Дорога вам відома. Маєте гроші.
– Це Микола? – з недовір’ям Юра.
– Микола Степанович, – поважно ствердив Модест.
– Що я маю робити в Блискучому?
– Стрітися зі мною в школі.
– Слухайте, Модесте! Або я божеволію, або ви знущаєтесь з мене, або я чогось не розумію. Для чого маю я їхати чортзна-куди? Для того, щоб мати таке приємне побачення! Для чого тут у піжмурки грати, що – я дитина, чи що?
– Голубе мій, – забубонів Модест, – ніхто вас не силує! Не хочете, ніхто й не попросить. Я передаю вам бажання Миколи Степановича і про мене, – хоч ідіть і втопіться.
Юра мовчки взяв гроші, що їх досі тримав у руці Модест, і, перепросившися, міркуючи про загадковість обставин, пішов до своєї вбиральні.
На порозі його стрів помреж – молодий говіркий хлопець.
– Гілецький, а Гілецький! Ви чули? – почав він таємничо. – Чи правда, що наша Чапська не додому поїхала, а лягла до лікарні?
– Іди к чорту! – несподівано гаркнув Юра й грюкнув дверима своєї вбиральні.
Влетівши до хати, він схопив голову в холодні кістляві руки, впав на цупке ліжко й довго-довго лежав, уткнувши обличчя в подушку.
Далі підвівся, видер із зошита листок і написав олівцем:
"Галино Кирилівно (або Галю), пробачте за те, що було вчора. Я так негарно зробив… Вітайте від мене Павла. Мушу на якийсь час виїхати з города.
Гілецький".
Далі подумав трохи й приписав ще: "Хотілося писати вам ще багато-багато… Та те не вийде, про що хочеться. Так, знаєте, мені самотньо".
Покликав Хведька, сина перукаря, і попрохав передати.
Далі забрав найнеобхідніше й пішов на вокзал.
Коли йшов, несподівано по-осінньому м’яке сонце розірвало де тонші хмари й бризнуло тихим світлом по блискучих від талого снігу тротуарах.
Таке воно – осіннє сонце.
IV
Мушля
Микола й не думав виїздити. Він був дома.
Цілий день, доручивши себе охороні свого "любого цербера" – старого господаря Калістрата Калістратовича, він лежав у ліжку, нещадно нищив зелену вогку махорку, пильно розглядаючи пухке від пороху павутиння по кутах безладної хати.
Самотнє глибоке вікно в товстому мурі справляло вражіння чогось середньовічного, чернечого й таємного. Такий вигляд мала ціла кімната. Склянки з рудою рідиною, дротики, папірці, товсті книжки – все це в якімсь гармонічному хаосі доповнювало безладну постать Миколи.
Думки його плутались божевільно. Та чи були це думки?
Якісь окремі моменти, незарисовані ескізи, що зростали до велетенських розмірів, неначе під склом мікроскопа, але, не позбавляючись своєї тьмяності, розпливалися в чорному космосі колосальним фіялковим колом, що зростало… І моторошно якось робилося, що меж цього дикого росту встановити не можна. Тихим німим переляком розчинялася душа у фіолетових дугах… І потім знову спокій і сама самота, що чатує під зеленими шибами вікна в осінніх сутінках, вибиваючи мить за миттю дощовими краплями – там за вікном.
Осінь, ця осінь, що якось несподівано обірвала листя з дерев, розпрозорила морозними голочками спраглу спеку, яка ще допіру розливалась золотою стернею, – ця осінь була якась незвичайна й закінчувала собою всю змору подій минулого літа. Але вона не зривала накупчених мук.
Важким туманом, немов мокрим простиралом, вона нерозв’язані збіги зап’яла, що божевільними кутами в роз’ятреній душі гніздилися.
Микола, борсаючись в безвихідних, диких площинах, завжди силою духу свого досі знаходив тихий спочинок, що й усім навколо радо зичив світлом своїх блакитних очей.
Микола схопився з ліжка. У кімнаті було зовсім темно. Лише тьмяною плямою виступав чотирикутник вікна. Здавалося, з темряви зовні хтось причаївся й пильно слідкує за кожним рухом, за кожною думкою… Нервовим рухом зап’яв вікно. Засвітив лямпу. Далі витяг зі столу товстий зошит у шкіряній палітурці й, одкривши посередині, спинив свої очи:
"…Прощайте, гранітні хижаки! Чи стрінемося колись із вами? А все ж лишаюся самотній".
– Далі, далі… Тут. Трохи раніше…
"20-го січня.
Чи сніг полонив сонце, чи воно його? Вони разом виїдають очи в своїм чарівнім поєднанні… Чорна ворона заглядала зі стежки своїми скляними, мов ґудзики, очима в мої очи, і я балакав з вороною!
Рішуче цей хлопчик, "театральний хлопчик", витворений перегорнути лад моєї душі. Це цікаво – почувати остільки гнучку душу в своїх руках! Я відчуваю себе скульптором, що тонкими рухами мне м’яку глину, примушуючи лягати її в бажану форму. Він полюбив мене зразу й полюбив якось по-собачому, він ладен лизати порох з моїх ніг і шукати мого сліду, де б я не пройшов.
Кожне слово моє він леліє, як святощі й вірить, як богові. Чи кажу йому правду? Чи не роблю злочину, брешучи?
Та, зрештою, чи є якийсь критерій між правдою та брехнею? Усе, в що віриш, до чого стремиш, – є правда!
Допіру він слухав так мої думки про надлюдську довершеність, що, здавалося, робився прозорий, а я з хижацьким задоволенням глибше й глибше впинав свої пазурі…
Його душу я полюбив, як первісну дівочість…
18-го лютого.
Дивився в припорошене свічадо…
Щоб не забути дня – горобці скаженіють! Вітер горою літає, свистить голими березами. Сніг посірішав та якось осівся, неначе драну ковдру на сонце викинула вбога господиня.
А в небі золоті, гнучкі, широкі граблі. Згрібають білий дим, неначе в сіножать…
То день такий. Прийшов Юрко з баранчиками вербочок і пхикав: – Хочу, каже, боротися… Дитина! А я: – З собою, кажу, борися! Послухався – зробився серйозний та тихий.
Пішов, полишивши вербочки. Ось вони – пахнуть на столі…
Дивився в свічадо. Воно крізь порох та скло відбило нараз цілі покоління, цілі віки.
Мені нагадалося; батько мій був п’яниця та дрібний урядовець у акцизі, дід мій був теж п’яниця, але не урядовець, а швець. Прадід – не знаю. Можливо, за сторожа на кладовищі.
Протягли свої кістки через людський день, думали, що страждали… Думали, що любили. О, це вже певно, бо якби не "любили", то й мене б не було. Не було б мене, що дошукується таїни та природи в цих побитих склянках та припорошених дзбаночках.
Дивлюся в свічадо – крізь порох у ньому віки, крізь сивину – моє обличчя…
Дивився в свічадо, коли нараз рипнули двері. На порозі тупочеться в крайнім збентеженні Калістрат Калістратович.
Питаю: – Що сталося?
Мовчить та червоною хусткою спітнілі руки витирає. І вже коли переконав його, що все, в порівнянні з безмежністю єрунда, він скривив обличчя, набрався духу й сповістив:
– Ваша, Миколо… жабка, Степановичу, подохла…
Я засміявся. Він розсердився й швидко утік, а мені соромно зробилось. Він годував цілу зиму цю жабу й робив це для мене.
Та хіба, справді, смерть жаби не є подія, хоч би й у космічному масштабі!
Дивлюся в свічадо й кажу:
– Товаришу лікарю, запевняю, що я цілком здорова людина…
Калістратович приніс чай із сахарином та сухарем і пішов мовчки, а я хочу ще про Юрка.
Він – це моє свічадо припорошене. Моя душа відбивається в його душі, мов тіло подвоюється на дві волі. Фізично відчуваю його пориви та бажання. Душу його беру на пінцет, розглядаю в мікроскоп і бачу свої очи, немов у маленькій кулі живого срібла.
Дзвонять… Калістратович за стіною щось мимрить, певно, черевика шукає… Знаю – то Чапська. Юрко в неї закохався.
19-го лютого.
Юрко на неї молиться, а вона зі мною живе. Вона мені гидка – самиця жагуча й хижа!
Коли Юрко прийшов, кажу йому: – Іди від мене, я гидкий. Я не вартий тебе!
Він чути не хоче. Він, здається, у пекло за мною піде.
Підемо й у пекло!
3-го березня.
Сьогодні мені снилося:
Кам’яниста дорога з гори збігає жовта й цупка. Навколо дерева з достиглими овочами, важкими й м’ясистими. Падають яблука на камінь, і камінь немовби стогне. Немовби з-під кожного каменя скиглить жива істота, немов ворушиться каміння…
Коли доказав до цього місця Юркові, він мовив:
– Постій, постій! – схопився, забігав по хаті, вимахуючи руками та втираючи чоло, далі спинився й казав: – Потім з того цупкого й жовтого полилися ручаєм сльози, з каменя, й обливали мені ноги, був босий. Так. Далі…
– Мовчи, – кажу, – звідки ти можеш знати?
– Це бачив я, – каже.
– Далі не треба!
Він дивився порожніми очима на мене. Раптом знесилено сів на стілець, затулив лице руками й мовчав…
11-го квітня.
…Узяв з вікна свою рожеву мушлю й притулив до гарячого вуха. Холодок пробіг тілом. Люблю слухати її шуми полонені. Це шумує самотня душа, полонена в її лабіринтах, і такого говорить!
Колись, закручуючи тіло слизьке та гнучке, в ній ховався перед віками гробачок, під безмежними шарами чорних океанів пересуваючи свою оселю. Хробачок оджив, хробачок одмер, а оселя його лишилась. Цілі віки вона густиме таємну казку чорних океанів. В їхніх невідомих безконечних просторах цілий всесвіт, ніким недосліджений!
Отак і людська душа.
Моя душа – мушля. Її тягає моє тіло гидке, гнучке й слизьке, а коли воно гнистиме між чорних корінців струхлявілих дерев, десь полишиться шумовиння, десь полишиться в просторах моя гаряча, моя божевільна думка, мої прагнення, моя любов та енергія…
Прийшла Чапська й сіла на канапу.
– Таню, – кажу, – послухай, що говорить мушля!
Вона здригнулась від дотику холодного й розсердилась: "Ти вічно дурня валяєш".
Я розсміявся й цілував її пухкі, жагучі уста, її запашну шию. Розщібнув блузку. Вона присунулась близько до мене, своїм гарячим тілом притулилась, пестила гнучкими долонями. Я стиснув її гаряче тіло сильно-сильно, а потім відштовхнув. Мене до сказу доводять її нахабні пестощі…
Вона впала на лікоть і великими, повними ненависті очима одну мить дивилась. Потім, як кішка, кинулась на мене й укусила за плече, її гнів я погасив поцілунками. Я м’яв її гаряче тіло. Я мучив її, й вона стогнала, зціпивши зуби…
Коли я піднімав з підлоги мушлю, що покотилася з канапи, вона, защібаючи блузку, прошепотіла: "дякую", встала й пішла.
Я знову слухав мушлю.
27-го квітня.
Були з Юрком на кладовищі. Сиділи на могилі Андрія. Ми завжди восени та напровесні відвідуємо її, як нашу жертву на вівтар революції.
Старезна береза з потрісканою корою схиляє над ним свій дебелий стовбур і маячить павутинням оголених та гнучких гілок. Справжньої зелені ще нема, але сірий димок вже зайнявся з глибини березових душ, оживив їхню білу жалобу, закосичився горобиним щебетанням.
Юрко скаржився на театральний бруд, на жорстокість Чапської, на беззмістовне життя.
– Тобі треба полюбити, – сказав я, – хорошу славну дівчину! Твоя душа така чиста.
– Я люблю…
– Вона не для тебе!
Він подивився з-під лоба й пройняв мене німим докором.
– Вона для тебе? – видушив ледве чутно.
– Я кажу, вона не варта тебе! Тобі треба не таку.