Тихоокеанські оповіді

Леонід Тендюк

Сторінка 4 з 8

Вони сповіщали: борець нечуваної сили, про якого досі ще ніхто не знав, стрічається на арені з улюбленцем канадської публіки — американським важкоатлетом Круто Вареним Хагерті.

Про Хагерті ходили легенди: натиску американця не зміг протистояти ніхто.

Його величали не інакше, як незламний або залізний. А після того як репортер назвав Хагерті "круто вареним", це прізвисько прилипло до борця і стало вже невід'ємним його титулом. І от він, Хагерті, мав стрітися з якимсь зарозумілим зухвальцем, що не побоявся кинути йому виклик.

Круто Вареного в Канаді знали — він не потребував реклами. З афіш дивилися суворі очі. Руки з горбами мускулів, здавалося, буди викувані з металу. Зріст його теж навівав жах, а ще — потаємне захоплення й подив: ось яким може бути простий смертний! А супротивника Хагерті канадці бачили вперше. Звали його Салуа. І, можливо, прочитавши ті слова, перехожі, не зупиняючись, попростували б далі, якби їхній погляд не зупинявся на двометровій постаті дикуна. Так, саме дикуна, бо як назвеш того, хто, по коліна стоячи у воді і тримаючи в зубах ще живу рибину, старався її проковтнути. Але то був тільки один малюнок з портретного триптиха Салуа: на останніх двох він стояв, хижо вишкіривши зуби, в позі людожера, що приготувався до нападу. Стегна його прикривала легка пов'язка лава-лава, які досі носять тубільці загублених в океані островів; лізу руку й ногу стягували зроблені з пір'я тропічних птахів барвисті браслети. На шиї висію кілька чудернацьких разків намиста, — певне, з ікол дикого кабана чи акулячих зубів. Голову увінчувала схожа на чорну волохату хмару копиця волосся. Цю перуку, як зазначалося в афіші, зроблено з волосся людини, котру в сьомому чи, може, й у третьому коліні з'їли родичі рекламованого дикуна.

Була зима. З полярних широт, що лежать за суворою п'ятдесятою паралеллю, холод насунув несподівано. Цього року в Британській Колумбії — провінції, до якої входить і Ванкувер, — сніг випав зарано. Вулиці міста, пірси і причали встелила легка, закіптюжена пороша.

Кораблі, навіть снасті над ними, теж були засніжені. І тільки затока, що вклинилася у звивистий берег, темніла холодною, із свинцевим полиском водою, — плесо її в обрамленні зав'южених сніговієм берегів скидалося на естамп з північного доробку Рокуелла Кента.

Салуа приїхав сюди кілька днів тому. До того він виступав у США — спочатку в Техасі, зокрема в Амарілло, потім по всьому Тихоокеанському узбережжі: від крайнього південного Сан-Дієго до Порт-Анджелеса на півночі. Тепер-от була Канада…

Одного вечора ми побачили, як біля спортзалу зупинився автомобіль, а з нього — точнісінько як на рекламі! — вийшов майже голий велетень.

За годину розпочинався поєдинок.

Скандуючи, присутні вітали Хагерті — сипали улесливі, що не могли не додати йому сил, компліменти. І коли Салуа вийшов на арену, болільники зрозуміли, що сьогоднішній вечір принесе немало втіхи: противники були гідні один одного — обидва кремезні, могутні велетні.

Потім пролунав сигнал, і боротьба почалася. Наступав Салуа. Знавці вільної боротьби, самбо та кетч-ен-кетч уже перший його стрибок не змогли б, мабуть, віднести до жодного відомого їм спортивного елемента. Це було щось нове. Салуа стрибав, відчайдушно гамселив супротивника ногами, руками, головою. Він був всюдисущий, спритний і, як кіт, верткий: герой відомого фільму "Геній дзю-до", що, кинутий супротивником, з будь-якої позиції падав тільки на ноги, в порівнянні з Салуа, — подумав я, — наївний початківець. "Дикун" підкрадався в той момент і з того боку, звідки Хагерті не сподівався нападу. Він бив знизу, завдавав ударів так званими "ножицями на льоту". Рухи його були блискавичні, викінчено точні — так звір, якого штовхає правічний інстинкт хижака, нападає на свою жертву.

І от Круто Варений Хагерті, підім'ятий Салуа, на лопатках. Зал невідомо кому аплодує, а "залізна" туша Хагерті, підвівшись, навалюється знову. Вишколений на прийомах сіамського боксу, карате та джіу-джитсу, Хагерті віч-на-віч з цим незбагненним пришельцем все ж, бачимо, розгубився: удари його противника дошкульні і влучні. Це — блискавки, з якими не впоратися навіть непереможному Хагерті! Але ж і його руки — залізні лещата, з яких, навіть застосовуючи щонайвикінченіші прийоми, супротивникові важко вирватися.

Наприкінці третього раунду всі зрозуміли, що переміг Салуа. Зал шаленів. Не тямлячи себе, люди кричали. Одні погрожували, сипали на адресу Салуа прокльони, інші вітали нового героя, встигши дати йому дивне прізвисько — Пояс Оріона.

На другий день мені знову випало бути в спортзалі. Знову виступав Салуа-переможець. Та цього разу програма відрізнялася від попередньої — все було продумано заздалегідь. Насамперед, крім боротьби в стилі карате, що відбувалася в першому раунді, виступав Салуа і з розважальними трюками: танцював босоніж на дошці, густо всіяній цвяхами; його прив'язували за ноги і високо піднімали. Він імітував, як остров'яни лазять по кокосовій пальмі, робив карколомні вправи. Але й це ще було не все. На закінчення Салуа продемонстрував свій коронний номер… Невеликий басейн наповнили водою. В нього висипали з кошика рибу. На втіху публіці, темношкірий велет заходився її ловити і тут же разом з лускою та нутрощами поїдати.

Що ж, трюки є трюки. Трапляється, ті, хто забув, що таке спорт, і розважають публіку різними прийомами, часом викликають у глядачів жах. Вони падають на килим ніби з викрученими і поламаними руками — навіть видно, як ганчіркою висять руки. Їх вбивають. З рота у них юшить кров — щоправда, перш ніж виходити на підмостки, лицедії, щоб потім викликати задуманий ефект, кладуть за щоку мішечок з червоною рідиною, який відповідної миті розкушують. Власне кажучи, трюків та їх таємниць — безліч. І те, що Салуа ловив і їв сирою рибу, може, і не викликало б подиву, якби не одна деталь, що, на думку організаторів, надавала його виступу справжньої сенсаційності. Салуа був… королем одного з островів Самоа. Заповзятливий американський імпресаріо Гарольд Волкнер, відомий ще на прізвисько Кокосовий Віллі, привіз його з Полінезії. Якби Салуа виступав просто як спортсмен, ніхто б цьому не надав особливого значення. Хіба мало яких здібностей не буває у коронованих осіб! Японський імператор Хірохіто, наприклад, захоплюється гідрографією; єгипетський принц Ельтуні займався штангою і навіть здобув звання рекордсмена світу. Відомі й інші особи "благородної" крові, які демонструють своє вміння не тільки в державних справах.

Отож і про Салуа можна було б сказати: нехай король тішиться. Якби… якби короля не виставляли блазнем!

Від думки про це ставало прикро за людську гідність, грубо розтоптану залізною п'ятою бізнесу. Тоді, у Ванкувері, мені хотілося з Салуа стрітись.

І ми зустрілися. Тільки набагато пізніше, далеко від Канади і зовсім за інших обставин…

Гонолулу — місто розваг. Але оглянути його можна за один-два дні: океанарій, музей, Вайкікі.

Група наших товаришів вирушила на острів Мауї. Мені поїхати з ними не пощастило — начальник експедиції, який очолював групу, на прохання взяти й мене відповів:

— Наша подорож наукова. Оглянемо тамтешню обсерваторію і відразу ж повернемось. Астрономів на "Витязі" багато, і для користі справи краще, коли замість тебе поїде ще один з них.

Коротко і ясно!.. Рано-вранці, коли я передав напарникові вахту, ті щасливці, насмішкувато кинувши "гуд бай!", подалися на аеродром, звідки вилітав літак на Мауї. Ну й нехай летять, заспокоював я себе. Велике щастя — Мауї. Це ж не Молокаї, де мені справді кортіло побувати. Про Мауї я й так знаю, що там є височенна гора-вулкан Колакола, а на її вершині — найбільший у світі кратер Халеа-кала… От уже Еріку буде привід для розмов!

І я не помилився. Не встигли звіздарі вернутись, у каюту влетів Гуртовенко.

— Ну, старий, скажу тобі,— кинув він з порога. — Це щось неймовірне. Феноменально!

— Що саме? — байдуже запитав я.

І у відповідь почув: гора Колакола, протока Паїлоло. Кокосові гаї. Бухти…

Цей вечір спогадів міг би затягнутись, якби не перший помічник капітана — Федір Іларіонович.

— Зайди до мене на хвилинку! — покликав він.

Ерік, піднесено розповівши про вулкани та їх кратери, з дорожніми речами подався до себе в каюту, а я пішов до помполіта.

— Проходь, сідай! — гостинно запросив Іларіонович, підсовуючи мені стілець.

Я сів. Цікавий він чоловік, наш помполіт. Змалку поріднився з морем, і ось уже третій десяток літ морячить. Скроні побіліли, діти повиростали, а він лишився молодий: в очах юначий запал, життєлюбство.

З таким легко в плаванні: мимоволі тягнешся до нього, ніби до цілющого струмка спечної днини. Іларіонович усім товариш, розрадник і просто задушевна людина.

— То кажеш, не схотіли взяти астрономи? — почав він. — Не сумуй, козаче, у мене для тебе є щось інше.

І розповів, як учора, коли гавайці приходили на корабель, з ним говорила одна жінка. Виявилося, родом вона з України. Дуже просила, щоб хтось із її земляків завітав до неї хоч на годинку в гості.

— Розумієте, містер-товариш, — хвилюючись, казала, — це для мене і для мого чоловіка буде велика честь.

— Поїдеш? — запитав Іларіонович. — Про все інше я розповім тобі потім. А втім, ти сам побачиш і зрозумієш…

Вона стояла на пірсі, махаючи нам рукою, — русява, молода. Привітне, осяяне потаємною, милою усмішкою обличчя. Великі карі очі, над якими чаїними крилами врозліт замахнулися довгі брови. Легковій, налетівши з моря, бавився пасмом її волосся; гінкий стан обліплювала ажурно-барвиста сукня — подібне одіння, майнула думка, носили жінки Древньої Еллади.

— Оля, — подаючи руку, сказала лагідно.

Я глянув на неї уважно. Було у виразі її обличчя щось журливе, може, навіть трагічне. Є люди, у яких на обличчі мовби маска: і усмішка, й блиск очей, і сповнені бадьорості слова, радість — усе наче пробивається крізь оболонку суму. Таке обличчя було в гавайки Олі. А втім, яка ж вона гавайка? Ми дізналися, що прізвище її Степюк, родом вона з Волині… Де тільки не зустрінеш наших людей! Оля була з тих, кого війна закинула за тридев'ять земель, потрощивши їм життя. Все згорьоване, гірке й пережите навічною маскою лишилося на її обличчі, в її душі.

Ми їхали до її оселі, на околицю Гонолулу.

1 2 3 4 5 6 7