Що ро* бити?—думав ротмістр. Розстріляти коня, як раніш вій був вирішив, щоб не дістався кінь ні йому ні Пивоварову V Алеж тепер немає Пивоварова й виходить кінь — його за конна власність — бойовий трофей — належить йому,., А офіцерське слово? Він дав слово розстріляти коня й мусить...
Невідомо яке чуття перемогло б у ротмістрові Рюпі, чи офіцерський гонор, чи бажання мати коня — звіра, коли 0 не з'явилося ще й третє почуття боязні... Кінь звір! ВІН уже вбив підполковника Пивоварова, невже він посоро миться те ж саме зробити з ротмістром Рюпою?!.
І ротмістр Рюпа витяг парабелюм, націлився у вухоШек^ спірові й натиснув ґашетку.
Шекспір мотнув головою, впав, хруснувши суглобами.
рвонув задніми й застиг, пустивши з ока криваву сльозу... Ротмістр Рюпа дав остроги своєму коневі.
— Росінант!— вилаявся він, ховаючи парабелюм.— Геморой...— і чомусь згадав Митрофана, як той питав у нього:
— Якого коня, вашого?
Чортів Митрофан! Хто б міг подумати...
Вахмістр Митрофан Дем'янов звичайно ж і не подумав об'їзджати Шекспіра. Він навіть боявся стати до нього спиною. І тепер, коли Митрофан побачив метушню й паніку, що зчинилася після несподіваного більшовицького обстрілу й смерти підполковника Пивоварова,— в нього визрів раптом несподіваний плян. Вахмістр Митрофан Дем'янов одчинив Дроботіну каталажку. Дроботя стогнав у кутку роздряпуючи шомпольні рани. Він тремтів, передчуваючи неприємність допиту.
— Дядінька,— заскімнив він,— невже на допрос?
— Який там у чорта допрос!— гримнув на нього Митрофан.— На ось одягни штани та тікай, поки тебе не пришили тут... Гайда!
Не чекаючи відповіді,Митрофан скочив на коня й подався геть за штабом, що вже курів останніми широкими вулицями міста.
Дроботя ледве підвівся з підлоги, спробував натягти на себе штани, але побите тіло щеміло й свербіло — груба вовна штанів ятрила свіжі ранки від шомполів і так затиснувши в кулаці ліву холошу, а праву, волочучи по землі, перехильцем пошкандибав Дроботя вулицею...
Ніхто не зупинив його на воротях. На вулиці теж було пі душі — тільки з вікон часом визирали здивовано — перелякані обивателі: всетаки, хоч чого вже довелося бачити яа революцію, а по вулицях без штанів ще ніхто не ходив...
Так дійшов Дроботя до майдану, що біля церкви. В церкві од більшовицьких вибухів повилітали всі шиби й Дроботя, :іадравши голову, дивився, як горобці в одну шибу вилітали, 139
140 залітаючи до другої. Так він спіткнувся об щось м'яке И пухке й упав, прооравши носом довгу борозну. Озирнувся — те, щось пухке й м'яке — було вороним конем у білих панчохах і з білою лисинкою на лобі...
— Шекспіре! Шекспіре!—кинувся до коня Дроботя, але хоч він і наголошував на "е", однаково Шекспір не підвів голови на його волання й тоді Дроботя припав л" холодного Шекспірового живота й заплакав...
Не пощастило йому врятувати Шекспіра. Який він нещасний, який він каїн, господи прости, каїном навіки й лишиться, буде за пачку махорки вимінювати блискучі ка" бури й портупеї, а за грудочку цукру купуватиме душу кавалериста...
— Шекспіре, Шекспіре!—волав, лежачи на холодному животі коня, Дроботя.— Не врятував я тебе, негодяй, мерзотник... Я негодяй, я мерзотник...
— Ай вірно!— прогримів над Дроботею чийся голос, що нагадував каркання сорокалітньої галки на лісному весіллю.— А й вірно... Негодяй і мерзотник!
Дроботя підвів голову й побачив над собою Ваську Хмурого, замісника Лукашевого. Тепер Васька бундючився й гнув кирпу.
— Ех, ти козак, чого ти без штанів?!. Не позор еска" дрона, Каїне!—крикнув йому Васька Хмурий.—Одягайся...
— Шекспір...—тільки й зумів промовити Дроботя й,во* лочучи за собою штани, почвалав з майдану. Йому все тіло боліло від шомполів і в першого кавалериста, що зустрівся йому, Дроботя запитав:
— Де лазурет, товаришок?
А дізнавшися, почвалав до лазарету.
Лазарет уже прибув до міста й розташувався в будинкові жіночої гімназії. Поранені лежали в просторих авдиторіях, що дхнули рожевими мріями гімназисточок про струнких студентів з другого курсу технологічного.
Дроботя зайшов у першу "палату" й крикнув,не дивлячись на людей:
— Дайте мені якоїсь мазі... од шомполів І
Лукаш лежав саме тут і знову біля вікна. Біля нього мже сиділо знову з чвірко заспівувачів, а сестри-жалібниці мі крутили йому черговий "гоголь — моголь".
— Чого галасуєш?—крикнув озвіріло Лукаш, озирнувся, пізнав Дроботю й додав: — Каїн...
У Дроботі випали з рук штани.
— Лукашок!—простогнав він,— убили Шекспіра, як "ке ж тепер наш ескадронний!
— Убили? Хто?—крикнули заспівувачі, а сестри —жалібниці перестали крутити "гоголь — моголь".
— Убили біляки, будь вони прокляті,— скривився Дро-Потя,— а я сидів у каталажці й нічого не міг зробити...
Лукаш пильно вдивлявся в Дроботіне обличчя.
— Сестрьонки, гоніть їх у шию всіх... У мене підвищена температура!— раптом крикнув він і,коли жалібниці витурили заспівувачів з палати, а Дроботю потягли на перевязку — Лукаш витяг з-під подушки обгризеного хеміч-ного олівця, послинив його й став писати пісню... Й дивно — пісня в нього виходила легко з-під олівця,немов би тільки Шекспірової смерти йому не вистачало до рими... А коли найшли сестри-жалібниці, він сказав з ясним виглядом продливого свого обличчя:
— Сестрьонки, слухайте. —
І став співати...
А Васька Хмурий корчився від заздрости під вікном. Все-таки він був замісником і не міг складати пісень, хоч би й поганих...
24/ХІІ 29 р. Харків — Київ