— На землі живеш довгі роки, а так, буває, й не відчуєш — гостро й сильно, як це трапляється часто-густо тут, — жадоби життя, боротьби з розлютованою стихією.
Якщо говорити про себе, то я до моря теж прикипів душею, полюбив його суворість — усе те, що пов'язано із службою на кораблі. І все ж раз у раз, всупереч здоровому глузду, вимальовуються перед моїм внутрішнім зором химерні картини морських пригод… От наш "Буревісник" попадає в тайфун; все трощить і змиває з палуби люта буря. В ефір летить тривожний сигнал "SOS". Жити лишилося лічені хвилини. І раптом — своєю уявою різко повертав я хід подій — море вгамовується, буря вщухає, а корабель випливає на чисту воду, де під сліпучим сонцем на вічнозелених тропічних островах стоять високі кокосові пальми, ваблячи нас у довгожданий затінок… А то ще ми рятуємо потерпілих, корабель яких пішов на дно, або й самі опиняємось на безлюдному острові.
Фантазії моїй, як бачите, немає меж. Бо кожен, хто прочитав бодай одну книжку, — таку, скажімо, як "Робінзон Крузо" чи "Таємничий острів", — неодмінно чекатиме від моря різних пригод.
Про це я нині й сказав боцману, мрійливо оглядаючи далечінь.
— Гм… — вислухавши, глибоко зітхнув Андрійович. — Ніхто, звичайно, не застрахований од несподіванок, — розсудливо мовив він. — Море завжди лишається морем, щедрим на прикрі витівки. Але для того ми, хлопче, й кинули йому виклик, щоб не воно нам, а ми йому диктували свої умови! Ну, а пригоди, які рояться в твоїй голівці, вони на морі, — пронизуючи мене допитливим поглядом, додав боцман, — як би це точніше сказати? Ну, одне слово, нещастя. Не заперечуй, не заперечуй! — на півслові перебив мене Андрійович. — Знаю, що дотримуєшся іншого погляду: як так без пригод? Нічого, друже, — закінчив він, — поживеш — зрозумієш помилку. Головне не це — інше: щоб не розваг та легкого життя шукав, вирушаючи в далеку дорогу.
Наш човен ближче і ближче підходив до берега. Ми подолали вже більшу частину відстані, і атол тепер був майже поруч. Та до самого берега Журавка підпливти побоявся: на коралових рифах звивалась, бурунячись, біла торочка прибою.
— Бери ліворуч, чого спиш?! — перекрикуючи гуркіт мотора, звелів Андрійович.
Дракон, як завжди, мав рацію. Озвався він вчасно: не встиг керманич перекласти стерна, як з-під води виткнулися схожі на зуби химерної істоти зчорнілі шпичаки скель.
Наскочити на них — і пробоїна в днищі забезпечена. Щоб уникнути цього, відхилилися в бік моря.
Попереду, де смуга прибою зливалася з імлистим видноколом, темнів довгастий мис.
Порослий чагарями, що підступали аж до води, він заважав нам оглянути далину. А там, за нею, і лежав острівець, до якого ми простували.
Мис, нарешті, лишився позаду. Нам відкрилась казкова картина: за пінявими бурунами у вузькій протоці височіли, здіймаючись до самісінького неба, гінкі пальми.
Вони росли на острові з краю в край. Розкрилена над водою смарагдова гущавина з окремими велетнями-стовбурами, що виділялися з-поміж інших дерев, здавалася напнутим на щогли вітрилом. Та й сам плаский суходіл своїми гострими обрисами нагадував шхуну, що лине серед хвиль.
Ми зрозуміли: то острівець Кілі-Кілі.
Звернутий до нас своїм видовженим боком, він був не більше двох-трьох кілометрів завдовжки і, хоч протилежний берег заступала стіна дерев, через що важко було його роздивитись, певно, ще менший завширшки.
Розділ п'ятий
КАТАСТРОФА. РЯТУЙТЕ НАШІ ДУШІ!
До цього острова, подолавши бурунисту течію, нам і треба дістатися. Та… Ось він, той фатальний випадок, що будь-якої миті може трапитися на морі. Цього разу пін чомусь обрав саме нас.
А тепер скажи, Андрійовичу, хто ж диктує умови: ми чи море? І взагалі, як після всього цього не повіриш, що море — всесильне і бавиться людиною, як кіт мишею: у мить може проковтнути, й сліду не лишиться.
Мотор, кахикнувши, наче дідуган, замовк. Човен підхопила, понесла течія.
— Весла! — владно наказав боцман, вмить оцінивши небезпеку. Човен, потрапивши у вир, от-от міг наскочити на рифи або й зовсім перекинутись.
Я з Мотовилом стрибнув до весел, поспіхом вставляючи їх у кочети.
Інші теж заметушилися, мов по авралу. Та це й справді був аврал. Журавка досі ще — і безуспішно! — намагався завести мотор, Окань допомагав Наташі й Паганелю, аби ті не заважали стерновому пересісти з корми.
Якщо до цієї хвилини кожен з нас, матросів, почував себе на човні безтурботним, то тепер ми зрозуміли свою відповідальність за людей і довірений нам мотобот, миттю згадали про свої безпосередні обов'язки, а ще — про покору залізній волі боцмана, який голосом, що не допускає заперечень, наказував:
— На воду!
Ми з Мотовилом, як і належить після поданої команди, занесли лопаті весел до носа шлюпки, розвернули їх вертикально і почали гребти. Але течія була така шалена, що наші зусилля виявились марними.
Боцман зрозумів це першим. Він гукнув:
— Журавко, облиш мотор! Разом з Оканем… — Не докінчивши, подав команду: — Кочети вставити!
— Хлюпнула хвиля — й останній матрос зник у піняві морській, — недоречно встряв зі своїм базіканням Окань.
— Облиш балачки! — різко кинув боцман.
Хлопці, рівняючись на нас, загребних, теж вставили в гнізда кочети, розвернули їх рогатками вздовж планшира.
— Навались! — тепер уже всім нам наказав Андрійович.
За цією командою, що подається, коли треба збільшити швидкість човна, ми ще жвавіше запрацювали веслами, загрібаючи щораз дужче.
Енергійні помахи та сильні ривки трохи протистояли вирові: човен почало зносити ліворуч, де хвилі були не такі круті, а течія спокійніша.
Проте раділи ми передчасно. За якусь хвилину вода знову взяла своє: завирувала-закипіла. Гривасті хвилі, налітаючи звідусюди та перехлюпуючи через борт, штовхнули човен у шалений вир.
Ми не переставали гребти. Боцман теж взявся за весла, а Наташа й Паганель черпаками виливали з човна воду.
Даремно: течія зносила нас все ближче й ближче до скель.
Поштовх знизу був такий сильний, що Мотовило, перелетівши через Оканя, який сидів навпроти нього, впав у носову частину мотобота.
Хвиля, жбурнувши нас на підводний риф, осіла й розтала, а на її місці з піняви виткнулось оголене каміння. Не встигли ми глянути на ті примари, як під ногами відчули воду, що прибувала й прибувала.
— Полундра! — несамовито зарепетував Мотовило. — Тонемо! Братва! Рятуйся, хто може!
Він зопалу кинув весла, намагаючись стрибнути за борт.
Дужа рука Журавки схопила його за плече.
— Ти чого панікуєш?! — суворим поглядом обпік його старший матрос. — Ану, ні з місця.
Мотовило, понуривши голову, взявся за весла.
Цей мимовільний вибух переляку хвальковитого моряка на якусь мить подіяв і на нас: може, й справді краще стрибнути за борт, ніж чекати, поки човен перекинеться і накриє всіх з головою?
Принаймні така думка майнула в мене. Та я вчасно підбадьорив себе — жодним порухом не виказав занепокоєння.
Наташа, що саме випросталась із черпаком у піднятій руці, аби вихлюпнути воду, лише пополотніла. Я здогадався, що вона теж перелякалась. Але, нараз опанувавши себе, ще міцніше стиснула губи і кинула презирливо:
— Ну й моряк! Я з таким би навіть баштан не відважилась стерегти.
Її обличчя, всіяне ластовинням, палало гнівом: щоки почервоніли, в очах світилася зневага.
Ми, присоромлені, ніби її слова стосувалися кожного з нас, ще енергійніше налягли на весла. Та боцман, щоб відхилити човен убік і уникнути зустрічі з небезпечним рифом, владно наказав:
— Ліві — на воду! Праві — табань!
Сам він кинувся до пробоїни: впав на дно човна, спиною вперся у півметровий отвір у днищі.
— Брезент, мерщій брезент! — гукнув Паганелю, біля якого на банці лежав невеликий пак.
Адам Варфоломійович, з ніг до голови забризканий водою, підсліпувато озираючись, намагався його намацати. Та Наташа випередила. Хутко простягла руку, схопила рятівну тканину. Розв'язавши пак, витягла з чохла брезент, подала боцману.
А хвилі лютували. Вони завели навколо нас відьомський танок. Били в борти, налітали звідусіль.
Води в човні дедалі більшало. Під її вагою він осідав, немов нижчав. Пробоїна виявилась такою великою, що брезент не допомагав.
— Вдягти нагрудники!
Коли відчалювали від "Буревісника", рятівні нагрудники були на кожному. Потім — вони заважали нам гребти — всі, крім Наташі й Паганеля, поскидали їх. Якщо тепер Андрійович наказав одягти їх… Це свідчило, що човна вже не врятувати, треба подбати про себе.
Ще кілька різких поштовхів, і човен занурився повністю. Спочатку ніс його піднявся високо над водою, потім усе зникло" безслідно.
Довкруг у шаленому кипінні моря залишились, то виринаючи, то знову гублячись у загрозливій глибині, різні, які ще могли триматися на плаву, предмети: весла, дерев'яні ящики, інший корабельний дріб'язок.
Серед цього жалюгідного збіжжя, що одвічно нагадує про сліди морської катастрофи, плавали, борюкаючись із хвилями, ми — семеро потерпілих.
У дитинстві про такі пригоди мріє кожен. Що ж, мріяти можна. Інша річ насправді опинитися серед розбурханого моря. Тут не до романтики!
Пізніше, коли нога торкнулася суходолу і я, знесилений, впав на гарячий пісок невідомого острова, в душі ворухнулась не радість, що от, мовляв, нарешті опинився в катастрофі. Я подумав про інше: а таки правду говорив боцман: пригоди на морі — нещастя. І аби не мужність — я не боюсь цього слова! — нашого Андрійовича, могло б трапитися так, що жоден з нас уже ніколи не побачив би берега. От тобі й тиран, от тобі й дракон!
Тієї миті, як хвиля вдарила в човен, накривши нас із головою, ми остаточно потрапили в обійми стихії. І шансу на порятунок, здавалося, не було: так принаймні вирішив я.
Та й хто ж би на моєму місці не розгубився!
Випірнувши, я глянув навкруг і мимоволі жахнувся: з товаришів — нікого. Лише хвилі, неначе велетенські змії, вигинали свої в'юнкі, поплямовані в біле, з пасмами бурих водоростей спини. Та ще деінде витикалися зубці вчорнілих гострих скель. Але вони були такі примарні, лише на мить з'являючись з-під води, що зарадити нам нічим не могли, — отже, на поміч їх марно й сподіватися.
Друзів поглинула морська безодня, — вжалило страшне припущення, — тепер черга моя. Бо хоч берег лежав за кілька миль, одначе самотужки з цієї водокруті мені не вибратись — течія бурунила воду, як навіжена, утворюючи колотнечу.