — тільки й можливі в такому товаристві, яким було тоді козацьке, де запальні натури взагалі не вміли себе стримувати.
Але незабаром гетьманша обурила й чоловіка. Було це тоді, коли Дорошенко пішов походом на лівий бік Дніпра і скинув там із гетьманування Брюховецького. Залишившись без чоловіка, Дорошенчиха знову зазналася з колишнім своїм коханцем; але свекруха, довідавшись про це, зараз подала про те звістку синові. Відомо з історії, що саме через це Дорошенко поспішив назад до Чигирина і не закінчив розпочатої справи. Після цього він разом із тестем оддав жінку в монастир. Чи втік від його кари Дорошенчин коханець — не знаємо. Вона просиділа в монастирі кілька років і навчилася там пити. Дочка її виростала без матері ще змалечку, нудьгувала по ній, раз-у-раз докучала батькові, розпитуючи про матір, аж поки гетьманові стало жаль жінки. Він поїхав із дочкою в монастир, щоб простити жінку за минуле, узяв із неї присягу, що буде йому вірна, і повіз знову до себе в господу.
Та не довго Дорошенчиха жила тихо: почала вона знову сваритися з свекрухою, а своєї звички, що з монастиря взяла, — впиватися, не те що не покинула, а ще й дужче почала пити. Петрові часто доводилося мирити жінку з матір’ю, навчати жінку, а від неї слухати докори, що він їй світ зав’язав. Вона й тепер, як і попереду, сміло й щиро казала йому раз-у-раз, що не любить його і не любитиме ніколи.
Та не через саму жінку тільки не ладнав Дорошенко з матір’ю: сперечалася вона з ним і за його приятелювання з бусурменами. Дорошенко змалку й до старих літ щиро по-дитячому вірив у силу материного благословення; через те він ніколи не був до матері такий, як більша частина тодішніх козаків була до жіноти; не міг він сказати: ти матір, але ти баба; я тебе шаную, але ти знай свою жіночу річ, а до козацької справи не встрявай. Ні, в Дорошенка не було від матері таємниць, і ніякої справи, ніякого походу або спілки не починав він, не порадившись із матір’ю та не взявши в неї благословення. Коли замислив він піти під протекцію турецького султана, мати не дала йому благословення; але він тоді матері не послухав, і звертав потім усе на старшину та на козацьку раду, кажучи, що гетьман не самовладний державець, а повинен робити так, як присудить усе Військо Запорозьке. Як турецька протекція почала виявлятися так, як того й треба було сподіватись, і султан став вимагати в свого нового голдовника[22], щоб він набрав дітей у яничари[23], а Петро хотів був уже й послухатися наказу, стара так обурилася, що почала проклинати сина, а палкий Петро так розлютувався, що замкнув матір і кільки годин держав як невільницю; але тоді схаменувся, прохав у матері прощення, заприсягся їй, що буде дбати, щоб одкинутися від бусурменської протекції та пристати під протекцію до православного царя. І з того часу й справді Петро Дорошенко збайдужнів до спілки з бусурменами і пробував поладнати з Москвою. Того бажала його мати і ввесь народ, що, рятуючись від бусурменського панування, втікав громадами за Дніпро шукати нових осель під православним державцем. І Петро й пішов би в підданство до царя московського, але тільки так, щоб Україна якомога більше була самостійна й незалежна. Щоб досягти цього, він хитрував та мудрував. Утратив він мало не всю країну, що була під ним, тільки й зоставсь йому Чигирин, та й то дуже збезлюджений, — так його притисло московське й Самойловичеве військо. Не пощастило йому й тепер закликати кримського хана та примусити Самойловичевих козаків відійти від Чигирина.
Зібравши всіх родичів, Петро Дорошенко підійшов до матері, схилився перед нею навколішки:
— Мати! Востаннє благослови на добре діло: вийти з усіма чигиринцями та й положити бунчук та булаву на волю царського величества.
— Скільки років чула я від тебе про це, і скільки разів давав ти обітниці, а потім знову бусурмана до себе на поміч кликав,— промовила сумовито мати.
— Не раз, — мовив Дорошенко, — казав я тобі, мати, що діялося те ради віри християнської і народу благочестивого, щоб вольности його зберегти.
— Хороші вольности придбав ти йому, народові цьому! — сердито проказала мати. — Заганяти православних християн у кримську неволю, як череду: ото славні вольності!
— Твоє діло, мати, благословити, а ми вже самі знатимемо, як нам поступувати, — вимовив Дорошенко.
— О Господи, Господи! За що ти покарав мене грішну, що я породила таку потвару! — запричитала стара. — Проклинатиме, Петре, тебе багато душ християнських, і внуки й правнуки на тебе жалітимуться й плакатимуться. Що ти думаєш? Чи ти над собою страшного суду Божого не сподіваєшся?
— От і пішла, і пішла мати прежній молебень правити! — сказав прикро Дорошенко. — А вже ж не вернеться те, що минуло! Батько Богдан Хмельницький не дурно сказав: при сухому дереві й живе запалюється.
— Це треба забути, — озвався Павло Яненко, гетьманів тесть, — не про те тепер мовиться — чи добре, чи не добре ми раніше учиняли. Він кається. Він, свахо, в тебе благословення прохає на добро, так що вже його колишнім дорікати!
— Схаменулися ви, та чи не пізно? — не вмовкала стара. — Що то цар тобі тепер скаже? Скільки років його дуримо! На Сибір тебе зашле. Туди б тобі й слід, аби мого бідного, коханого Гриця вернули!
— Ти, свахо, за Грицем зажурилася. Гриця тобі жалко, бо Гриця при тобі немає, — казав Яненко. — А коли б Гриць повернувсь, а замість Гриця Петра закували в заліза, то б і за Петром побивалася ти, як за Грицем тепер побиваєшся. Хіба Гриць того не робив, що тепер Петро? А вже ми всі одним миром помировані.
— Здається, уже часу не маємо, — промовив Яненків син. — Мотовило, що посланий був до султана, попався барабашцям у неволю і лист гетьманський у нього взято. Знають уже, що посилали знову кликати кримців. Цього нам не пробачать. А тепер — і до ворожки не ходи, а буде, як каже стара: на Сибір гетьмана зашлють.
— А який чорт намовив того Мотовила посилати, коли не ти, Яцьку, зі своїми приятелями? — сказав із жалем Яненко. — Я казав: не треба, і гетьман не хотів, так ви його збили з пуття.
— Недобре зробили, що Мотовила послали, — вимовив Дорошенко, — а ще гірше нам те, що Мотовило попався. Тільки тепер мені Полуботок пише, що коли я не стану бариться і вийду до них зараз, то вони Мотовила випустять і про лист наш, до султана писаний, московському бояринові не оголосять.
— Потурай! — сказав Яненченко. — Тільки вийдемо, так усіх нас у кайдани заб’ють та в Москву зашлють.
— Обіцяє Полуботок і лист наш до нас повернути, — продовжував Дорошенко. — Ось читай, що вони написали нам.
— Одначе не прислали, — дорікнув Яненченко.
— Пришлють, — заступився за гетьмана Вуєхович. — Присягаюся на тому, що пришлють і бояринові московському не скажуть.