Полон

Лев Скрипник

Сторінка 2 з 4

І на обличчі її лежала печать муки, якоїсь надлюдсько важкої безпорадності…

Полонені її дуже любили, особливо після такого вчинку: сестра Віра якраз обходила хворих. У кутку самотній, обшарпаний лежав полонений Зощенко. Вже другий день, як він заслаб на тиф.

Прийшли брати полонених на роботу. На чолі конвою був хорунжий Зотов, завжди п’яна, пиката, з волячою шиєю людина. Величезна людина. Така, що дивлячись на неї, думалось: "для чого це так пожартувала природа? Обтягти це кремезне, міцне тіло офіцерським мундиром, замість того, щоб поставити його вергати каміння, крутити приводи, тягати багатопудові вантажі?..".

Підійшли конвоїри до Зощенка.

– Цей… – коротко тикнув пальцем Зотов і пішов був далі. Але полонений не підводився.

Розпалений спекою, він лише встромив у стелю блискуче провалля очей і, намагаючись щось сказати, ворочав пересохлим язиком.

– Ну, живо, – підштовхнув його прикладом старий козак-конвоїр. Зощенко, навіть, не ворухнувся від стусана. – Не хоче, падло, – злісно крикнув козак.

Зотов круто повернувся. Товаряче обличчя йому налилось кров’ю, у руці швидко й погрозливо закрутилась козацька "куцка" – нагай з олив’яним грузенем.

– Что-о-о? – заревів він. – Кто не хочєт? Кто?

"Куцка" підвелась ще вище. Ще хвилина і зміюкою уп’ялась би вона у тіло хворого, але коло Зотова опинилась сестра Віра, бліда, тремтіла вся схвильована. Гнівно скрикнула:

– Не смійте! Не смійте! Він – хворий…

– Вон!!! – люто шарпнув її Зотов. – Сама із такіх же.

– Не смійте… – не випускала офіцерової руки сестра, – я скаржитимусь. Я корпусному лікареві скаржитимусь… навіть дикуни милують хворих… а ви… ви…

Зотов устромив пильний, повний ненависті погляд у сестру, з хвилину повагався і потому просто в обличчя їй просичав:

– С-сволоч… повія червона.

Круто повернувся. Вийшов.

Тоді сестра впала головою на ліжко, плечі її затремтіли і я почув, як крізь ридання, вона шепотіла:

– Боже мій… боже мій… як важко. Як важко це все…

Коли сестра пішла, ми довго сиділи мовчки.

Потім Стьопка сказав:

– Гарна людина… і душа в неї інтеліґенська, у роді висока душа і уся за нашого брата стоїть.

Корнієнко глибоко затягся цигаркою.

– Да… Бувають такі… Ось вона, узяти… Могла б собі спокійно з офіцерами тягатися, красива, молода, жила, працювала б десь у чистому місці, а вона тут від п’яної офіцерні матюки вислухує.

– За нашу партію, стало буть…

– Треба нам таких людей шанувати і відрізняти їх від усякої наволочі… А ми, бувало, мало хіба як не зустрінемо таку так: "анті-лігенція, туди-розтуди!.. Стерва…"

– Що ж… більш бачимо, більш пізнаємо…

Іноді приходила сестра Віра до нашої групи. З нами вона охоче й довго розмовляла. Їй дуже вподобався Юринець, – жвавий, безтурботний, веселий – часом, а часом – задумливий, зажурений, тихий.

Був у нього м’який, приємний тенор і Юринець іноді співав тоскних, стародавніх пісень, встромивши свої великі, сірі очи кудись в одну крапку. До Віри ставився Юринець просто, по-товариському і говорячи про неї, мружив очи. Згадував з сумом:

– Там… на Донбасі була дівчина в мене… Тих же років, що й Віра й разюче подібна до неї… – Стискував зуби. Вилітало хрипко й здушено: – Забили, мерзотники… У підпіллі була. Перед смертю зґвалтували… п’яною юрбою… калмичня… офіцерія… Уранці ми захопили місто. Висіла вона на ліхтарі… страшна з виколотими очима…

Стогнав, не маючи ні сили, ні слів продовжувати. Тоді Стьопка підсаджувався до Юринця, легенько похлопував його по плечах і м’яко заспокоював:

– Те, те-є, братішка… не згадуй… Усякого буває на світі білому. Не давай волі лихові, нехай, краще, ми його, сукиного сина, давитимемо, аніж воно нас. Кинь, братішка… Давай-но, краще заспіваємо… Воно, хоч і в животі теж співає, але нічого…

У животі, дійсно, співало.

З тиждень тому з’явився Знаменський. Нас поставили в шереги і штабс-капітан вигукнув:

– Рєбята! Кто хочєт служіть в нашей вєлікой, нєпобєдімой бєлой армії? Кто хочєт сражаться за освобождєніє отчізни от іга жидов-комісаров – отдєлісь направо.

Знайшлися й такі "освободітелі". Якось нерішуче, ніяково, звісивши низько голову, вони відділилися від нас.

Тоді з ладу хтось вигукнув:

– Сволота продажня! Золотопогонні попихачі!

– Кто викрікнул? – холодно оглядаючи лад, спитав Знаменський. Мовчання. – Ну, кто єщьо хочєт ісправіть віну пєрєд родіной? – Більш нікого не знайшлось. – Отдєлівшієся за вахмістром Семьоновим – шагом марш! Хорунжій Зотов! Остальних как слєдует загнать назад в казарми.

Замиготіли приклади, свиснули нагаї, хтось упав з проламаним черепом, хтось присів, заливаючись кров’ю і широко розтуленими, повними жаху очима, дивився на конвоїра, що нещадно бив його плазом шаблі, дивився, навіть не маючи сили ухилятися від ударів, і лише стогнав:

– О-ох… о-с-споді, помогі… ох… да што ж ето такояча? За што жа?

Загнали.

Від того дня ще гірше стало. Хліба давали ще менше, обіду майже не привозили, ганяли на важкі роботи. Били нещадно й люто. Особливо старі козаки – донські куркулі. Навіть молодь з конвою дивувалася:

– Ну і лютиє ж старічкі наші! Єнті могут…

Кубанці-конвоїри були більшою частиною революційні. Похмуро дивилися на офіцерів, ненавиділи погони й бійки. Стиха говорили:

– С-сволота. Ич, як вислужуються…

– Найшли з ким воювати – з голодними, змореними бідолахами. Дослужитесь ви, гадюки…

Пам’ятаю одного: великого, рябого кубанця, що завжди якось вибачливо всміхався, роздавав полоненим хліб і тютюн і, навіть, захищав від бійки. Ходив він низько звісивши голову, рушницю носив, як величезний тягар, навіть горбився від тягара цього.

Він конвоював нас – мене, Стьопку, татарина Хабібуліна та Дашковського. Ми копали могили для полонених товаришів, щодня мерло їх усе більше та більше. Кожного дня по обіді з ріжних кутків касарень витягали трупи, кидали їх на тряский віз, і сліпа коняка везла цей моторошний вантаж до останньої зупинки – на цвинтар.

Кубанця звали Андрій. Він часто, навіть ризикуючи потрапити на гавптвахту, водив нас по селянських хатах, – "стріляти", як казав Стьопка. Ставилися селяни до нас дружньо, давали хліб, сало, тютюн, що ми складали у "комунальні" цехгавзи (теж Стьопчина вигадка) – у холошу викинутих колись кальсонів. Потому, повернувшися з праці, ділили здобич. Робота під конвоєм Андрієвим мала для нас велике значіння, і хтозна? Може, через цього рябого кубанця, цього "білого більшовика" я зараз пишу ці рядки, замість лежати жовтим кістяком у ямі на Кантемирівському цвинтарі.

VI

Розійшлися трохи хмари. На коротенький час сонце визирнуло, непривітне, якесь тьмяне, мізерне, осіннє сонце. Скупо кинуло на землю жмут непривітного проміння. Ні земля, ні істоти земні цим промінням не зогрілися, знову, буцім засоромившись своєї непривабності, заховалося сонце за хмари.

Не посвітлішало й у душах чотирьох полонених, що копали могилу для своїх товаришів, копали не знаючи, чи за годину й сами вони не затрусяться в лихоманці, чи не вкриється тіло синюватими плямами і чи не запалає вогнем мозок. Викинувши лопату мокрої глини сідали, витираючи спітніле, обтягнуте жовтою шкірою чоло, глибоко встромивши лопату у землю.

– Спочинемо…

Видерлись нагору. Сіли. Задимилися цигарки. Дашковський похмуро всміхнувся:

– Весела роботьонка, га, хлопці?

Відповіли сумним мовчанням. Павза була довга, як ніч перед стратою. Першим вибрався з своєї похмурої думки наш конвоїр-кубанець. Струснув головою і роздумливо протяг:

– Н-да-а-а…

Куйовдив волосся, простими, часто недомовленими словами, висловлюючи все тяжке, викидаючи з душі ненависний вантаж, що душив істоту, позбавляв сну, спокою:

– Та-аке стало буть… дике діло… думаю усе, думаю… і ніяк зрозуміти не можу… от, наприклад, – світ… люди народжуються… не питають нікого, хотів би він народиться, – чи ні? Зроблять тебе й годі… живи, як знай… І мусить жити, бо життя така гарна штукенція, що народившись, умирати не хочеш. На поле от виїдеш – світ. Божечку, який же гарний. Повітря, небо яке, ех! А Кубань – річка яка, ідрі ж її в корінь! Широка, рибна яка! Сидиш уночі у човні, рибку ловлючи і, здається, що не виліз би з комишів… Одружишся… діти матимеш… віриш… Просто як, здається… Але чорта лисого! Хто-небудь таки скрутить життя, зімне його, жбурне тебе… не дасть усього, нехай і до сьомого поту, але спокою, миру, щоб усе гаразд, без ненависті, по правді було… – Подумав трохи: – Казав мені колись один учений студент… на дохтора вчився… Каже, таких земель, як наша земля – може, тисячі тисячів… І буцім на кожній з них люди є… істоти живі, значить. Говорив, що мудра природа, як у машині в неї усе до місця… – Сплюнув. Сердито копирснув ногою глиняну грудку. – Брехня… Погана уся машина… Моя двоприводна молотілка й та краща… Де моє місце зараз? На Кубані. Що я повинен зараз тримати у руці? Держачки плужані, землю на озимину орати. А що примушує ця машина тримати? Ось оцю (злісно вдарив прикладом гвинтівки об землю), оцю сволотну штуку… Треба її мені? Треба мені стерегти таких же, як і сам я, людей, щоб вони викопали яму для таких же мучеників, як і я, як і ви? Та хіба ж ви мені вороги? Хіба ви шкоду мені зробили? Хіба мало землі, світу, щоб усі були ситі, щоб не мучили один одного, щоб як вовки-звірі, не терзали одне одного? Чому ж це я маю усього 10 десятин землі і нічого б не хотів, лише обробляти її кров’ю та потом… І не було б у мене зненависті ні до кого… Потому зібралися якісь люди: пани, офіцери, дукачі, станишні, вдарили у дзвони. На коней! Хто багатіший – сів на коней. Бідніших, що нічого не хотіли, крім того, щоб возити снопи на своїй парі, під фурою – марш. І подумати не дали, – в чому справа. Мало не на вірьовці таких, як я, погнали "боронити рідну Кубань за віру православну від жидів-комуністів, від китайців та грабіжників"… А що мені боронити? Хати моєї не вкрадуть, на шкап моїх не позаздрять, полотняний мій одяг нікому непотрібний… Але мусів іти… і опинився отут, ось тут, стережу й не знаю за що й нащо не злодіїв, і не вбивців… І церков "поруганих", і "распятої Росії" не бачив. Замовк. Потому з незвичайною лютістю процідив: забивають памороки… – Злісно, але нагадуючи роздратовану дитину, скрикнув: – І нехай. І нехай. А я знаю, знаю, сам дійшов до цього, ось знаю, хто мені ворог.

1 2 3 4

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(