На коралових атолах

Леонід Тендюк

Сторінка 6 з 38

Незрозуміло, в який бік вона спрямована, куди той плин — до берега чи у відкрите море.

А в страху, кажуть, великі очі. От і моя пам'ять блискавично вихопила з прочитаного колись: біля бар'єрних рифів припливно-відпливні течії досягають неймовірної сили.

Якщо бар'єрний риф розташований неподалік коралового атола, то прибій перекидає через риф велетенські маси води, і тоді в протоках між ними виникає стійкий відтік води в океан.

І далі знову недоречно виявилась моя обізнаність: відпливна течія, яка струменить в океан, така шалена, що протистояти їй не може жоден човен, тим паче — плавець. Не дивно, що я уявив себе далеко в океані, куди мене жбурнув високий прибій. А навкруги — акули, морські змії, інша гидь. Кінець! Прощай, мамо…

Та не встиг я про це подумати, домальовуючи в уяві жахливу картину своєї смерті (бо допомогти мені ніхто не міг — адже "Буревісник" лишився по той бік острова чи й взагалі знявся з якоря), як раптом коло мене з піни морської виткнулась кругла, мов кавун, голова Мотовила.

Наковтавшись води, він почав відкашлюватись, боязко зиркаючи на піняве море.

Потім з'явилися Окань, Журавка. Трохи далі, за гребенями хвиль, випірнули й Наташа, боцман та Паганель.

— Живі?! — не тямлячи себе від радості, вигукнув я.

— Живі, зміцнілі, хрещені водою, — білозубо посміхнувся Окань.

Але жарт, що й казати, вийшов жалюгідним. Поправляючи на грудях рятівний пояс, Окань, так само, як Мотовило, розгублено дивився на хвилі, серед яких око марно шукало тверді, на яку можна було б ступити, — вода затопила навіть вершечки скель.

— Сюди! — помахом руки наказав боцман.

Нагрудник надійно тримав мене на плаву, вода була тепла, аж гаряча, і неймовірно солона. Мені треба було перебороти течію — і я наввимашки поплив до боцмана. За мною Мотовило, а віддалік Окань і Журавка.

Виявилось: цих кілька десятків метрів подолати не так-то легко. Течія зносила вбік — боцман з товаришами лишалися праворуч, за високими шаленіючими хвилями.

Ага, нарешті перехитрили водокруть.

Журавка пірнув, трохи проплив під водою. Ще і ще! Я спробував наслідувати його приклад, але нагрудник звів нанівець усі мої спроби. Нарешті і мені вдалося прибрати найвигіднішого для плавби положення.

Так само зробили й інші… Кожна наступна хвиля, набігаючи, підштовхувала вперед. І от ми біля Андрійовича.

Паганель — чи то з переляку, через те що все трапилося так несподівано, чи, може, й справді знесилився, бо як-не-як дідусеві шістдесят! — був смертельно блідий. Залиті солоною водою очі (до того ж на чоло спадало пасмо мокрого, липкого волосся) дивилися розгублено. Навіть зблизька він анічогісінько не бачив.

— От що, хлопці, — розпорядився боцман. — Ти, Мотовило, і ти, Журавко, беріть "на буксир" Адама Варфоломійовича, а Солоний і Окань нехай підтримують Наташу.

— Я сама! — обурена запропонованою допомогою, озвалась дівчина.

— Сама чи не сама — мене це не цікавить! — заперечив боцман. — Хлопці нехай пливуть поруч. І всі — за мною! — наказав він. — Робити так, як я. Але тримайтесь на значній відстані.

Він підпірнув під хвилю і поплив геть від рифу, на широке, все в пінявих брижах плесо. Водокруть там, здається, не така шалена. А втім — побачимо…

Ось Андрійович наблизився до чистоводдя. За хвилями з'явилась його голомоза голова. Та нам пливти туди ще ранувато — трохи зачекаємо, поки він "промацає" ті води.

Ми бачимо, як дракон борюкається з течією, намагається пробитися вперед, силкується перебороти натиск води. Даремно! Там водокруть не менша, ніж тут.

Ну що ж, Андрійович без потреби, просто так чортові в пащу не полізе — море він таки перехитрує. Справді, він бере ліворуч, повертає назад.

Там, де боцман пливе, край течії, брижі дрібні й не такі високі — ледь-ледь хлюпочуть.

Андрійович пірнає. Коли з'являється на поверхні, бачимо — відстань між нами збільшилась. Тож течія там тихіша, дракон з нею впорався. Ми всі пливемо до нього.

Але туди теж дістатися важко. Вода зносить убік, тягне назад.

— Пірнай! — радить Окань. — Глибінь морська таїть скарби численні…

Незважаючи на його недоречну велемовність, я все ж роблю так, як він радить, — занурююсь глибше. Підводна течія допомагає просуватися вперед.

Наташа, бачу, пірнає теж.

Так, долаючи опір хвиль, пливемо до боцмана. А він у свою чергу, лавіруючи між скелями і вибираючи, де течія тихіша, прямує до берега.

Раз у раз прибій, налітаючи, піднімає в небо гори води, жбурляє їх на сусідній бар'єрний риф. Вода гримить гарматними залпами. Освітлені сонячним вогнем, міріади бризок утворюють різноколірні райдуги, сліплять очі, згасають, барвисто спалахують знову. А коли водяні гори, перевалившись через кораловий риф, пливуть далі, вони захлюпують і нас. Тоді ми опиняємось внизу, під їхньою рухливою й важкою, мов олово, масою.

Нас немає — всіх поглинула безодня, і море знову безлюдне. Та за якусь мить знову, один за одним, з'являємось на спіненій поверхні.

Купайся все життя, а так, як нині, не накупаєшся. Очі роз'їдає пекуча морська сіль, вода потрапляє в легені, забиває подих — ворогові своєму не побажаєш такої купелі!

— О-ох, не можу більше! — зізнається Окань, як жаба, розчепіривши руки й ноги на воді.

— Ти що? — запитую.

— Сил немає… — не зрозуміти, серйозно чи жартома, каже він.

— Може, йому справді допомогти? — перепитує Наташа.

— А чорт його збагне! — сердито відповідаю. — У нього завжди не так, як у людей, — без витребеньок не дихне!

— Окань, — удруге звертається Наташа, — допомогти?

— Не треба, — ледь ворушачи язиком, каже він.

Е, ні, Василь, видно, таки наковтався води, вибився із сил. Ми з Наташею підпливаємо ближче.

— Давай руку!

Окань простягає руки. Ми тягнемо його вперед.

Очі у Василя померкли, голову він низько понурив… Ось набігла хвиля, хлопець на ній гойднувся, і ми побачили його згаслий погляд. Йому таки погано.

— Васильку, — ласкаво запитує Наташа, — що з тобою?

— Нічого страшного, — тихо відповідає. — Дух забило. — І, завагавшись, пополотнілими губами винувато прошепотів: — Я, пірнаючи, об щось ударився…

Ми оглянули його: трохи вище брови побачили свіжу рану.

Наташа, не роздумуючи, одірвала шмат сорочки.

— Солоний, — звернулась до мене, — допоможи! Треба його негайно перев'язати.

Ми заходилися бинтувати Василеві голову. Течія невблаганно зносила нас від товаришів.

— Ой! — скрикнув Окань, відчувши дотик до рани.

— Потерпи трохи! — заспокоїла дівчина.

Вона вміло наклала пов'язку, і кров зупинилась.

От тобі й море! Не знаєш, що тебе чекає… А Журавка, метрів за сто від нас буксируючи Паганеля і помітивши, як Наташа перев'язує Оканя, вже кричить:

— Що трапилося?

— Все гаразд, — відповів я. — Василь ударився об камінь — у голові дірка.

— Навіть тут жартуєте, — невдоволено озвався старший матрос. — Мало вам біди!

— Які жарти? — щиро обуривсь я. І дещо грайливо додав: — У посудині пробоїна — Оканя взято на буксир.

Журавка лише махнув рукою: базіки, мовляв! Що Солоний, що Окань — обоє рябоє.

Ми гребок за гребком просувалися вперед.

Течія поступово вгомонилась. Віялом в усі кінці розходились від неї широкі, але вже не такі загрозливі хвилі.

Слідом за боцманом, що "намацував" шлях, підпливали ми до низинного берега.

Хоч це була терра інкогніта, себто невідома земля, ми знали, що острівець зветься Кілі-Кілі, — невеличка цятка коралового суходолу, який лежить майже на півночі атола Туамако.

Розділ шостий

НОГА ВІДЧУЛА ТВЕРДЬ БЕРЕГОВУ

Минав час — спливала хвилина за хвилиною, а ми досі ще, ніби нас тримала якась невидима сила, лежали непорушно.

Я подумав: аби так трапилося, щоб тієї миті, коли ми вийшли з моря, стомлено впавши на пісок, нас угледів художник, — кращої композиції для картини "Морська катастрофа" годі й шукати.

Тропічна природа взагалі, — переконались ми пізніше, — не перестає вражати прибульця буянням рослинного світу, в якому щонайменший пагонець невтримно пнеться до сонця, квітне, розхлюпує п'янкі, запаморочливі пахощі.

Так само щедра вона й на барви: від світло-смарагдових до яскравих — оранжевих та жовтогарячих.

А які квіти, всі оті плумерії, орхідеї, хібіскус, що, як і полум'яне та райське дерево, приковують зір, захлюпують очі багряним, цитриновим, блакитним! Щоправда, в крикливих барвах тамтешньої фауни й флори не стільки відтінків, тонів і напівтонів, які звикли ми бачити в наших лісах.

Місце, куди ми дісталися, подолавши, нарешті, водокруті й глибочінь, являло собою нешироку, з боку моря увігнуту, неначе бумеранг, смугу спорохнявілого, перемеленого жорнами хвиль коралового вапняку.

Обіруч, підступаючи до самої води, росли карячкуваті, схожі на огидних павуків, злинялі під сонцем мангрові зарості — з дивним повітряним корінням замість гілля чагарі.

Коли дивишся на них знизу, видно лише їхні криві ноги, немовби чагарі ті заходилися танцювати, викидаючи найхимерніші колінця.

Далі, в глибині острова, заступаючи виднокіл, височіли кокосові пальми, хлібні та інші дерева.

З протилежного боку цей рятівний для нас шмат суходолу, до якого ми щойно дісталися, обрамляло море — затишна бухточка, що вклинилася в спадистий сліпучо-білий берег. Але і тут, мабуть, іноді буває неспокійно: хвилі заливають, сягаючи до самого пальмового гайка, всю берегову смугу. Принаймні про це свідчила недавня, тепер висохла лінія прибою — хвиляста торочка з піску та камінців, залишена після шторму ген попід пальмовими стовбурами. Ну, та ще розкидані по всьому березі лапаті, зсудомлені спекою морські п'ятикутні зірки, галузки недавно живих коралів, стулки великих і зовсім крихітних, з вологим полиском внизу черепашок.

На цьому тлі — видовженому кораловому узбережжі, яке живописцю могло б правити за полотно, ми й розташувалися — семеро знесилених, але щасливих невдах-мандрівників, гордих усвідомленням того, що з такого важкого двобою вийшли переможцями.

Сцена, гідна пензля великого Айвазовського!

… Перше, що ми відчули, ступивши" на незнайомий берег, — це сильне запаморочення. Від надто тривалого перебування серед хвиль, які нас так довго гойдали, земля ходором ходила під ногами. Треба було докласти чимало зусиль, аби подолати десяток-другий метрів.

Мов п'яні, похитуючись з боку на бік, брели ми суходолом, діставшись, нарешті, нинішнього місця.

— Приїхали! — сказав боцман, стягуючи з себе прилиплу до тіла робу.

Він хотів скинути й тільняшку, але, викрутивши, надів її знову: з тропічним сонцем жарти небезпечні — од незвички враз вискочать пухирі-опіки.

У центрі цієї живої картини сиділа Наташа.

Звісивши над схиленою головою руки, вона збиралася викручувати свої русалчині коси.

1 2 3 4 5 6 7