Одна за одною летіли вони на "Перекоп". Пробоїна на кормі, вода залила лівий борт, вбито механіка і ще сім чоловік.
Судно горіло і з хвилини на хвилину могло вибухнути, Радист послав у ефір SOS. Але нізвідки було чекати допомоги. Довгими кулеметними чергами впритул розстрілювали беззахисних людей самураї. Капітан скомандував спустити за борт шлюпку – одну з них, на щастя, не заклинило.
Вчинивши злочин, самураї зникли за видноколом. А моряки з уламків розбитого судна змайстрували пліт; як могли полагодили шлюпку і взялися за весла… Тільки на третій день дісталися суходолу.
Це був малолюдний острів Велика Натуна, що належав Голландії і де жило невелике плем’я малайців.
І нині в гостях сина Пулунгула, малайця з Великої Натупи, згадалась мені ця історія.
ОПОВІДЬ ТИМОША РУСЕНА
– Того ранку, як завжди, дітлахи вийшли до лагуни вбирати їстівні черепашки. Вдалині, за кораловими рифами, вони помітили човна, з якого незнайомці махали їм руками. Хлопчаки кинулись у воду і підпливли до човна. Те, що вони побачили, було жахливе: закривавлені, виснажені люди ледве трималися на ногах.
Їм допомогли причалити до берега, повели у виселок Танью до вождя племені Аміра; не загаялись прийти туди й білі на чолі з голландським офіцером. Так люди Натуни дізналися про долю потерпілих мореплавців.
Моряки жили дружно, допомагали людям джунглів заготовляти кокосові горіхи, ловити рибу. Розповідали, що моєю хрещеною матір’ю була лікар з "Перекопа" Євдокія Василівна, – останні слова Русен вимовив по-нашому, – а назвали мене іменем матроса – Тимофія, того, що врятував під час нальоту японських літаків на острів мою старшу сестру, винісши її з палаючої хижі.
Через два роки радянські моряки на саморобному човні вирушили до берегів Борнео, назавжди полишивши наш острів. Кажуть, японці схопили їх і кинули до в’язниці. Ми й тепер нічого не знаємо про них, але у нас вірять, що моряки вижили, бо такі люди, як вони, не могли загинути!
Пам’ять про ваших співвітчизників живе серед людей Великої Натуни. Правда, тих, хто бачив радянських моряків, на острові тепер мало: їх вивезли на інші острови – в шахти, де добувають олово. Туди ж попав і я десятилітнім хлопцем… Рідко кому вдавалось вирватися з копалень живим, бо шахти ті – гірше від могили. Та мене, мабуть, вберіг дух джунглів, якому я вірив.
Із того острова смерті я однієї темної ночі втік з малайськими рибалками. Довго блукав по світу, морячив, а потім кинув якір ось у цій гавані, – скінчив свою розповідь Русен Тиміш, син Пулунгулу.
Він сидів переді мною, чоловік, у якого прокинулася свідомість власної гідності, – думки, посіяні колись в серці знедолених людей нашими моряками.
Я, в свою чергу, розповів йому все, що знав про відважних перекопців, про зустріч із Тимофієм Захаровичем.
Пізно ввечері залишали ми дім Гостинного малайця. І було на серці світло, ніби зустрілися з другом, якого давно загубили і знайшли після розлуки.
ТОРНАДО НАД БЕНГАЛЬСЬКОЮ ЗАТОКОЮ
Внизу, у машинному відділенні, пробило четверту склянку. Серед гуркоту двигуна, що ні на мить не вгавав, та порипування такелажу, крізь сон я почув чистий мідний дзвін ринди.
– Цей дзвін, – зауважив штурман, – якщо навіть людина попрощається з морем, все одно звучатиме невідступно: відлуння найщасливіших днів – нашої матроської юності.
Було, отже, без чверті чотири – час, коли мені заступати на вахту. Береги Суматри лежали десь там, у пітьмі. І хоч їх зараз не видно, сусідство відчувалося: волохата темрява, що клубочилася, підступаючи знизу, пахла водоростями й джунглями.
– Не збочуй, – наказав, штурман, глянувши на компас, де ніяк не могла заспокоїтися стрілка.
Легко сказати: не збочуй! Вітер, налітаючи звідусюди, не дає змоги тримати судно на заданому курсі; воно погано слухає стерна. Я запевняв штурмана, що з курсу не збиваюсь, та він поставив до стерна Анукіна, а мене за руку підвів до курсотрафа. Тицьнув пальцем: дивись, мовляв! Справді, на стрічці замість прямої лінії значився зигзаг – графічне зображення шляху, яким пройшло судно з тих пір, як я стояв на вахті.
– Чи не занадто? – роздратовано спитав він. – Щогодини твої збочення дають зайвих сімсот метрів.
Я прикусив язика, уважно стежачи за кермом.
Наш курс лежав на захід.
Другий день як "Витязь" у Малаккській протоці. Із слів капітана зрозуміли: пересічемо Андаманське море і, поминувши Нікобарські острови, дістанемося Бенгальської затоки. Там, уздовж 90-го меридіана, що майже навпіл розсікає затоку, витягнувся Східно-Індійський підводний хребет. Його північне закінчення, приблизно з 18 градуса північної широти, і вивчатимуть науковці.
– Все залежить від погоди, – мовив капітан, – чи дозволить вона лягти в дрейф і спустити буї.
А коли Євген Андрійович пішов спочивати, озвався штурман.
– Кеп недаремно побоюється. Я тут не вперше і скажу: в Бенгальській затоці слід ждати будь-яку несподіванку, бо тут владарюють мусони, вітри, пов’язані з порами року.
І нам, неукам, розтлумачив:
– Влітку над континентом Азії утворюється зона низького атмосферного тиску. Південне крило її сягає Бенгальської затоки, де тиск високий. Узимку ж навпаки: над внутрішньою Азією поширена зона підвищеного тиску, а над океаном і Бенгальською затокою тиск низький. Маси холодного й теплого повітря зміщуються, утворюючи повітряний вир.
Отака механіка мусонних вітрів, що влітку дмуть із південного заходу, взимку – з північного сходу. Погода тоді відносно стійка, але з жовтня по грудень, в пору зміни мусонів, можна очікувати тропічних ураганів, гроз і навіть тайфунів, які проникають сюди аж із Південно-Китайського моря.
Ну, а зараз початок листопада – час зміни мусонів. Що то нас чекає? Та мене це поки що не хвилює. Що буде – побачимо. Я заклопотаний іншим: стежу за репітером гірокомпаса, аби не збочувати з курсу.
Ось вона, з дитинства сотні разів омріяна корабельна рубка! Напівтемно. Фосфорично відсвічують компаси, котушка репітера. Крізь відчинені двері впала смуга світла, гостролезо розрізавши темряву: і тепер чіткіше окреслилися всі ці мудрі прилади: локатор, компас, радіонавігаційне причандалля, що з такою точністю допомагає прокладати дорогу.
Мені з Анукіним ще тиждень бути на вахті, а вже тоді у робочу бригаду – до керма стануть інші.
Як повільно спливає час на цій досвітній вахті!
Я ледь тримаюся на ногах – злипаються очі, а тіло ніби налите свинцем; руки бряклі від утоми.
З ілюмінатора видно шмат неба – співвідношення світлотіней, контрастних, різких, мов на картинах Куїнджі. А він же, мій земляк, ні разу не бачив тропічного неба…
Темряву раптом розпанахала суха блискавка, наче козарлюга рубонув блискучою шаблею. Потім морок посвітлішав, і край неба зажеврів огнисто. Барвисті краєвиди! Та милуватися ніколи: пильнуємо горизонт, чи не спалахне де мерехтливий вогник на щоглі зустрічного суденця, не забовваніє часом силует корабля.
Коли штурман вийшов на крило містка, до рубки завітав Анукін.
– Чудова протока, правда? – сказав він і розповів – У дитинстві, коли я розглядав географічну карту, протока ця, з півночі затиснута півостровом Малакка, а з півдня островом Суматра, видавалась мені роззявленою пащею крокодила.
Анукін таки має слушність: протока справді схожа на крокодилячу пащу. Та якщо в дитинстві мого напарника непокоїло, як у тій "пащі", на картах позначеній двома-трьома сантиметрами вшир, може вміститися людина (бо він, мовляв, читав, що" крокодили живцем ковтають людей!), то зараз, сам потрапивши сюди, як і я, бідкається про інше: аби вляглася хитавиця і нас, вахтових, не торсало.
Береги спочатку зеленіли обіруч – з півночі й півдня. Але чим далі відходимо на захід, протока ширшає, і тепер видно тільки обриси Суматри, її північний берег, з короною попелястих хмар угорі, та ще зграйку, мов чайки на воді, острівців Тапай. Малаккський півострів десь вдалині, он за тією імлою. А протоці кінця-краю немає – така неозора, широка. Одначе пливти небезпечно: раз у раз стрічаємо кораблі; десятки суден ідуть паралельно з нами, а ще сила-силенна невеличких човників нишпорять уздовж і впоперек без певного курсу. То – малайські рибалки.
З ехолотної повідомили: під кілем п’ятдесятиметрові глибини. Потім вони зменшилися – не знати, де очікує небезпека. Як і біля Цусіми, дозорців поставили навіть на салінг фок-щогли: обережність над усе.
Ліворуч забовваніли кілька острівців – Ве і Бреє – південних дозорців Андаманського моря. Та й вони скоро розтанули в далечині. І тоді ми залишилися на самоті, віч-навіч з морем.
Хлопець, що змінив мене біля стерна, здивовано глянув довкола:
– Чому така тиша? Аж не віриться.
Справді, недавно ще море хвилювалося – тепер воно лежало непорушне, мовчазне, по вінця сповнене блакиті. Скільки сягав зір, вода й вода та високе бездонне небо, в якому ні хмариночки. І взагалі ані натяку, що десь є берег. Було в цьому безгомінні щось од первісної незайманості – пустельно й тихо, ніби ми перші люди на землі.
Наш курс – Бенгальська затока. Там зупинимося для океанологічних досліджень.
– Але, – зауважив начальник експедиції, – невеличка поправка: на підступах до затоки простежимо розгалуження улоговини на дні Андаманського моря.
Гідроакустики, сейсмологи, геофізики готуються до штурму. Де вона, та улоговина, – невідомо. Проте знайти її треба неодмінно!
… Кораблі, що вранці йшли паралельно з нами, звернули ліворуч, в Нікобарську протоку; деякі з них, відхилившись на північ, прямували до Бірми. Тепер ми були далеко від морських уторованих стежок. Навіть рибалок, цих всюдисущих блукачів, і то не видно.
Під кілем "Витязя" лежала багатокілометрова товща води, а ще нижче – улоговини, гори, западини… Коли я завітав до лабораторії, начальник загону тектоніки саме розглядав рельєфну карту.
– Отут і зупинимося, – показав Віктор Пилипович.
Біля протоки Десятого градуса, що розділяла Нікобарські й Андаманські острови, чорніла позначка: "Витязь", СРСР, 4198 м".
– Що це означає? – запитав.
– Кілька років тому, – відповів Канаєв, – у цьому районі виявлено підводний хребет і найбільшу западину Андаманського моря, названу іменем "Витязя". Тепер цікаво дізнатись, чи далеко на північ сягає хребет і чи з’єднується він із материковими схилами Індокитаю.
Про підводні западини, гори вчений розповідає, як про добре відоме й зрозуміле, ніби йдеться не про загадковий світ, а про землю, яку він обмацав власноруч, сходив своїми ногами.
– Щоб розв’язати проблему походження земної кулі і океанів на ній та відповісти на ряд інших питань, слід насамперед зазирнути під океанське дно, вияснити, що там.