Полон

Лев Скрипник

Сторінка 4 з 4

Об остальних соучасніках нєізвєстно.

– Ім? – лаконічно запитав уповноваженого.

– Д-да… здєсь ясноє дєло… – знову понюхавши порошка, відповів офіцер, – смертная казнь бєз суда… Наказаніє плєтьмі… Но пусть посідят, пока с тємі нє покончім… Дня два-трі… Дальше…

Викликали ще з 6–7 чоловік. Але цих викликано за дрібниці – хто на роботі щось "дєрзкоє" сказав конвоїрові, той грубо відповів "делікатному" Зотову. Лише одному вирікли 35 батогів. На "молитві" веселий, атеїстичний хлопець замість "Отче наш" заспівав… "в бога отца і в матер божію". Це почув Зотов, але тоді не дізнався, хто співав. Вирікаючи порку, контррозвідник зауважив:

– В другой раз – за такую виходку жізнью заплатіш.

І несподівано якось тепло й простодушно всміхнувся, дивлячись на засудженого:

– А скажі, всьо-такі, пареньок, ну на кой чорт тєбє нужно било сморозіть такую діч, да єщо в строю?

Усміхнувся і полонений:

– А чому ж я повинен дерти горло за для такого доброго "Отця Небесного", що навіть чвертки хліба не дасть, як його не прохай про "насущний"… Набридло вірити в Бога, хліба вимолювати, бо все рівно не зійде з неба і не накаже давати біленький пайок… От і вилаявся, – мо, думаю, хоч це на нього вплине… По-доброму не хоче, давай по-земному пославословлю тебе Господи.

– Боїшся поркі?

– Нічого, пане офіцере… За кожним канчуком молитиму в Бога здоров’я… на п’ятому – для когось іншого… не для себе. Не послухає, може, інше щось краще допоможе…

– Що? Наприклад, "товаришу"?

– Ріжні є… З заліза роблять і хрести, і держаки для нагаїв, і нагани гарні… Усе можна із заліза зробити.

– Да ти, я віжу, развесьолий парєнь… Ну-с, с табой пагаворім єщо, a пака прібавім єщо п’яток…

– Спасибі…

– Нє стоїт…

Нарешті горніст заграв збори.

Виладнались. Уже сутеніло, важкий туман розповзався по землі, в’їдався в усю істоту, душив. Низько літали чорні ґави, хрипкими криками ріжучи туман.

На вокзалі видко чекав відправки якийсь ешелон. Переливаючись одноманітністю, непрудко й дерев’яно через паркан доносились штучно-бадьорі слова пісні, яка безнадійно й тупо запевняла, що салдатові, мовляв, гвинтівки замінюють жінок, "бєлиє палаткі" – матерів, шаблі – сестер і т. інш. І якось незграбно, дивно було чути цю пісню, під мотив якої зараз жорстоко битимуть людей, людей, з числа яких шестеро після бійки підуть за ґрати, а звідси у зашморг.

Почали з Юринця.

Після перших ударів він скрикнув. Потому лише глухо, здушено стогнав, гризучи зубами мокру землю. Козаки били вміло. Вдаривши, якось особливо тягли по тілі нагаї… Летіли скривавлені шматки мізерного одягу. Потому з-під нагаїв водограєм бризкала кров. Шкіра глибоко розсікалася, чорна, страшна спухлість вкривала тіло. І цю спухлість знову й знову розсікали нагаями. І жахливо врізувався у серце кожний новий посвист нагая. Стискувалися груди. Дихання вилітало хрипке. Усі ніби задубіли, впершись очима в землю. Коли Зотов нарахував тридцять, уповноважений контррозвідки припинив бійку на дві хвилини. Юринцеві підвели голову і почали звільняти рот від землі. Коли ж звільнили, з його горла чорним потоком полилася кров. Тіло судорогою затремтіло.

Мені потьмарився мозок. Не знаю, дійсність чи примари хворого мозку: з купки засуджених вибіг молодий безвірник, що вилаявся на молитві. Упав навколюшки перед офіцером, цілував йому руки, ноги, благав:

– Не можу. Не можу, пане офіцере! Мені, мені, додайте зайвих 10 нагаїв… слабий же він… я – здоровіший… Змилуйтесь, пане… Я витримаю 50 нагаїв… Слово чести… Не мучте його.

І тоді офіцер гримнув:

– Годі! На місце… Оставіть етого… Довольно… Достаточно трідцаті і… Слєдующій.

Юринця понесли на нари. У цей час з касарні виходила сестра. Забачила Юринця, сплеснула руками, кинулась до нар, але впала на землю, гістерично захльобуючись частим, дрібним сміхом.

– Понесли… скривавленого… безпомічного… а я… не маю… можливості… допомогти йому… знесилена… о-о-о!

І вже остаточно упевнився я, що змучена важкою працею у неволі, сестра закохалась у Юринця і було це кохання глибоке, болісне й тяжке, як і її неволя. Кохання у неволі – солодка, але жахна отрута. І таїла Віра свою любов, хоч і знала, що вона красива, ніжна, розумна, могла б бути коханою і таке сильне було це кохання, що, розуміючи увесь жах любові в неволі, Віра не хотіла, щоб мучилася близька істота і мовчала… Була самотня, не мала приятелів, бо сестри "білі" її цуралися, як і вона їх, офіцери дивилися похітно, усі були чужі, ненависні. Хворіла й стоїчно переносила самотність.

Поверталися мовчазні. Ні єдиного лютого викрику, ні лайки, ні єдиним рухом чи словом не виявляли пережитого.

Мовчання. Але було це мовчання страшне, бо вже на кожному обличчі, у кожних очах відбивалося щось поламане, на руїнах якого збуджувалося нове. І це нове було не страшне, ні. Хіба можна назвати страшним: надлюдську холоднечу, мовчазну як пустеля, але глибоченну, врівноважену зненависть, свідомість, що він не може вмерти, не помстившись.

Дерев’яна, суха, стримана, але глибока зненависть, що зробилася майже органічною частиною людини – щось таке, чого не висловиш.

Ледве дотягся до свого кутка і впав…

VIII

Задубів. Скільки лежав так – не знаю. Над вухами почув шепіт:

– Лев… Лев… чуєш? – говорив Стьопа. – Лев… Чекай трохи… Зараз перевіримо…

Була ніч… З півгодини лежали мовчки. Нарешті рипнули двері й хтось увійшов. Стьопка насторожився. Темна постать прямувала до нашого кутка…

– Та-ак… – протягом прошепотів Стьопка і очи йому хижо блиснули. Він нагадав мені мисливця, що довго й настирливо висліджує якогось звіря. Постать лягла. Стьопка штовхнув мене ліктем і почав сонно хропти. Захропли. Лежали довго. Напружені, сторожкі. Нарешті Стьопка підвівся. Повів головою. Шепнув.

– Спить… – І голосно звернувся: – Є курить? – Шепотом: – Кажи немає…

– Немає, – голосно відповів я.

Стьопка (навмисне ще голосніше):

– Треба пошукати в Хабібуліна… Може, в нього є… Чортячо холодно…

Пішов, обережно ступаючи поміж і через полонених. Зупинився біля Хабібуліна.

– Хабібулін, є курить, братішка?

Коротка мовчанка. Потому тривожно скрикнув татарин і замовк. Стьопка заходився біля нього. Нарешті Хабібулін захрип, з грудей видерся глухий, переляканий зойк… Заборсався. Знову захрип. Хрипів і корчився. Через хвилину – замовк. Тихо було в приміщенні. Лише одноманітно дріботів по даху дощ. Повзком поміж полонених ліз Стьопка. Упавши коло мене, важко дихав. Тримався за руку. Крізь важке дихання зашепотів:

– С-сволота… Мало не відкусив пальця… Амба! Розправився, як кухар з картоплею.

– Що ти зробив?

– Позбавив усіх від шпигуна… Звільнив світ від зайвої стерви…

Я сказав:

– Стьопка, не помилився часом? Може??

– Нічого не "може". Він доніс… Увесь час він шпигував. Його мали за придуркуватого, думали, що він слів не розуміє нашої мови, а він цим користувався. Помітив я випадково – щез вночі: вкрив барахло своє мішком, ніби він на місці. А повернувся години через півтори. Днів через два випороли Кузьміна. Сплю я погано і таки визнав: як лише щезне Хабібулін, за кілька днів когось або порють, або до контррозвідки. Щез він і перед тим, як Дашковського заарештували. Іноді вночі, ніби шукаючі запалити, лазив по кишенях. І нарешті після Андрія я впевнився, що Хабібулін шпигує. Сьогодні остаточно запевнився, бо до "обходу" він щез, щез і нині, але вже за грішми. Але бовдур, так жлоб знахабнів, що навіть грошей не заховав. Я спершу бахнув йому по кумполі. Очманів він, а я обшукав його. Знайшов три пачки керенок. Ось вони. І, вже, тоді – ясне діло за дихало і… як гадюку з мішка витрусив… Борсався… кусався… мало не пощастило йому скрикнути… Але впорався…

І засипаючи, він радісно промимрив:

– Амба… Не піде вже… Замів, падлюку…

Спав спокійно й солодко.

Бринів світанок.

Лежав татарин синій, з перекривленим від жаху обличчям, і вилупленими, шкляними очима. І язик висолопив майже до підборіддя, а з вуст тоненькими, бридкими ниточками звисала слина. Але не було ні жалості, ні остраху.

Тільки гидливість.

1 2 3 4

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(