Як раптом він побачив
— Лежали тут тіла,
— Це була мати і сестра.
Душа його зомліла
І тіло затремтіло,
Він застогнав сціпивши зуби,
Стиснувши кулаки
До хрускоту кісток.
Лежав тут згублений платок,
Розкидане волосся у траві,
У небо зоряне дивилися німі
Великі материні очі,
А груди меч протяв
І так стояв, ніби тримав
Її пришиту до землі,
Яким вона дитину захищала.
А на сестрі
Не було вигляду людського
— Удар, націлений по голові,
І лезо тисака стального
Пройшов по ніжнім личку
Дівочі груди наскрізь розітяло,
І тіло все сестри лежало
Скалічене в крові!
І він нечув, що з ним було,
Обличчям впав додолу,
Руками землю обійняв
І застогнав,
І корчився від болю
Його душевних мук.
Ось так від рук
Російської імперії лихої
Кінчала Січ життя,
Все прагнучи до волі,
Не розуміючи законності святої,
Що лиш в державності своїй
Лежать шляхи до волі!
Карпо під вишнею в саду
Копав могилу їм одну,
Він сил не мав, але копав,
А докопавши, став
На край могили,
На груди голову схилив,
Не кваплячись її перехрестив.
Не піднімаючи своєї голови,
Повільно, кволо йшов туди,
Де мати і сестра лежали.
Над матір'ю він нахилився
І з ніжністю дивився
В обличчя рідних рис,
А потім на коліна опустився,
У матері з грудей легенько, обережно,
Щоб болю не зробити — меча виймав,
І довго у руках тримав
Багряного у материнській крові,
І занімів від болі,
Що серце його огорнула.
В його уяві була
Імперія Росії дика,
Що в лаптях вік ходила
І тим лише і жила,
Що завжди всі народи грабувала,
Копаючи для них могили,
В яких ці дикі русаки топили
Скалічені неволею життя людей.
Карпо скривавленим мечем
Шпурнув у ночі марева сумні,
Немов би то самі
Тут перед ним ті русаки стояли,
Що матір його катували,
А потім нахилився знов
Над мертвим матері чолом,
Обличчя взяв в свої долоні
І материнські сиві скроні
В останнє розрівняв,
Ще кілька раз поцілував
Обличчя рідне, миле,
На руки тіло обережно взяв
І так поніс перед собою
Важкою, смертною ходою,
Під вишню в її рідний сад.
На дно могили матір він поклав,
На груди руки склав
І знов попрямував
Туди, де чорний птах
Кружляв вже над сестрою.
Вона у нього на руках
Була пір'їною легкою.
Скалічене дитяче тіло
Він міцно пригорнув
І сам відчув
Холодних ран цих біль!
І серце туга огорнула,
І плакала душа,
Що дівчинка та стала
Безвинна жертва супостата!
Пролита кров її для ката
Давала подих до життя
Його імперії страшної,
Що смерть несла, погроми і розбої.
Сумний Карпо
Поклав сестру на дно,
До матері поближче пригорнув
І тут відчув,
Що дві сльози,
Які синівськими і братськими були
Упали їм на груди,
І рани смерті сполоснули,
Солоним болем,
— Там і потонули.
Карпо в останнє їх перехрестив,
Землею рідною укрив,
На двох один він хрест поставив,
І тут відчув до болі,
Що в цій могилі залишив
Синівське серце своє,
І що похована отут навіки
Козацька слава України!
І він пішов,
А вслід йому ще дихали руїни
Нової Січі козаків.
— Невже його народ
Для цього всі віки терпів
Неволю тих імперій світу,
Щоб тут козак сидів
В Січі придуманої волі
І як баран, ножа чекав
У смертний час баранячої долі?!
Карпо гіркий узяв історії урок
В останній день своєї Січі
І твердо його крок
Вже вів у свій народ,
Якому мусить він дивитися у вічі,
І долю з ним свою ділити,
В біді і радості разом прожити
В однім ярмі,
Яке імперії чужі
В безсилості козацькій всім скували,
І лише сили в єдності усі
Народу України
Спроможні волю принести,
І Січі не одні руїни
Уроком в пам'яті повинні пролягти
Для нових поколінь.