Та на ньому не вродить жодного колоска, якщо не попрацюють руки ратая-хлібороба.
Одна малозначна розмова, що відбулася, коли я вперше прийшов на судно, зачепила мене за живе.
В гарному, на замовлення пошитому костюмі, з легким чемоданчиком у руці я ступив на трап.
"Вихор" стояв між таких, як і сам, невеликих суден, кормовими канатами припнутий до пірса. Багато з тих, хто збирався в рейс, були увільнені на берег. Вахту несла підмінна команда — портові бичі, як їх називають моряки.
Вгорі, на майданчику парадного трапа, вахтувала кокетлива, підстрижена під хлопчика молодиця років на тридцять.
"Ну й порядки! — майнула думка. — Не вистачало пуститися в плавання з жінками".
Марновірність чи ні, проте кожному морякові відомо, що жінки на морі приносять нещастя.
Ця настороженість і здивування, мабуть, світилися в моїх очах.
— Ви у гості чи, може, комусь на підміну? — взявши руки в боки, поцікавився той матрос у сукні.
Я простягнув перепустку.
— Ідіть, — дозволила пишнотіла сторожа, пропускаючи мене повз себе на палубу, де лежали швартові канати та височіли ще не розпаковані контейнери і ящики.
Коли я віддав старпому одержане в пароплавстві призначення, речі відніс у каюту — навіть устиг пообідати — і вже збирався на берег, знову почув грайливий голос:
— Так швидко, земляче?
— Мене до вечора відпустили.
Під ногою пружно хитнулися сходини.
— Молоденький. І симпатичний! — долинуло згори. — А тільки, бач, яка петрушка: зовнішність обманлива. Я думала, він інженер або штурман, та, виявляється, матрос, рогаль.[6] Те, що мете, — додала вона сміючись.
То що ж із того, що ми, матроси, люди без гучних звань і титулів? Ось і ви, товаришу Шарашкін, чаклуючи над маршрутною картою, мабуть, вважаєте себе півбогом, а нас — примітивами. Та якби не ми, рогалі,— і Степан, і я, й усі інші хлопці-матроси, — чорта б лисого плавало судно!
І ви затямте, шановний боцмане: завдяки нашим роботящим рукам всюди порядок, а борти та палубні надбудови аж виблискують білизною.
Поки "Вихор" лежав у дрейфі — під час руху судна забортні роботи заборонено, — ми з Очеретним спустили, надійно закріпивши линвою, дошку-підвіску й заходилися суричити борт.
Робота на "Вихорі" кипіла. Матроси працювали у глибокому трюмі, біля в'юшок, гідрологи опускали чергову партію батометрів.
Неробам взагалі немає місця на судні. Навіть Євген Петрович, капітан, якому ніхто не може дорікнути, що він уникає чорнової роботи — у нього й без неї клопотів по зав'язку, — і той, бачимо, скинув сорочку; худий, високий, стоїть під тентом коло лебідки, допомагає океанологам майнати трос.
Єдиний, хто нудиться і для кого плавання — кара, це помічник капітана, прозваний кимось помпою.
Які його завдання й обов'язки, ніхто до пуття не знає. Буцімто підмога капітану у вихованні екіпажу. Словом, мандрує собі чоловік по світу на державний кошт та й годі.
Наш помпа, Савелій Гудзонович Толстиков — непомітний, тихий, опецькуватість якого цілком відповідає прізвищу — мабуть, зрозумів власну зайвість серед трудівників моря: ні в що не втручається, здебільшого мовчить.
На вахтах він не стоїть, з ранку до вечора із судновим лікарем "ріжеться" в "козла" та тричі на день з'являється в кают-компанію за обідній стіл.
Щоправда, Гудзонович часто-таки робить обхід житлових приміщень. Уже вкотре інструктує кожного, як себе вести в іноземному порту. І взагалі — як себе поводити, ніби ми дикуни, а він місіонер, посланий нас просвітити.
Настирливо попереджає, щоб ніхто не смів писати щоденників.
— Може статися, нотатки ті загубите, тоді кожне слово — ви там такого понаписуєте! — обернеться проти вас.
Чого воно має так обернутися, нам невтямки. Адже поводимо ми себе з гідністю — не з неба ж упали: і в школі вчилися, і комсомольці. Як мовиться, діти своєї землі.
Нас ображає ця недовіра. І хоч помпа щоденники заборонив, дехто їх таки веде.
Степан зізнався, що списав уже кілька зошитів. Міг би про це й не говорити — я сам не раз бачив, як він щось мережить після вахти.
— Навіть Кузьмич нотує,— пошепки мовив. — А якщо дракон узявся за перо, нам сам бог велів.
Я тими нотатками не захоплююся. Пам'ять у мене й так гарна, хоч, правда, колись і сам вів щоденник.
— Писарчуки, а не мореплавці!
— Не глузуй, Васько, — образився Очеретний. — Це ж унікальна історія! Сюди рідко хто з наших потрапляє. Отож треба зафіксувати й увічнити.
— Гаразд, не буду. Пишіть, Геродоти!
Скребло — заточену з кінців лопатку, аби вона не вислизнула з рук і не впала у воду, ми, винахідливі, прив'язали до стегна. Щітка для фарбування теж на мотузці. Відро з мастилом гойдається поряд.
— Смертельний цирковий номер! — каже Степан, утримуючи рівновагу на підвісці та намагаючись дістати й зачистити ушкоджені місця на металевому обводі борту.
Ми трудимося, виконуючи наказ боцмана.
Він, Кузьмич, говорить правду — даремно ми з ним інколи сперечаємося: людина жодної миті не повинна залишатися без діла. Інакше загризе нудьга, душа вчахне й запліснявіє, бо лише в праці вона розквітає й набирається сил.
Відрадно бачити наслідки своїх старань… Ми он із Степаном всього-на-всього кілька годин працюємо, а вже кормову частину, по саму ватерлінію, зачистили й тепер почали суричити.
Судно увесь час похитується, гойдається й підвіска, і ми на ній схожі на повітряних акробатів.
У високості неба ані хмариночки. Проміння сліпуче — дивитися боляче, тіло огортає теплом.
Ця спекотна купіль небезпечна. Та від сонячного удару в нас на голові брилі. Крислаті полотняні брилі й вузенькі плавки, більше нічого.
— Все моє ношу зі мною — омніа меа мекум порто, — відправляючи нас на забортні роботи, виголосив боцман.
Двигтіння, що йде знизу, від головної машини та од інших суднових механізмів, передається сталевій оболонці нашого ковчега.
Послаблюючи із Степаном кінець линви, на якій тримається підвіска, й опускаючи її нижче, майже до води, я ненароком дотикаюся шорсткою долонею до розпашілої, забризканої поверхні борту. Відчуваю шовковисту гладінь, ласкаве тепло, живу, схожу на дрібне тремтіння, пульсацію. Так, ніби це кінь, що пробіг не один десяток кілометрів і, збуджений, зупинився, і я погладжую його розгарячілі боки.
Чого тільки не спаде на думку мрійливому степовикові!.. Щогли — грива, плетиво вант — срібна збруя. Стоїть, притомлений, наш коник посеред тропічного океану, за тридев'ять земель від рідного берега.
Вода переливається променисто й різнобарвно. Прозора, чиста. Здається, можна уздріти дно, якби, звичайно, не прірва, що лежить під "Вихором".
Коли із пензля, яким я фарбую, на воду падають червоні краплини сурика, по ній то тут, то там раптом спалахують огнисті квітки, і наші голови, віддзеркалені синюватим люстром океану, стають заквітчаними, в німбі сонячного проміння. Ніби ми боги.
Ідилію цю щоразу порушують непрохані відвідувачки, акули. Вони всю дорогу супроводжують судно. Якщо ж "Вихор", як ось зараз, зупиняється, хижачки виписують довкруг нього широкі кола, сподіваючись на поживу.
Кок Андрухович-Брюховецький підгодовує ненажер: виливає за борт помиї, кидає лушпиння й недоїдки. Геть усе поглинають, кляті!
Нині під нами шастає кілька зелених акул. У воді, де ще мить тому видніла моя заквітчана голова, ворушаться їхні довгасті тіні.
Це нас не дивує. Ми до такого звикли. А все ж Очеретний, пританцьовуючи на підвісці, гукає:
— Дармоїди! Хто сміливіший — налітай! — і жбурляє огризком яблука.
Степанів голос привертає до себе увагу. Правда, не акул.
— Ви нікуди не втекли?
То помпа. Перехилившись через борт, він, розморений спекою, ліниво дивиться вниз, потім так само ліниво цвіркає крізь зуби ("Справжній моряк за борт ніколи не плюне", — про себе зауважую я) і йде догравати партію в "козла".
Невдовзі з'являється знову.
— Ви ще тут?
— Тут, тут, Гудзоновичу! — непривітно відказує Степан.
— Де б ми поділися? — озиваюсь і я.
— Хто вас знає…
Крім Толстикова, нами більше ніхто не цікавиться — у кожного свої турботи.
Ми дофарбовуємо борт і поспіхом збираємось на вахту.
Розділ шостий
ТРАГІЧНИЙ ПРОЛОГ
Вечірня вахта, як завжди, пройшла клопітно.
Спочатку ми поралися в штурманській рубці. Кінчали те, що не встигли зробити Антон і Кнопка: грунтували перетинки, щоб завтра можна було їх фарбувати; допомогли електрику перевірити проводку до бортових огнів.
Правобіч, у закутку, де за металевими щитами встановлено ліхтар із розпізнавальним огнем, уздріли мертвого альбатроса.
Видно, вночі птах ударився об щоглу й упав на щит… А ми кілька днів сушили голову: звідки такий нестерпний сморід?
— Не інакше — витівки кока! — обурювався Шарашкін. — Він бавиться з акулами. Десь, мабуть, і жбуронув на палубу шмат м'яса.
Послав мене в обхід по судну.
Я принюхувався до кожної шпаринки, але нічого не виявив.
Сморід ішов звідусюди, особливо з містка.
— Не міг же зіпсуватися сам Шарашкін! — злословив Очеретний.
Пошуки на цьому припинилися.
— Бачу, з тебе поганий Шерлок Холмс, — махнув рукою штурман, затуляючи носа. — Хоч і задуха, доведеться наглухо задраїти ілюмінатори.
Так ми й працювали до сьогоднішнього дня, закупорені, як в барокамері.
Надійшов вечір, і двом нам — Степанові й мені — на містку тепер робити було нічого. "Вихор" ще не рушив, коли слід ставати — одному до стерна, другому, впередзорящому, на крило капітанського містка.
— Нехай Очеретний лишається тут, — розпорядився Шарашкін, — а ти, Васько, сходи в малярку. Підготуй на завтра щітки й білило.
Я зробив усе, як він велів. Та скористатися тим уже не довелося.
Наступного дня невдачі почали переслідувати зранку.
Із тісної, задушливої каюти я перебрався на горішню палубу, спорудивши під шлюпбалкою невеликий брезентовий намет.
Удень там жарко, проте вночі — чудово. Над головою плетиво вант й радіоантен, у бездонній височині міріади зірок; а внизу, за бортом "Вихора", зітхає, мрійливо перешіптуючись хвилями, океан.
Зорі то, чи, може, полохливі птахи? Крила їхні смугастими брижами стеляться довкола… Мене огорнула ласкава дрімота, і зорі таки чайками сіли на гінкі щогли.
Я заснув.
— Прокинься, Васько! — почув чийсь голос.
— Хто там?
— Вставай, лежню, — повторилося знову.
Але сон не відпускав.
Солодко тобі, матросе, під осяйними шатами, в непорушній досвітній тиші!
До побудки ще далеко.