Люди, не знайшовши, мабуть, притулку іна землі, жили на воді. В гирлі двох невеликих річок, що звуться Каланг і Геланг, схожих на жилаві робочі руки, благально простягнуті до затоки, щось ряботіло. То були хатинки з ветхими, вилинялими на сонці дахами, хатини-човни. Халупки щільно притиснулись одна до одної, ніби в єднанні шукали порятунку од нищівності моря, яке в годину люті все змітає на своєму шляху, – людське ненадійне пристановище, злигоднями згуртоване воєдино, якому ніде дітися від кам’яної навали міста, що громаддям нависло вгорі – гнітючого, немилосердного деспота, в першу-ліпшу мить ладного розчавити, проковтнути все: оці човни-халупи і людський клопітний мурашник на них.
В очах немов двоїлося. Роздвоювалось щойно побачене, бо місто й справді мало кілька облич, як многоликий Будда, у всемогутність якого вірять малайці.
Галас, крики.
Знову долинуло до слуху:
– Ваня-Маня, копчай шалтай-болтай! Дайош, Ваня-Маня.
Над велетенськими сковородами, густо розставленими на набережній, просто неба, – димок; із таких же великих казанів – пара. Щось вариться, смажиться і тут відразу продається.
Місто, як розпечена сковорода, пашіло в обличчя, булькало, немов казан.
Не встигли ми зіскочити з човна, як нас оточили малайці. Купи, та й годі, купи хоч що-небудь! В руки тицяють "цілющий" тібетський бальзам, східні прянощі, барвисті тканини, а. найбільше – англійського краму.
– Сінгапур, – знаюче мовив Касянович, – перевалочна база між Азією та Європою. Хоч він і став незалежною державою, а до кінця не позбувся опіки колишніх господарів. Усі оці компанії, – показав на споруди, що височіли перед очима, – банки, трести – в руках англійців і купки місцевих плутократів.
Касянович – жива енциклопедія, він об’їздив увесь світ і в Сінгапурі бував не раз.
– Моні! – озираючись, крадькома простягають худі висохлі руки малайці.
– Що вони хочуть? – не зрозумів я.
– Що? – перепитав Касянович. – Грошей, друже!
Базаром і простягнутою рукою жебрака починалося це місто. Наче в лабіринт, увійшли ми в торгові ряди, які водночас були й вулицями.
На запрошення доктора Карми група біологів, до якої включили й мене з Анукіним, збиралася відвідати ботанічний сад. Природознавці дуже хотіли, ознайомитися із "сьомим чудом світу", про яке вони стільки чували: нас же, матросів, цікавили джунглі: хоч одним оком глянути на них.
– Та спочатку оглянемо ще одне "чудо", – змовницьки мовив Карма, наказуючи шоферові звернути ліворуч.
Центр, видно, кінчався (багатоповерхові красені будинки височіли десь збоку) і починалась околиця. Власне, в цьому місті було кілька міст. Ось берег річки, всіяний скособоченими хатинами, із стовбцями ієрогліфів на стінах; півкроку не ступити – тісно! Зграйки дітлахів, самітні продавці біля прилавків; якісь майстерні, кузні, люди, схилені над верстатами.
Обабіч вулиці, яку минули, десятки домовин – квартал трунарів; поруч – квартал умільців, які роблять різні металеві та перламутрові дрібнички – браслети, намисто, обручки та інші жіночі прикраси. Потім запетляли вулички, тісні, звивисті, по яких ледь можна було проїхати, – продуктові ряди. На циновках купи їстівного коріння, в кошиках – риба, слизькі, пропахлі морем молюски. Кількаметрові, ще живі змії, звиваючись на гачках, гойдалися над головами. Сморід, бруд, специфічний, ні з чим не зрівняний нудотністю запах. Це "Чайна таун" – густонаселений район, де мешкають китайці. У Сінгапурі їх майже півтора мільйона – три чверті всього населення, і не було випадку, щоб людина не китайської національності оселилася в "Чайна таун". Ті, хто населяє Сінгапур, – малайці, таміли, індійці, китайці, – живуть окремими, за національною приналежністю відособленими колоніями, суворо дотримуючись традицій і звичаїв своїх предків.
Найкращі райони міста займають англійці.
– От і маєш, – хитнув головою Анукін, вислухавши нашого гіда. – В цьому розпрекрасному раю, що можна одному – іншому зась.
… Позаду лишилися заміські вілли тамтешніх вельмож, охайне передмістя, де на одному з магазинів прочитали: "Магазин індійський, хоч і говоримо по-російськи: просимо зайти, впевнитеся самі".
Ми гадали: це і є сюрприз, про який говорив Карма. Але машина мчала далі. Нарешті біля якоїсь брами зупинилися.
– Тигровий парк, – оголосив провідник, запрошуючи пройти вгору.
На схили пагорбів вели широкі сходи. Разом з нами туди прямувало з десяток темношкірих дітлахів… Раптом я, жахнувшись, зупинився: навпроти мене, виповзши з-поміж скель, звивалася велетенська змія – подібна до тої, яку щойно бачив у "Чайна таун". Змія от-от могла кинутись – і я мимоволі позадкував.
Карма засміявся:
– Не бійтесь – не вжалить! Вона скам’яніла.
Унікальне видовище: за мотивами східної міфології в Тигровому парку з глини й гіпсу зроблено сотні тварин, птахів. Мистецтвом тут і не пахло, але підробка майстерна: враження таке, ніби ти попав у казкове царство. Деякі "творіння" уособлюють жорстокість, страшно дивитись, як людину шматують, ріжуть, розчавлюють їй череп!
А от і пекельні сцени потойбічного світу: дракон поїдає красуню, упирі п’ють кров, грішники киплять у котлах з смолою.
– Кошмар цей не одну ніч переслідуватиме! – із огидою плюнув Анатолій Анукін.
– Не збагнеш, – обуривсь і я, – де кінчається міфологія і починається відкритий гангстеризм.
– Все воно споруджувалось для бізнесу, – переклав нам слова Карми біолог Федір Пастернак.
– Ну і як – великі прибутки?
Малаєць засміявся, а потім, спохмурнівши, мовив:
– За останній час злочинність серед підлітків зросла вдвічі. Цьому сприяє вся індустрія розваг, у тому числі й "чудо-парк"…
Досхочу набачившись міських "джунглів", ми поїхали дивитися джунглі справжні.
Не встигли опинитися в джунглях (ботанічний сад – ділянка незайманої гущавини,’ відгороджена від навколишніх лісів, що давно відчули на собі руку цивілізованого "господаря"), біологів ніби підмінили. Захоплені, збуджені. Кожне дерево, оглядаючи, коментують по-своєму. Тільки й чути: artocarpus intergrifolia… kigeliapinnata… ficus religiosa тощо.
Ми підійшли до гінкого, з широким, як у фікуса, листям, дерева, між гіллям якого висіли зеленаві плоди завбільшки з гарбуз.
– Це "хлібне дерево", – пояснив Касянович. – Коли оті "гарбузики" спекти, вони своїм смаком схожі на тільки-но зняті з черені коржі… А он, – Касянович показав ліворуч, де під листям звисали довжелезні стручки, – "ковбасне дерево" – цигелія піната, як його зве мій колега Пастернак.
– Хотів би я знати, колего, що то за нахаба кружляє над нами? – мружачись від сонця, кивком голови показав на верховіття Анатолій Анукін.
Між крон велетенських дерев, наполохані людськими голосами, літали косокрилі, з страхітливими мордами створіння.
– То літаючі собаки, або кажани, – відповів Касяпович.
– Pteropus egwardsi, – підтвердив його визначення Пастернак.
Хоч ми із Анукіним знали раніше, що на Малаккському півострові, завдяки вічному літу і рясним зливам, земля щедро плодоносить (два-три врожаї збирають на рік), проте були вражені й здивовані незвичайним буянням тропічної природи.
Віковічний праліс стояв непорушно, безмовно. Здавалось, його ніколи не розгойдував вітер, та й не міг би, мабуть, розгойдати, бо кожна гілка, листок кожен були якісь важкі, лискучі, ніби виковані з міді. Сонце не проникало в ці хащі: смарагдова пітьма клубочилася волохато, вгорі, між крон, куди просочувалося сяйво, відтінки зеленавості мінялися на сизі барви. Задушливо, ніби в жнив’яному степу перед грозою знесилює задуха, коли безодня неба сповнена імлою, а десь за нею палає всемогутнє Ярило. Нічим дихнути – повітря напоєне випарами гущавини, запашних смол, пряних пахощів тропічних рослин: кориці, сандалу, ванілі, різних трав, дерев, чагарників, то з великими, а то обсипаними зовсім дрібненькими, як мошва, квітами – такими духмяними, що паморочиться голова… І я згадав наші діброви, їх зарослі лататтями озеречка, ніжний дотик дубового листя, зважнілих краплин, струшених необачно з гілки, ласкаву прохолоду, пахощі прілого падолисту, забуту лісову криницю, з якої вода пахне дубовим днищем; згадав Україну – і мені захотілося додому!
З верховіття дерев, перевитих ліанами й ротанговими пальмами, назустріч неслася зграя мавп.
Ми дали їм арахісові горіхи. Витівниці схопили – і вже їх немає – вгорі, на ліанах.
Що й казати – дивовижний край, щедротна земля. А народ бідує… Бачив я дерево (назва кумедна якась) в цьому ж таки ботанічному саду – товсте, розбухле. Його чіпке, оголене коріння вбило довкола все живе: виссало соки землі, простягнувши далеко свої хижі щупальці.
І постали перед очима оті "зінгери", "шелли" – фірми, паразити на тілі екзотичної Малакки.
Хто її тільки не грабував, хто не гендлярував нею!
У гущавині залопотів дощ. Зелені краплини дріботіли по широкому банановому листі. На ганок, де ми сидимо, краплини впали теж, заскакали прудконого, лишаючи по собі ледь помітний слід – хвилясті смуги синюватого туманцю, що клубочиться над землею.
Ось уже кілька годин, як ми тут, в гостях у доктора Карми. Він викладає на природничому факультеті, має власні цікаві наукові праці. Малайцям рідко вдається здобути вищу освіту, особливо – біднякам. Уперше завітавши на "Витязь" і побачивши, як на риболовецькому човні, що пропливав мимо, худі, сухоребрі підлітки силкувались напнути вітрила, вчений зауважив, що й він цей "хліб" скуштував; Адже сам, мовляв, колишній злидар. Я, признаюсь, не дуже-то повірив; подумав – прикидається овечкою!
З підозрілістю глянув я на балакучого малайця. А підшкіпер категорично заявив:
– Хіба не бачиш – типовий капіталіст, лжедемократ!
Та наступні зустрічі спростували нашу упередженість.
Ми сидимо на ганку хижки, за якою одразу ж починалися джунглі з їх загадковою, дрімотною душею. Ми ловимо кожне слово цього, – ще недавно такого чужого і незрозумілого нам чоловіка.
Там, у нетрях Бінтану – найбільшого острова з архіпелагу Ріау, що розкинувся неподалік екватора, – не часто зустрінеш білу людину. Сеної живуть відособлено, займаючись нехитрим своїм ремеслом: на розчищених ділянках лісу садять ямс, таро, батат. Вони таки відлюдкуваті, та з-поміж племен, що населяють оці навколишні ліси, славляться і працьовитістю й веселою вдачею.