Біля неї, розкидавши по піску кістляві руки і ноги, горілиць лежав Мотовило, чимось схожий на викинутого прибоєм спрута. Поруч, підставивши спину призахідному, але ще спечному сонцю, в одних трусах до колін стояв Окань — голова забинтована, а на пов'язці — шматині Наталчиної сорочки — повільно розпускалася криваво-червона троянда.
Боцман поскидав із себе все і лишився в самій тільняшці та плавках.
Він сидів навпочіпки перед черепашкою молюска тридакни, допитливо розглядаючи велетенські перламутрові стулки.
Банькуваті очі, над якими майже вертикально стирчали пучки рідких стрілчатих брів; розпушені руді вуса — довжелезні волосини — і кругле, з глибокою ямкою підборіддя — все це робило Андрійовича схожим на тюленя.
Журавка та Паганель — бідний Адам Варфоломійович, він ледве дихав! — лежали, скоцюрбившись, віддалік. А біля них, притискаючи до вуха долоню, аби з нього витекла вода, на одній нозі підстрибував я.
Збоку валялися наші рятувальні пояси й нагрудники, одяг, деякі інші речі. Серед них — постійна супутниця старшого матроса Журавки в його морських мандрівках — маска для підводного плавання, сумка з консервами, ніж — власне, всі ті нечисленні предмети, які й складали цей жалюгідний "натюрморт".
Додам, що повітря було напоєне солоними випарами моря, п'янкими пахощами джунглів. У ньому на тисячі ладів бриніло пташине різноголосся з чіткими — здавалось, волає людина — викриками папуг та переспівом дрібного птаства.
Проте художникові не дано усе це змалювати, перенести на полотно.
Всі впали на гарячий, лоскітливий кораловий пісок. Лише Окань, тамуючи біль, — обличчя похмуре, губи міцно стулені, — мов тичка, стояв за кілька кроків од нас.
— Чого стовбичиш? — звернувся до нього Андрійович. — Іди-но сюди! — покликав.
Василь підійшов, опустився на коліна.
— Справи кепські, — оглянувши пов'язку, крізь яку просочилася кров, мовив дракон. — Ну, та скажу відверто: не смертельно. До весілля заживе.
— Гомо тарабаніус. А це про щось та говорить, — значуще докинув Мотовило.
— Що, що? — перепитав боцман.
— Я назвав нашого Оканя, звичайно, по-латині, — незворушно вів Мотовило, — тяжкопораненим.
— А звідки ти знаєш латинь? — поцікавивсь я.
— У коледжі вивчав.
— Ти що, за кордоном жив?
— Доводилось, — плів Мотовило, який — знали ми — родом з Примор'я і, крім свого тайгового висілка, ну, та ще хіба що порту Находки, інших країв і в очі не бачив. — Жив і в Парижі, й Лісабоні. А вищу освіту здобував у Кембріджському й Оксфордському університетах.
— Я бачу, зібралась компанія базік! — вислухавши Мотовила, дійшов висновку боцман. — Щоправда, Окань тимчасово з гри вийшов. Ну, та Солоний його замінить!
— Ви, Андрійовичу, як завжди, упереджено ставитесь до мене, — удаючи обуреного, не вгавав "вихованець" Оксфорда й Кембріджа. — Самі подумайте: коли б я був, як ви вважаєте, невігласом і неуком, то звідки ж би знав, що "гомо" означає "людина", а "тарабаніус" — "тяжкопоранена"?
Паганель, наш шановний, знеможений морем Адам Варфоломійович, який розуміє і латинь, й інші мови, хоч зараз йому й не до жартів, почувши, як Мотовило тлумачить слова, розсміявся.
— "Гомо" по-латині справді "людина", — пояснив він. — А ось "тарабаніус" — такого не стрічав. Може, ви переплутали чи помилилися? — чемно (Паганель до всіх звертається на ви) перепитав Мотовила.
— Облиште його, Адаме Варфоломійовичу, — подав голос боцман. — Переплутав! — глузливо кинув він. — Аби-то так! А то він наплів сім мішків гречаної вовни та ще й пишається своєю вигадкою. Торохтій тарабаніус! — закінчив дракон сердито, припинивши на цьому дурну суперечку.
Сонце хилилось до води. Його палаюча, оранжева куля, сплюснута з боків, ставала дедалі видовженішою, ніби то був розпечений, податливий кусень металу, з якого можна зробити що завгодно.
Ще якась година, не більше — і воно зайде. Отже, треба подбати про ночівлю.
Намети, які ми взяли з собою в мотобот, потонули. З продуктів теж уціліло небагато: галети, кілька банок м'ясних консервів. Ну, та ще прибій викинув на берег анкерок — невелику дерев'яну бочку з прісною водою. Оце й усі запаси на нашу зголоднілу ватагу. Проте можна було сподіватись, що пізніше хвилі ще щось винесуть на берег. А тут Мотовило заявив, що його кишки давно грають марш і він — терпець увірвався! — більше не може чекати.
— Потерпи, друже! — лагідно озвався Андрійович. — Не ти один зголоднів — он у Солоного, — він кинув погляд у мій бік, — теж звело живіт від голоду.
Дракон не помилився: я й справді тієї миті мріяв про їжу. А ще я думав про те, як-то для нас мине ця перша острівна ніч. Раптом тут повно хижих звірів або, не дай боже, остров'яни — люди войовничі і нападуть зненацька. Розповідав же Окань, ніби вичитав у якомусь журналі, що на островах Океанії, — а Полінезія, в яку входить атол Туамако, частина Океанії, — і понині мають місце випадки канібалізму, тобто людожерства. Василеві, правда, не слід вірити, а все ж… Я побачив себе в оточенні дикунів; вони виконували жертовний танок; потім до високого дерева, під яким палав огонь, потягли Мотовила — я був злий на нього за побрехеньки, отой Оксфорд та Кембрідж, тому моя уява, звісно, першим на розправу послала Мотовила; далі черга дійшла до мене — люті дикуни взялися й за мене!..
Ні, краще не думати про це. Від утоми й голоду в очах і без того мерехтять темні кола, а голова йде обертом.
Адам Варфоломійович ніби вгадав мої думки, мовив:
— Полінезійські архіпелаги тим і гарні, що на них не водяться хижі звірі. Є, правда, різна дрібнота з породи гризунів, але вона не завдає людям шкоди, окрім щурів.
— А як же людожери? — наважився запитати я.
— Які людожери? — перепитав Паганель.
— Ну… ну, ті, — завагавсь я, — що нападають на прибульців.
Природознавець усміхнувся.
— Вигадки! — рішуче заперечив він. — На островах Океанії останні акти канібалізму були зареєстровані в кінці минулого століття.
— А Соломонові острови? — озвався Окань.
— Он ви про Що! — хитнув головою Паганель. — Так, на сусідніх Соломонових островах, зокрема у високогірних районах Бугенвілю та Санта-Ісабелі, іноді трапляються подібні випадки, та й то тубільці нападають на свою жертву не для того, щоб її з'їсти, — вів далі Адам Варфоломійович, — а щоб придбати "трофеї" — черепи забитих, з яких вони виготовляють різні фетиші — амулети тощо.
— Не бійся, Солоний, — насмішкувато додав боцман, — ти такий пісний та кістлявий, що поласувати тобою не захоче найзапекліший людожер!
Цей дотеп, дарма що він допік до живого, всіх розвеселив — засміявся навіть слабий Окань. Я посміхнувся теж. А Наташа — навіть не здогадувався, що вона така чуйна та уважна! — заступилася за мене.
— Солоний — справжній матрос: підтягнутий, жилавий, — сказала привселюдно. — Не те, що дехто, — метнула погляд на Мотовила, — з черевцем передчасним.
У Мотовила, справді, чи то від природи, чи од лінощів на животі складки гармошкою.
— Тобі я теж, як і боцману, в печінках засів! — образився Мотовило.
— Засів, — сміливо відповіла дівчина. — Бо я зневажаю молодих дідусів.
— Годі вам гиркатись!
Боцман підвівся, щоб іти в джунглі — вибирати місце для ночівлі.
Розділ сьомий
ПЕРША НІЧ
У тремтливім мареві атола, де миси довгасто висунулись в море, ген на обрії, високо-високо, ніби то було не на воді, а в небі, мерехтіла цятка "Буревісника".
Корабель, з півночі обігнувши Туамако, повернув у відкрите море і простував тепер далеко від островів на південь.
Ми довго йому махали вслід, аж поки силует корабля не розтанув удалині. Прощай, наша затишна, надійна домівко!
Хтозна, чи помітили нас друзі. Адже відстань чималенька, до того ж проміння — острівець Кілі-Кілі лежав між "Буревісником" і сонцем — сліпило їм очі. Єдине ми знали, що, якби на судні довідалися про нашу пригоду, негайно припинили б рейс і подали б нам допомогу. Та про це вони, звичайно, і гадки не мали.
Боцман, з яким на розвідку в джунглі пішов і Журавка, незабаром повернувся і в двох словах змалював наше становище.
— Нічого втішного, — мовив. — За кокосовим гаєм непролазні хащі, багнисте озеро. Спатимемо тут!
— Тут то й тут, — підводячись на ноги, весело сказав Мотовило. — Менше мороки — кудись плентатись, чогось шукати. Краса! Нічліг як на замовлення, — показав він рукою на берегову смугу, що вже тонула в густому присмерку вечора.
Певніше, стемніло раптово: не встиг погаснути окраєць сонця, десь на заході впавши у воду, як небо всіялося зорями; без сутінків і звичного для нас, степовиків, надвечір'я настала ніч, а суходіл і море поринули в темряву.
Нашвидкуруч повечерявши — одна банка консервів на всіх та по галеті на кожного, — ми, на випадок дощу, заходилися ставити курінь.
Мотовило, Журавка і я з сусіднього гайка носили зібрані там гілки. Боцман вправно вивершував із них дах. По боках, у чотирьох місцях уткнувши в пісок жердини, зверху клав на них лапате пальмове гілля.
Наташа й Паганель, зсовуючи докупи пісок, зводили навколо куреня вал — захисток од усякої нечисті.
Окань спав, підклавши під голову висохлу робу.
І от хижка готова.
— Будь ласка, до хати! — сміючись, запросив боцман.
… Зразу ж у ногах, за кілька метрів од нас, зітхали, набігаючи на пісок, хвилі. Пестливий вітер, що, тільки-но зайшло сонце, на зміну морському бризові повіяв із суходолу, струмив прохолоду. Вгорі, над самісінькою головою, квітли пишні зірки й сузір'я.
Ми солодко спали, і снились нам на цій далекій землі дивовижні, повні пригод сни.
Заходившись будувати курінь, ми наче знали, що вночі піде дощ.
І він таки припустив.
Я, правда, не чув, як почалася злива. Прокинувсь, коли вона вже вщухла і пісок піді мною, — я лежав скраю, — просотавшись водою, став холодити тіло.
Дощ розбудив і Журавку та Мотовила, "ложе" яких теж просякло вологою. Решта товаришів, хоч гати з гармати, міцно спала під надійним захистом пальмового даху.
Що його робити? До ранку далеко. Сон стуляв повіки. Та лягати на сирий пісок ми не наважились — можна застудитись, а сухого місця для нас у курені не знайшлося.
— "Печальний Демон, дух вигнання, понад землею пролітав…" — уголос продекламував Мотовило. І, мабуть, уявивши себе Демоном, з широко розкриленими руками подався до моря.
— А що, — звернувся до мене Володя Журавка, — може, й ми викупаємось?
Після вчорашньої купелі мені не хотілося лізти в море.