Далі впала долі до його ніг і цілувала його чоботи. З риданням вирвалися слова, ясні, немов цей морозний ранок:
– Гілецький! Дістаньте мені бриліянти!
Далі чув, немов вітер знову зірвався і вдарив у зелені шиби, перейнятого тютюном і димом шинку:
– Маме!..
Чорний оксамит, м’який, як літня з липою ніч у містечку, закутав душу. Юра зомлів…
VIII
Morituri
– Миколо Степановичу, а Миколо Степановичу! – добивався в двері Калістрат.
– Заходьте, – відповів Микола, поклавши ручку на стіл та одхилившися на спинку фотеля.
І той увійшов блідий та постарілий, тягнучи за собою непокірні капці.
– Миколо Степановичу, голубчику, може, й ми теє… на деякий час підемо…
– Куди?
– Та з городу. Усі ж, голубчику, тікають. Армії вже за мостом, а з червоними, кажуть, сами китайці, всіх, кажуть, ріжуть – і дітей, і жінок, усе палять! Город спорожнів, аж сумно стає – ні тобі душі живої.
– А вам ще довго жити б хотілося?
– Та ви не смійтеся, Миколо Степановичу! Я знаю – ми ж нічого… та хіба ж вони розбиратись будуть!
– Калістрате Калістратовичу, ви ж єрунду мелете!
– Таж кажуть… всі ідуть. Ходімо-бо, – просив жалісно та слізливо. – О! Чуєте?
Десь недалеко бахнув вибух і луною відізвався в далині.
– Ідіть, я не піду. Я не піду, Калістрате Калістратовичу, я маю роботу…
– Ну, тоді прощавайте, – підійшов старий до столу, – не згадуйте лихом.
Нахилився й поцілував у голову, а гаряча стареча сльоза впала Миколі на щоку.
Пішов. Довго вовтузився за стіною, далі рипнули двері й усе стихло. Тільки десь далеко-далеко музично та чітко співали кулемети.
Хвилинку Микола дивився на таємничі морозяні ялинки по шибах, що вигравали правдивими бриллянтами під скісним парусом зимового сонця, далі взяв ручку й писав:
"9-го грудня.
Учора на мості стрів Юрка. Коли окликнув його, він увесь здригнувся, зблід, як полотно й кинувся тікати від мене. Я теж пішов у інший бік. Мені не було боляче. Цього й треба було сподіватися. І хіба цікаві факти, що призвели його до зневіри, до недовір’я, до ляку переді мною? Важно те, що він знайшов сили пірвати рабський ланцюг, що в’язав його до мене.
Ну, й добре. Може, йому й краще буде. А що мені? Я – руїна, я – мрець.
От. Як чітко, як завзято, немов живі, співають кулемети червоних переможців, косячи, вимітаючи віджиле сміття, чистячи павутиння, що в ньому налипла одмерла комашня – от як Калістрат Калістратович.
Вони, мабуть, з піснями, з усмішками героїв ідуть наперед, наперед!
Справжня весна по серцях. І сонце по-весняному грає, бриллянти вплітає в їхню непорочну, білу дорогу.
Чому ж у душі моїй не збудиться радість, чому не сколихнеться кров моя гарячим потоком, чому юнацьке завзяття не збудить до шумовиння, до чину, до боротьби!..
Я поховав свою душу в холодних дзбаночках, від моїх жовтявих пальців тхне ефіром, а від думок – порохом.
Як то важко, як незмірно важко загубити віру в людину, в її майбутнє…
Юрко – остання втрата. Я нічого про нього не знаю й не хочу знати. Я знаю лише, що я, його згубив, а він для мене був – остання підтримка.
Мушля? Полонені шуми? Ні, я не хочу лишити по собі бодай якоїсь тіні, хай не шумлять над трупом моїм журливі берези!
Протягну своє життя й сконаю. Мушлі не треба…
Господи, Чапська іде!.."
Микола встав зі столу й зустрів її на порозі.
– Більшовики прийшли! Такі веселі та радісні, я їх перша стріла, Миколо!
– Таню, чого б ти як найбільше хотіла?
– Я не розумію питання.
– Ти б хотіла зі мною одружитися?
– Хотіла б… – протягла недовірливо вона, – але… – й пильно вдивлялася в його змарніле обличчя. – Але що тобі? В тебе жахливий вигляд! очи повпадали…
– Нічого, я тільки стомився. Значить, ми одружимось?
Вона пригорнулась до нього, гнучкими руками, мов гадюками, обвинула його шию й дивилася просто в вічі.
– Постій-но, постій одну тільки мить…
Він підійшов до шахви, зняв з неї чорний молоток, далі до вікна й несподівано ударив по чімось дзвінкім.
– Що ти робиш? – Здригнулася.
– Це я мушлю. Не треба, Таню, нам більше її шумів! Адже ж вона не сама шумує – вона ловить відгуки всього, що робиться навколо. Вона полонить наші звуки!
І далі бив настирно й рішуче, поки вся вона не розсипалася з дзвоном на плескаті черепки.
– Готово! З рештою, – він обвів рукою спорохнявілі скляночки по полицях та столиках, – ми ще впораємось! Ми, Таню, спробуємо жити без них. Добре? – простяг до неї руки й посміхнувся.
– Добре, любий, – кинулася до нього і злилася з ним в теплім поцілунку.
За вікном прогарцювали вершники.
Коли перші червоні загони вступали до міста, Юра саме був на околиці. Він сперся спиною на поруччя вітрини якоїсь крамнички й бездумними очима стежив за рухом вулиці.
Зима, мов кошлатий сибірський кіт, вигрівалася на сонці, мружачи свої довгасті, зелені очи. Повітря було чисте й легке, а сонце щирою рукою розсипало навколо самоцвіти.
Весела та гаряча прогарцювала повз нього кавалерія, коні пирхали на льоту й важкими копитами скопували жмутки пухкого снігу.
Далі довгими, безмежними лавами простяглася стомлена піхота з потріпаними клаптями червоних прапорців, продзеленчали важким металом задимлені гармати…
А ще далі загрюкотіли тачанки обозу, вгрузаючи величезними колесами в біле, м’яке.
Раптом чорні, мов іскорки, очи збудили зі скам’янілості Юру. Ці очи світилися такою безмежною радістю з-під білих завоїв марлі, що, здавалося, простори розлягалися під їхнім гарячим поглядом, і танути сніг хотів, танути й бігти всесильними, весняними потоками… Юнак сидів на тачанці, а за плечі його підтримувала дівчина, зап’ята, мов лялечка, чорною хусткою… Мов змійки, брови збігались на тонке перенісся… Пухкі вуста посміхалися.
– Небо! – схопився за голову й гарячою долонею провів по очах Юра. Дивився довго-довго. Йшов за валкою і все вдивлявся…
Десь іззаду затягли завзяту пісню молоді голоси… А він ішов.
На душі зробилося світло та легко. Спинився на розі й холодний сніг прикладав до гарячих скронь. Обоз з грюкотом та піснями давно обігнав його.
Він тягся вдалині, мов весільний похід, заквітчаний сірими шапками, оздоблений блискучими багнетами…
"Най їм щастить!" – промайнуло в його голові, що навіки стратила відчуття всесвітньої радости, що навіки втратила життьове прагнення.
Він ішов… Навколо похмурі й буденні будинки маячили віконними рамами, мов сліпими баньками, а всесильне сонце колисалося в гнучких обіймах блакиті. Усе навколо – морозяне й чисте – приймалося, як щось осторонь, як далека, в степах загублена пісня.
Проходив повз такий знайомий двоповерховий будинок. Тепер він не видавався похмурим та сірим, а своїм зеленим кольором творив яскраву пляму на безмежно-білім тлі.
На мить спинився і глянув нагору. Чиясь дбайлива та ніжна рука поправляла зібгані фіранки.
Скільки раз одкривав ці зогнилі двері, скільки раз рипучими сходами через два щаблі летів угору, скільки раз дивився на ці зібгані фіранки…
Посміхнувся й пішов наперед… Ось і Дума. Чітко й упевнено пробила третя година… Далі, далі…
Вулицями роз’їздять озброєні патрулі всесильних переможців, а між голих каштанів невпинно горобці цвірінькають…
Далі, далі! Яка краса, яка полегкість. Далі! Удалині з-за сірих заламаних гілок спорожнілих дерев вирізався своїми нудними обрисами дерев’яний театр…
Тільки не туди! Тільки не туди, де за порожньою залею підноситься мертва та вічно брехлива сцена, що над нею поплуталися шворки й, здавалося, вгорі причаївся таємний шибеник, вовтузиться, мов хижий павук, чатує на твоє життя!..
Тільки не туди!..
Крутою горою спускався долі… Чіплявся руками за колючі чагарі і йшов далі…
Місто кінчалося тут. Мертва річка, скована першою кригою, одкривала безмежні снігові простори.
За нею безмежна, блискуча долина Заріччя виблискувала, проти сонця, грілася, як сибірський кіт, мружила довгасті зелені очи…
На душі було визвольно тихо… На душі було радісно, легко.
Сів у м’який замет і, одхиливши голову в м’яке ложе, дивився просто в небо. Десь цвірінькали горобці… Тоді видобув з кишені маленьку плесковату пляшечку й, одіткнувши корок, всипав снігу. Довго дмухав на ню, грів долонями, заклав під сорочку на груди. Коли врешті посірілий сніг обернувся на руденьку грудку, а далі на рідину, побовтав у повітрі й підніс до вуст…
Пекучою блискавицею пройняло його радісне, його, мов струна натягнуте, тіло… Коліна стягло залізним дротом і підсунуло до підборіддя… Мука міцна й жагуча протяла цвяхами кожну цятку змученої істоти…
Хтось термосив за плече… Востаннє підвів наболілі, важкі, мов із заліза, вії і глянув на срібно-блакитні простори… Чорна постать схилилась над ним, щось кричала й розпачливо термосила плече…
Напружив усю свою волю, всі сили й пізнав… то був Модест.
Жахнувся й гарячим лицем зарився у мертвий сніг.
– Павлику, тобі не погано?
– Мені добре, Галю…
– Ти бачиш – наші старенькі, вірні тополі? Вони на варті…
– Я дивлюся на них…
Безмежними просторами розбіглися мільйонові сніги й на їхньому тлі чорним муром тяглися до неба тополі…
Санки рипіли блискучим снігом.
Блакитне, безконечне склепіння міцними лабетами стягло далекі обрії…
Чернігів – Київ, 1925–1926 рр.