І так незлобливо, що в мене серце відлягло.
Цей мене зрозуміє!
— Для першого разу, — мовив, — непогано. Проте ось що скажу: не силкуйся бути схожим на інших. Лишайся самим собою! Не бійся, що тебе не зрозуміють і, може, кепкуватимуть іноді. Таке на морі буває, бо жартунів багато. Але й вони язика прикусять, коли зрозуміють, що ти не підробний.
Я слухав і дививсь на нього вже іншими очима. Ця видовжена, підстрижена "під макітру", з русявочубим пучком на маківці голова; це всіяне ластовинням, з слідами численних виразок і шрамів, обличчя, що донедавна нагадувало мені — хай вибачить великодушно! — викопаний, ненароком поцюканий лопатою буряк, було й не таким-то вже жахливим. Навпаки, щось миле, непідкупно лукаве світилося в його примружених очах, у борозенках зморщок, які під очима та біля губ вимережувалися густо, коли той посміхався. І неквапна мова, і звичка кожну виголошену фразу закінчувати енергійним помахом правиці; його колючі дотепи й повчання…
Ні, що не кажіть — хоч він і гостроязикий, може, навіть трохи злий, задерикуватий, але мені подобається. Гарний хлопець! Он і мені скільки допоміг — я ж його не просив.
А ще я познайомився з боцманом.
От поки що й усе.
Розділ сьомий
ЗА ГОДИНУ ДО СВІТАНКУ
На двох автомашинах підвезли контейнери. Це останні вантажі, що їх чекали і через які затримувалися и порту. Решта давно на судні.
Всім членам екіпажу і наукової експедиції наказано бути на борту о двадцятій вечора. Ще, отже, можна вийти на берег. Та мене особисто вже нічого з ним не єднає. Хіба що так, знічев'я, поблукати востаннє.
Подивлюся на тебе, мис Бурунний! Це тут не раз сиділи ми з Лисогурським.
Шторм ущухав, але море ніяк не могло вгомонитися. Навіть тут, у порту, під прикриттям високих берегів воно вирувало піняво. Вітер налітав щоразу рвучко, несподівано, і на нашому судні вахтові стежили за швартовими кінцями, послаблювали їх, щоб вони часом не лопнули, коли хвилі, вдарившись об граніт причалу, відступали назад, оголивши прибережне каміння.
Вода в затоці ряботіла зморшкуватими брижами, а повітря ставало дедалі вологішим і задушливішим, споєне йодистим трунком штормового моря: свіжістю щойно викинутих молюсків, смородом прив'ялих водоростей, колись просмолених, а тепер прілих-перепрілих канатів, рибою — усім тим, на що таке багате морське узбережжя.
Та з пахощів, розхлюпаних щедро в це надвечір'я, я виділив ледь вловимий запах нічим не примітної травиці — чорного полину.
Так зветься в тутешніх краях євшан-зілля.
— Якщо тебе заманять дороги і приворожать чужі краї, візьми цю травицю, понюхай її, — наказувала мати. — Озветься тоді до тебе і степ, і наше небо.
Наївне вірування моєї матусі! А все ж я пам'ятав її слова, згадував казки і перекази про те, як чудодійне євшан-зілля додавало сил степовикам, славним хлопцям-запорожцям, що попадали в турецьку неволю. Згадував, пам'ятав, але — пробач мені, мамо! — ніколи тієї травиці в дорогу не брав.
І тепер перед відплиттям у далекі краї і розлукою з рідним берегом раптом згадалося мені те давнє напуття. Степ… село… моя старенька мати — все постало переді мною. Усе моє життя.
Прокинешся — мене давно немає,
І тільки повінь місячна хлюпоче,
Вітрила бригантина напинає
І берег залишає опівночі.
Я кличу бурю, накликаю вітер,
І хоч, мов палуба, гойдається планета,
Без вороття вітрила, штормом биті,
Заплутали мене в свої тенета.
О ти, моя бентежна бригантино,
В неспокою на вічному приколі,
Не якорем, що тягне в баговиння,
Вітрилом будь в моїй блукацькій долі.
Я знаю: зустрічаєшся сама ти
Із бурями.
Та ж сила і в мені є.
Де б я не був, мені здається: мати
Тополею в степу самотиніє.
Простягне руки — а мене немає,
І тільки повінь місячна хлюпоче…
Вітрила бригантина напинає
І берег залишає опівночі.
Якби хто запитав мене, чого я йду в море, на це запитання я відповів би запитанням: а скажіть мені, хіба вас ніколи не вабило — хоч на мить! — зазирнути за далекий виднокіл?
За чверть до восьмої капітан привіз на судно канарку. Боцман вирік:
— Явна прикмета, що ми відчалюємо.
Невдовзі й справді знялися з якоря і за годину до світанку вийшли в море.
Розділ восьмий
МОРСЬКІ ВІЗНИКИ РАДЯТЬСЯ
Ось я й зустрівся з тобою знову…
Неначе чайка в пітьмі наосліп торкнулася мого обличчя — пружним крилом ударив вітер. З ніг до голови мене забризкало крижаною водою, під ногами хитнулося. І я, мов гумовий, підскочив, хапаючись лякливо за ковзкі леєри.
Остання цятка рідної землі, що її примітило око, — засніжені острови Римського-Корсакова, немов запізнілі крижинки на весняному ставку, скоро розтанули в посвітлілій імлі моря, і нас звідусюди обступила водяна пустеля.
"Ти так бажав побачення з морем, — прошепотів мій внутрішній голос. — Чи вистачить сил і чи не трапиться — приклад хоч би з Вольдемаром, — що любов обернеться на зненависть?"
— Ні, ні!
— Що ти нікаєш? — поцікавився Петраненко, з яким я зачохлював трюм і який тепер, усівшись на шмат сухого, ще не забризканого брезенту, перепочивав.
Я щось недоладне відповів, аби той відчепився, далі думаючи про своє… Що ж, я не тікаю від життя, не шукаю в морі заспокійливого порятунку, як це може здатись на перший погляд. Навпаки, мене засмоктує його шалений вир. Бо помиляється той, хто думає, що море позбавить нас земних клопотів. Людина всюди лишається сама собою. То лише кораблі "лікуються", міняючи море на ріки, у прісному середовищі рятуючись від причепливих черепашок, якими в походах обростає корабельне днище. То лише кораблі…
Наша зустріч з морем — смішно, а для багатьох ще й розчарування! — ознаменувалася звичайними зборами. В найпросторішому приміщенні, їдальні, яблуку ніде впасти. Від капітана до матроса — всі тут. Оратор — старпом, старший помічник капітана, двометровий велетень, з короною попелястого чуба, що нею увінчана його красива, відкинута трохи назад голова.
Голос старпома не для цього закутка: гучний, розкотистий, гримить над нами — аж перебірки тремтять.
"Боцмана бійся, як вогню, старпома, мов грому", — згадав я невеселий дотеп.
Та цього, видно, нічого боятися. Хоч і схожий він на левеня, якому забаглося погратися з мишами, проте щось добре і навіть по-дитячому наївне привиділось мені в ньому.
Але "левеня" поки що гарикає… Короткий вступ (для затравки!) про те, що ми, спадкоємці всіх відомих і невідомих мореплавців, через моря-океани гордо повинні пронести стяг рідного пароплавства.
— На нас дивляться, — мовив, — відважний Літке і Лисянський, адмірал Макаров і Беллінсгаузен.
Пішла хронологія: коли-то та як безстрашно борознили моря наші пращури! Мене ззаду хтось штовхнув.
— Чого тобі? — оглянувшись, запитав хлопця.
— Ваш чиф, — пошепки мовив моторист, — як не дивно, а мислить образами. Правда, згадані ним мореплавці таки дивляться на нас. Зверни увагу!
Ліворуч від мене, на корабельних перетинках справді висіли портрети мореплавців. Вони "дивились" на нас уважно й допитливо, ніби чекали відповіді: на що ми здатні, сьогоднішні моряки.
Мій сусіда, верткий, з гострим, ніби для жарту приклеєним на це камбалоподібне, сплюснуте обличчя носом, прокоментував:
— З таким, як Літке, я б не відмовився поплавати. Симпатичний дідусь!.. Може, з мене поганий фізіономіст, одначе, глянувши на його сиві вуса, голомозий лоб, задуму, скажу: м'якосерда людина — не рівня Беллінсгаузену чи Крузенштерну. Запам'ятай, хлопчику! — аби не почув старший механік, його начальник, що сидів поруч, процідив він крізь зуби, повчаючи мене. — Ті он тісно стулені губи, худорляве обличчя і глибоко посаджені очі — перша ознака жорстокості й деспотизму в людині.
Щодо виразу обличчя я дотримуюсь іншого погляду. Кілька разів траплялось, що мені дошкуляли саме отакі безневинні, з лагідними очима добрячки, яких зараз вихваляє моторист. А взагалі де в чому його правда.
Та я не став сперечатися, слухаючи промову старпома.
Друга частина її теж була розузорена романтичними прикладами з мореплавства, але переважно складалася з речей, що безпосередньо стосувалися й мене.
Аби ми, бува, не забули, нагадав він, "Буревісник" — не яхта для прогулянок, не "науково-пригодницьке", як звемо ми, а експедиційне судно.
— Ми — морські візники, а від візників вимагається… Тут ішов перелік, що від нас вимагається. Що дозволено вимагати нам, про це старпом не згадав.
— Тремтіть, рогалі! — вголос зауважив хтось із машинної команди.
Рогалями, я знав, на флоті називають матросів, мотористи ж — маслопупики, — дві команди, кожна з яких, хоч би що там було, намагається в усьому відстоювати першість і зверхність. Але якщо прізвисько маслопупиків ще можна якось виправдати — адже хлопці з машинної команди таки бувають замазюканими, — то наше образливе ймення, рогалі, ні в тин ні в ворота.
… На борту "Буревісника" чимало люду. Половина — екіпаж судна, тобто візники; решта — науковці, члени експедиції. Ми їм повинні слугувати, створювати необхідні умови для дослідницької роботи.
— Якщо треба, — нагадав старпом, — не лінуватись ладнати для спуску океанологічне приладдя — батометри, буї; стояти біля глибоководних в'юшок і лебідок. Одне слово, розв'язання наукових проблем учасниками експедиції багато в чому залежить від нас.
— Він і себе зараховує до тих, хто стоятиме біля лебідки? — не без єхидства перепитав мене сусіда з гострим лисячим носом.
— Авжеж.
Пізно увечері, коли більшість присутніх — камбуз-ниці, днювальні, машиністи — розійшлися, ми, семеро матросів, боцман, підшкіпер і тесля, залишились на останню раду.
І тоді підвівся дракон — боцман — і мовив своє грізне:
— Ну!
Судно кинуло з хвилі на хвилю. Дехто з нас, не втримавшись, упав. Боцмана лише гойднуло.
— Ну! — повторив він і по хвилині свій вигук "розшифрував".
Значить, так: в обов'язки матросів, як ми зрозуміли, входить дотримання чистоти на палубах і в службових приміщеннях; фарбування корабля, такелажні роботи — виготовлення кранців, штормтрапів, тросів; сигнальна справа, вахтування біля стерна і коло трапа.
— А тепер, — дав він право вибору, — домовляйтесь: хто в робочу бригаду, хто на вахту. Через місяць поміняєтесь.
Мені, Чмихуну і ще кільком хлопцям припало вахтування.
В робочій бригаді залишився один Чубатий — матрос другого класу. Боцман розвів руками:
— Не густо!
Що ж робити? Адже вахтують одночасно двоє: один біля стерна, другий — впередзорящий.