Вовкова Галя з підводою чекає вас за городом. Вони з Гаюном під Містечком переховуються. Ходімо негайно, бо буде пізно. Уже світанок займається. Тут ззаду є шпара в плоті. Швидше бо!
Він подивився долі – нікого, помацав ногою – нема… Лише дівчина тягне за лікоть і крізь безодню темряву жаринками печуть її бентежні очи…
VI
Під блакитним вікном
По замерзлих вибоях підскакував рипучий візок, гнали в безмежну темряву незримі коні, а назустріч обіруч летіли патлаті постаті живицею сповнених сосен. Угорі курілися хмари, все ясніше визначаючи свої обриси перед лицем недужого світанку.
– Галю!
І ще раз:
– Галю…
– Я… – Вона зап’ялася чорною хусткою, так як і тоді на канапі, мов тиха лялечка.
– Я!
Сіра постать спереду пугою свистіла по конячих ребрах.
– Галю, куди ми вперед? Я спочити хочу. Я стомився – моя голова! Галю…
Візок підскакує на замерзлих вибоях, трусить і зриває слова.
– Галю, забери мою душу! Вона без тебе пустий звук… Вона без тебе порожня, мов пустоцвіт! Галю, забери мої страждання, забери мою муку. Темними ночами, коли закатований стогін гніздився в моїм жагучім мозкові, я жив твоїм тілом! Тиснувши холодну подушку, я цілував твої очи…
Назустріч летіли патлаті сосни, курилися вгорі хмари, вирізьблюючи обриси на хворім тлі.
– Галю, за тобою до пекла піду! Галю, скажи мені слово, глянь на мене, подаруй єдиний погляд, зітри єдину сльозу…
– Стій! – гукнуло з морозяних присмерків, і жовтяві ліхтарики позначили скуйовджені гриви та чорну дугу.
– Хто їде?
Мовчанка.
Один ліхтарик, похитнувсь і поплив назустріч, скалками розтікшися по холоднім багнеті. Ліхтарик підскочив і врізався в очи.
Спершись на воза ліктем і спустивши багнета, їх глузливо розглядав Модест.
Мовчанка тяглася, як вічність. Дерева прошуміли й ущухли.
– Що там? – спереду.
– Пропусти! – пробасив Модест.
І коли коні рушили знову, ззаду розлігся демонічний регіт:
– Хо-хо-хо! Похіщеніє Европи! Хо-хо-хо! Ох-хо-хо-хо!
Змовкло. Галя, важко дихаючи, жувала соломинку. Ранок розлився неясним серпанком, окресливши тихі риси її блідого обличчя. А назустріч летіли сосни.
– Галю…
– Юро, ми приїхали.
Коні стали. Рипучими сходами вони зійшли на зогнилий ґанок напівзруйнованої лісової хатини.
– Лягайте, відпочиньте!
– Я не стомився, я не хочу спочинку… Я, Галю, на грані життя хочу вам, хочу тобі сказати до кінця, хочу сказати до краю…
Вона скинула хустку, її волосся безладно розсипалось на груди. Вона сіла на лаву.
– От, Галю… – сів поруч неї Юрко.
Нараз під дужою рукою широко одкрилися двері.
– Галько! Денікінці місто беруть. Ми маємо повернутись до міста й негайно. Там є нагальні діла!..
Кинув кудись у куток картуза.
– А хто тут іще?
– Гілецький.
– А! – скрикнув Павло. – Цей мерзавець і сюди вже добрався! Шпигун! Дійсно, по-різному можна революцію розуміти! У той час, як золотопогонники, мов сарана, сунуть по радянських землях, він з бандитами по закутках підточує!
– Павле!.. – хотіла заперечити Галя, але він кинувся наперед і, розмахнувшися, вдарив Юрка по обличчю.
– Павле!..
– Геть, бандитська сволоч! Я все знаю, нічого там виправдувати. Геть, мерзавцю, бо зараз же розчавлю твою паскудну башку!..
Юра похитнувся, мов зранений звір, тихим докором глянув у сповнені слізьми Галині очи і, вийшовши з хати, повернув зо шляху до густих сосен.
Сосни шуміли над його головою.
Він простував без мети та думок, шелестіла під ногами пожовкла торішня хвоя, стрибали шишки. Між сосен м’яко спадали білі метелики снігу.
Коли Юра вийшов з хати, Галя кинулась до Павла:
– Павле, що ти зробив? Я ж тобі казала! Павле!..
– Та чого там з ним нюні розпускати! Панська наволоч він! Його б убити, як вошу, треба…
– Павле! Я ж його привезла сюди, я його врятувала. Його Перепелиця заарештував, мене Надя вночі сповістила.
Гаюн одну хвилину дивився на неї великими чорними очима, далі одкинув назад чуба й, витягти з кишені, мовчки подав їй зібганого папірця.
Вона піднесла його до блакитного вікна й тремтячи всім своїм маленьким тільцем, прочитала:
"Юрко, прости, що не побачив на прощання. Іду в справах на місяць чи два. Тобі дещо розкаже Модест. Усе, що він скаже, так є. Ти мусиш мені вірити. М.".
І ще пригадала: "Мушу на деякий час виїхати з города. Гілецький". Тоді сперлася ліктями на лутку й довго дивилася на верхи чорних патлатих дерев, що поволі вкривалися білою наміткою.
– Треба поспішати, Галю!
Блакитне вікно жевріло фосфоричним ранком.
VII
По бриллянти…
Город, здавалося, сьогодні не міг заснути.
Різкий, надірваний вітрець зірвався, колихав у розпуці, немов конче зірвати хотів ліхтарі, – зірвати й у темряві поховати.
– Ой, не світіть, не світіть сьогодні! Сховайтеся!
Закручував порошинки безладного снігу, хитав і поскрипував віконницями обідраних домів.
На Думі чітко й упевнено вдарила друга година. Порожні вулиці снігом заміталися й натягнулися, немов струни, чекаючи тривожного кінця. А тривога зростала. Вона, ця тривога, зростала у вітрі, в ліхтаревім коливанні, в душах мовчазних домів, вона з порожніх кубел гайвороння, що темними плямами майоріли в тополях, простягала свої кістляві лабети і сталевими пазурами торкала натягнені струни вулиць…
З-за рогу з’явилася тінь. Затремтіла довга та неясна й, коливаючись, рушила далі. Вітер сміявся й бігав. Вперед і назад, вперед і назад – навперейми:
– Місто, не спи сьогодні!
За піднятий комір щирою рукою сипав і сипав різкі порошинки.
Раптовий постріл струсив морозне повітря. За вітром постріл, а з вітру стріли в струни вулиць! Розбіглися мов зайчики від сонця… мов зайчики в дитинстві…
Юра стояв під таким знайомим будинком. Він тепер був сірий непривітний, неясний і мовчазний. А навколо вітер усе бігав, віконниці рипіли, за воріттям скавчав собака, та усе вітер кружляв, а ліхтар на тамтому кварталі коливався, роздаючи фіолетові кола між снігом, немов на воді від каменю.
Задубіли ноги, пучки на руках не відчували дотику, щеміли щоки й ніс… Здавалося, застигла думка, а щось (не думка, а щось інше) нишпорило в дальшому куті душі, лоскотало холодними блискучими перами…
Дзвін острог з-за рогу й п’яні голоси не перервали концерту причинних збігів. Вони – за вітром, за снігом…
Довго вишукуване речення, проказане пошепки тисячу разів, стануло в горлі, як на іспиті з латини.
– Господін офіцер…
Дві постаті спинились проти. Обережно намацавши зброю, вони зміряли Юру й мовчки чекали слів.
А слів не було. Їх вітер розметав, порозтикував за кожну віконницю. Юра озирнувся, неначе шукаючи свідків, тоді рушив крок наперед і випалив, як заучене закляття:
– У цьому домі, на другому поверсі живе комуніст Гаюн…
Чи то дріт зашумів під морозом, чи то стовпи шумлять і дротами розносять розмаяну ніч?
Друга постать ворухнулася наперед, і пахнуло в обличчя перегаром алкоголю:
– А у нєго єсть бріліанти?
– Да.
– Как пройті?
– Сюдою.
Юра метнувся, глянув на те вікно. Як колись, за тонкою фіранкою темно-жовте світло десь павутиння кутами намацувало. І десь в Галчиних очах гніздило тіні первісної таїни.
А далі – далі дихати несила… Зривається; дзвоник. Ще й ще.
А може, то телеграфним дротом розбещений нервовий вітер гонить думи диких просторів…
Юра сховався за ріг, схопився закляклими руками за ринву, й руки прилипли. Він одірвав їх і змертвілими очима стежив за відчиненими навстіж дверима.
Зойкнуло щось нагорі. Далі вдарило. Мабуть, стілець перевернувся.
Ціла Юрина істота задубіла, а вітер все літав, і шуміли дроти.
Павлика витягли без кашкета в одній сорочці. Вороні кучері безладно маяли за вітром, чорну сорочку було розщібнуто. Нагорі щось зойкнуло вдруге і звірячим стогоном одізвалося в Юриній душі.
– Два бріліанта цена вашему мєрзавцу!
Павлик коливався, як п’яний. П’яні офіцери тягли за руки, розмахуючи в повітрі наганами.
Минули ріг. Серце одлягло, уся кров кинулась в обличчя.
Від стовпа до стовпа, від будинку до будинку, стежив, перебігав і ховався, як кіт чатує мишу.
Ось минули освітлений льох – "Бакалейня Орона" і крізь розбиті двері розірвалося прокляття:
– Бога!.. Мать!..
А у відповідь прокляттю розляглось нечуване і різке крізь морозне повітря єдине слово:
– Маме! Маме…
І це "маме" підхопив вітер, він закрутив угору крізь снігові танці, крізь фіолетові кола у вагітні надірвані хмари те слово з дівочих уст:
– Маме!
Юра бачив, як рвонувся Павлик, кинувся набік, якось комічно зігнувся, схопив камінь:
– Убивці!
Шарахнув постріл, одбився в мертвих шибах, хитнулися кучері вороні… і тихо пестили замерзлі тротуари…
Дві постаті подалися геть, по-п’яному лаючись.
…Вітер літав, і шуміли дроти… Це не змора нічна душила горло, це реальна справжня ніч зап’ялася чорним оксамитом, шуми вколисала, захмарила думки.
Над ранок вітер стомився. Вулиці відпустили струни. Хмари розірвались, а в блідому заході кривава рука свої кістляві пальці простягла над заспаним містом: де б уп’ястися своїми пазурами?
Він все ходив цілу ніч – крізь вороні кучері, як через гілля в маю, рвалося нестримано й дзвеніло-дзвеніло:
– Маме…
Пом’яте, хмільне місто протирало безсонні очи. Поодинокі верталися з грабунків та оргій, а небо було свіже-свіже, по-морозному.
На Катерининській Юра зайшов до пивниці, душила спрага. Попросив пива.
– Гілецький! – гукнув хтось з дальнього кута.
Юра підійшов до столика, над яким зігнулися сірі постаті в погонах.
– Хто кликав?
– Не пізнаєш?
– Модесте!
Раптом перед душею повстав цілою істотою велетенський поплутаний, нерозгаданий кошмар…
– Яким чином? Ти… офіцер… білий?..
– А яким чином ти провокатор? – пробасив до жаху знайомий голос. Голос, що за спиною ганявся і, здавалося, сховатися від нього даремно.
– Ти, любчику, не пізнав мене вночі, а я ображатися не звик. Тільки брехати погано – ніяких бриліянтів у цієї голоти нема й не було!
Прокляття застигло в Юринім горлі. Якесь величезне, чорне тіло впало на душу, борсалось і душило.
– Ти! Ти…
– Я зробив тобі послугу і вбив твого ворога, а тая тут за стінкою бриліянти заробляє… Ха-ха-ха!..
Перше бажання – накинутись і розірвати цю потвору – народилося й розтануло в світанковій сутіні…
По сходах Юра кинувся в сусідню хату.
Чорна й тонка постать непорушно стояла перед вікном з заламаними руками.
Це ті причинні очи втопилися в Юриних очах, це її причинні очи чекали порятунку й утіхи.
Обличчя Галки було страшне й строге, немов із білого мармуру вибите, коси розсипались безладно на груди й рамена, а очи, ті очи, очи Галчині запали глибоко-глибоко й світилися божевільним вогнем.
Вона пізнала його не зразу.