У цьому неважко пересвідчитись – варто хоча б побачити, які гарні циновки плетуть тамтешні жінки і як у дні свят танцюють дівчата.
І врода у них неабияка. Хвилясте, м’яке, мов потіпана пальмова кора, волосся, високе чоло, прямий ніс, стрункі, як пагінці бамбука, гінкі. Це – мешканці лісів, чарівні "дикуни", як їх називали англійці.
Хтозна, що принадило сюди білих. Авжеж не ліси – ці непрохідні хащі з смертоносними випарами, болотами, озерами, в яких чатує зелена смерть – крокодили. Мабуть, таки люди заманили сюди білих. Якось до поселення Сенімба, де жив і малий Дайсан, завітало двоє незнайомців. Мисливці, мовляв. Довго розмовляли вони з вождем, задобряли його різними дрібничками, частували питвом, од якого куди й поділася вождева мудрість, і став він безпорадний, мов дитя… Відтоді занадились у Сенімбу білі пришельці. І кожного разу після їх відвідин з племені зникало кілька юнаків та дівчат. У Сінгапур – казкове місто, що десь там на півночі від Бінтану, зманювали англійці лісовиків племені сеної. Обіцяли їм золоті гори, райське життя. Довірливе серце в людей джунглів: старі заповідають молодим свою прямоту, а ті передають своїм дітям – від роду до роду. Сеної карають за брехню, бо ніколи брехня не звивала собі кубла в душах людей цього гордого племені.
Вірили лісовики словам білих "мисливців", аж поки всі родини не принесли в жертву цій вірі своїх синів та дочок, як приніс їх і старий Дайсан…
Спочатку забрали красуню Тану, а невдовзі – не інакше, як злий дух лісів розгнівався на старого Дайсана! – і син полишив джунглі.
У Сінгапурі, справді казковому світі, куди привезли хлопця, вже кілька років жила його сестра. Де – він не знав. Білий господар, що взяв до себе малого Дайсана, пообіцяв: коли той буде слухняний, то він покаже хлопцеві сестру, яка нібито стала справжньою леді. Сотні разів уявляв Дайсан, як він стрінеться зі своєю Таною, як вона, його всемогутня, з таким чулим серцем сестра допоможе малому Дайсану вирватися з рук білого хижака! Бо відтоді, як попав хлопець до Сінгапура, крім приниження та виснажливої праці, нічого не бачив і не знав.
Якось таки здибалися брат і сестра. Але про це краще б і не згадувати – не ятрити серце… Він сподівався побачити Тану, як і раніше, щасливою й веселою. А перед ним стояла чужа засмучена жінка. Довго сиділи вони біля затоки, спостерігаючи, як кудись на південь, де їхній Бінтан, відпливають кораблі. За тими кораблями линули їхні думки…
Отоді й_ почув Дайсан правду про оманливу казку, яку їм в джунглях протурчали білі зайди… Спочатку Тана попала в багатий дім англійця. Господар не раз показував своїм захмелілим друзям, як танцює чарівна "дикунка". О, він був добрий, той пан! І Тана раділа, уявляючи, як би здивувалися її односельці, побачивши зараз дівчину серед цих розкішних хоромів. Та згодом дівчина зрозуміла, що даремно тішила серце. Якось увечері, коли Тана скінчила тапок, підійшов Роунд, її господар, і сказав, що віднині вона житиме он у того незнайомця.
Так вона стала "дружиною" підстаркуватого товстуна.
А потім Тану передавали з рук у руки. Хвалили вроду, захоплювалися її танцями. Все те минуло! І нині вона, зрозумів Дайсан, як і ті її подруги-полонянки, що з незайманих джунглів привезені у невблаганно жорстокі джунглі цього жорстокого міста, прислуговує білим у кабаре.
Чи то врода її зів’яла, чи, може, дівчина розгнівила всемогутнього духа джунглів – сизокрилого птаха айя, а тільки ніхто вже не каже їй, як раніше, ласкавих слів…
Потім, через багато років, коли Дайсан із своїм господарем поїхав до Англії, Тана померла. А він, Дайсан – доктор Карма, що зараз сидить переді мною, – пройшов крізь усі приниження. І нині, коли Карма, виступаючи на маніфестаціях, говорить про свій поневолений народ, про долю бідарів Малакки, білі докоряють: англійці, мовляв, вивчили – де ж вдячність?
– Мене вони навчили, – помовчавши, озвався Карма, – зненависті й гніву. Я збагнув, де добро і де зло… Може, чули? На малайській землі не родить рис. Легенди оповідають, ніби це тому, що земля кров’ю напоєна. Легенди правду кажуть. Ще в давнину Малакка зазнавала нападу чужинців. Не раз на її берегах вони вчиняли криваву різанину. А потім островом, де такі затишні якорні стоянки, заволоділи пірати. О, що ті розбійники порівняно з "цивілізованими" вандалами! Англія першою збагнула, що Сінгапур – ворота, через які вона може проникнути до багатств південно-східних країн. Тож на початку XIX століття, витіснивши своїх конкурентів – голландців, володарка морів – Англія захопила Малакку. Так ми стали власністю британської корони. Більше століття вона торгувала нами!
Не кваплячись, Карма закурив, сьорбнув чаю і розповідав далі. Згадав про те, як жорстоко поводилися англійці з темношкірими, про японську агресію в роки другої світової війни, про те, як англійці, повернувшись до Сінгапуру, розправлялися з учасниками національно-визвольного руху, з тими, хто відстоював незалежність краю; нарешті, про те, що Сінгапур став республікою, хоч і залишився під п’ятою Англії.
Дощ ущух, але повітря не стало прохолоднішим: воно, як і раніше, було парке й задушливе. З джунглів повіяло пряними пахощами. Серед них Особливо чути було запах плумерії – невеличкої, схожої на дзвоники кручених паничів лілової квітки. І тепла злива, і зелень бананового гаю, і квітуча плумерія нагадували, що ми в краю вічної весни, хоч за календарем було передзим’я.
Ми вже збирались вертатися на судно, як раптом господар запропонував:
– Коли хочете, познайомлю вас із сином Пулунгула.
– Хто він такий? – поцікавились.
– Він ваш родич, – відповів Карма. – Русен Тиміш.
Ось тобі й Сінгапур, і далекі далі! Світ справді тісний, якщо навіть тут живе наша рідня, дивувалися ми, йдучи в гості до незнайомого нам Пулунгула.
Його хатина стояла серед гущавини на березі невеликої річки, сваями угрузши в болотистий грунт.
Назустріч вийшов худорлявий високий чоловік.
– Тиміш, – відрекомендувався.
І глянувши на нього, я пригадав…
У той день повантажили останні контейнери, забункерувались. Судно було готове до відплиття. Відчаливши од пірса, ми стали на рейді. До "Витязя" час від часу підходив тільки рейдовий катер, кожного разу привозячи рідню і друзів витязян – тих, хто перед довгою розлукою хотів побути разом з мореплавцями.
До штурмана завітав цілий гурт дітей, Анукіна в дорогу благословляла теща: підшкіпер кілька разів уже проводжав до катера дружину, але жінка щоразу поверталася, мовляв; море неспокійне і вона боїться спускатися по трапу – краще зачекати, коли вляжеться вітер.
Нашого кока ніхто не проводжав. Може, в нього немає рідні, чи він заборонив їй стовбичити на пірсі перед відплиттям? Та ось надвечір, коли я достоював вахту, знову підійшов катер і з нього зіскочив кремезний, високий чоловік. Не по літах рухливий і завзятий, він не став ждати, поки спустять трап, а спритно поліз угору по хисткому манільському кінці, що звисав за бортом.
– Оце так виучка! – схвально кинув хтось із присутніх.
– Мені до Якимовича, – сказав незнайомець.
Я провів його в каюту. А незабаром і сам завітав туди.
– Вмощуйся ось туди, – показав кок на лаву в кутку. І додав – Познайомтесь, теж степовик, земляк наш.
Гість, підвівшись, подав руку, мовив:
– Олійник Тимофій Захарович.
Чаювання наше затяглось і тривало доти, поки митники не оголосили, щоб сторонні залишили судно. Тимофій Захарович поплив останнім катером, на прощання попросивши Якимовича, щоб той, коли проходитиме повз острови Великої Натуни, вклонився їм.
Дивне доручення! І я поцікавився, хто ж він, цей Олійник. Якимович відповів:
– Легендарна особа, хлопче, – колишній кок із "Перекопа".
Того ж вечора на рейді, поки з берега не дали дозвіл на вихід в море, я до кінця вислухав справді незвичайну історію людського життя…
– Тимофія Захаровича, – почав Якимович, – я знаю сто років! Разом росли. Разом і на флот призвали нас. Тимко попав теж у ту групу, де готували флотських кухарів. Спочатку ми були розчаровані, нарікали: мріяли про голубі моря, білі вітрила, а тут – каструлі та сковороди!.. Командир, мабуть, по наших фізіономіях зрозумів, про що думаємо. Викликав якось мене з Тимком, розмову повів. Цікавий чоловік був! Ніби зараз бачу його примружений погляд, чую тихий голос. Командир пояснив, що соромитись білого фартуха та ковпака нічого, бо кок – перша після капітана людина на морі. Пізніше ми це зрозуміли й самі.
Після служби на кораблі Тиміш плавав у Арктиці, а я лишився у далекосхідних морях. Перед самою війною, пам’ятаю, повернувся він з Півночі і збирався "гріти кістки" під тропічним сонцем. "Перекоп" його возив вантажі за кордон.
Востаннє ми зустрілися навесні сорок першого. Потім – війна, і дороги наші розійшлися… Та якось я почув по радіо повідомлення: "Перекоп", на якому плавав Олійник, пропав без вісті. Тих, хто знав про долю екіпажу, просили сповістити пароплавство. Але тоді про судно ніхто нічого не міг сказати. Правду про "Перекоп" дізналися тільки після війни.
… Восени 1941 року, взявши потрібні вантажі, "Перекоп" вийшов у відкрите море. Він мав пересікти Японське, Східно– та Південно-Китайські моря і кинути якір в одному з портів Яви.
То був грізний для Вітчизни час: гітлерівські орди рвалися в глиб країни. Бої точилися на всіх фронтах, і хоч плавати в чужих водах було небезпечно (ворожі човни потопили вже кілька наших пароплавів), та не про особисту загрозу думали моряки! Члени екіпажу "Перекопа" знали: треба будь-що виконати наказ Батьківщини.
Як і завжди, коли залишаєшся віч-на-віч з морем, згадуєш рідний берег. Думками перекопці були біля західних кордонів країни, де точилася битва. Кожен з них хотів би бути не під цим лагідним південним небом, а зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Про це перед відплиттям говорили моряки у військкоматі. Але їм відповіли, що їхня праця – теж боротьба. "Перекоп" ішов своїм курсом. У Південно-Китайському морі, недалеко від Сінгапуру, японський літак облетів судно, скинув кілька бомб. Жодна з них не влучила в "Перекоп". Та це був тільки початок. Щойно зажеврів світанок, вдалині знову з’явилася зграя літаків. Один, два, три… Вісімнадцять бомбовозів проти неозброєного мирного судна!
Градом посипались бомби.