Се був він, отся звіряча усмішка, самовпевнені рухи, гидотний погляд, ніби погляд хижака, що чигає на здобич. Що робить він тут, серед цієї тихої околиці? Шукає жертв, здобутків?
Вона пригадує собі… а, ті прикрі спомини. Вона вже тоді все зрозуміла І відчула. Усмішки публіки, її лукаві погляди, смакування, хитання головами. І їй треба було великої сили, щоби видобути з себе кілька слів.
А потім її вже не обходив світ. Що їй до його, його вірувань, справедливості, етики.
Вона знала тільки одно, що стоїть коло свого Романа і більш нічого. Ні шепіт, ні шелест паперів, ні телячі похитування головами, ні обвинувачення.
На хвилину вона опритомніла, коли прочитано присуд. Останній поцілунок на устах коханого і, як каже брат її, вона попала в гарячку. Може, це і так…
Вона пригадувала… Насмішки і уїдливі докори, які виявляла отара людей, по присуді. Отсі сами люди, для яких він прагнув краси, кращих думок і свіжості – раділи з цього, що його позбавлено свободи. А найбільше вдоволення розливалось у шановного доктора, сторожа громадської моралі і етики.
За кілька гарячих виступів, за кілька нових думок – громада карає помстою сліпою, під проводом старих дідів думки.
"Публіко весела, вдоволена! Ти, що бажаєш насолод, ігрищ, що вічно біжиш, як хвилі моря під вітром. Біжи як нічні мухи до вогню! Нехай кермують тобою ті, що уміють морально випивати з тебе пожиточні соки. Нехай поганяють тобою, це їх право, закон, їх воля, бажання. Нехай так давлять тебе, щоби кров капала з твоїх тіл, щоби ти не знала і не мала ні дня, ні години спокою, щоби моральні, фізичні батоги і нагаї свистіли вічно над твоїми хребтами, навіть в ті дні, коли ти п’яна і розбещена, забуваєшся на хвилину і звертаєш не туди, де тобі приказано, гни спину так довго, аж коли упадеш напівмертвою і тоді затуманеними очима побачиш себе у своїх власних очах.
А поки що… бажай, вимагай батогів, моралі"…
"Брате, – говорить вона, в гарячці, лежачи при відчинених вікнах, – ти бачив, коли от з цеї високої скелі, що там за виноградниками – гори? Ні? О, яка шкода! І я не бачила, а я думала, що ти мені розкажеш. Мені казали, що там така небесна краса, яку тут у долинах ніхто не побачить. Там і сонце інакше сходить і заходить, і вітер холодний віє інакше, а гори білі, білі обсипані перлами, пурпурою і золотом. Там в нічну годину, духи гірські і гноми, взявшись за руки, виходять з підземелля, щоби подивитись на отсе царство краси; їх часом можна застати в нічну пору, як сидять на гострих, діямантових шпилях ледників і про віщось гомонять. Або йдуть по стрімких скелях і розбивають їх золотими молотками на дрібні шматочки; шматки скель котяться в долину з гуркотом, свистом і скочуються аж до осель, а гноми дуже радіють з цього."
"Еге, – так кажуть деякі гірняки, – коли ніч зустрічається з днем, то тоді найбільше і найкраще капає з голів гір – пурпура".
"Що я кажу тобі? Ага, я зустріла недавно, а ні, я бачила мумію, яка мене хотіла налякати. Я бачила тінь чоловіка, що крадькома наближалась до мене, але я не обернулась.
Романе, ти чуєш мене? Я простягаю руки до тебе, щоби обняти тебе. І чи ти ще довго стоятимеш так далеко від мене, я ж не можу досягти тебе.
А отсей чоловік сміється так погано до мене, в той час, коли я гартую мій біль, коли я задержую віддих у грудях, щоби зміцнити надію свою, на поворот твій – га? Се ти? Так, так. Я вже йду спочити. Я, знаєш, зустріла того, що стояв на сторожі громадської моралі…"
Вона лежить ще і дивиться на свого малого і вогкими, запалими очима цілує здалека свою дитину.
Брат виходить, то знову заходить, ставить лікарства і доглядає за малим. Вона хоче йому сказати: "Мій добрий брате, як вимучила я тебе своїм життям".
Так, вона хоче йому отсе сказати, бо більше не знає. Але уста не вимовляють слів, бліді, лице гарячкою налите, і тіло горить. Мале щось щебече мамі, заглядає в очи затуманені, тягне за руку і дивиться на маму і дивується, чому вона нічого не говорить до його.
А потім підходить дядько, дає ласощів і тихо, тремтяче цілує малого, а воно здивованими очима дивиться то на маму, то на дядька, то на ласощі.
"Коли стихає весняна пісня і під тягарем понурих думок, з глибини душі проривається кілька напівчутних акордів – коли пориви і захват молодих літ леденіють і настають огидні дні животіння, а все, що раніше видавалось прегарним, чудовим, солодким, тратить поволі свою принаду і вартість, а на зустріч віє холодом і жорстокістю – я згадую тебе!
Я згадую тебе і тоді, коли чую силу боротьби, коли руки мої нервово тримають дитину нашу, щоби я могла цілувати її головку, оченята, в яких я тебе там бачу.
Я згадую тебе і в дні погідні, в дні відпочинку. Що робиш ти, мій укоханий, дорогий? Коли настане хвилина, в якій я зможу віддати тобі нашу дитину, і пригорнути хоча б ще раз до грудей своїх?
Я плачу. Я співаю тобі, коли заколисую дитину до сну солодкого. Як лагідно, як цікаво, як невинно дивляться очи її на свою маму. Романе, Романе!
Я тут далеко – і згадую тебе кожної хвилини, кожної місячної ночі – і шлю тобі мій привіт – мій смуток і жаль. Ти певно відчуваєш, мій смуток, бо мені стає легше, по таких сумних поздоровленнях.
Здоровлю тебе ще раз і ще раз – з сеї хатини під скелями, над великим зеленим озером, разом з горами, квітками, разом з нашою дитиною.
Вона дивиться мені так ніжно в очи і кладе свою головку мені на коліна. Я знову плачу, бо не можу, не в силі переносить таких днів.
Цитьте, ви там на шляхах, нехай панує свята тиша. Нехай притихає гамір, прокльони, і нехай пливе аромат з садів і трав і наближаються вечірні мелодії.
Нехай пливе Вечірня Симфонія над отсим тихим, захованим шматочком землі.
Я благословляю тебе. Душа моя при тобі. Думки мої розсипались, як дороге намисто на шляху перловім, думки мої, швидкі як блискавиці, думки мої утомлені і спочивають, наче поснули.
Дорога моя тверда і біла – ховається в туманах…"