Сни і дійсність

Гордій Брасюк

Сторінка 2 з 2

Від того дотику здригнувсь. Повів очима — я в тій же кімнаті. Біля мене жовнір на стільці, але Валі нема.

Вдень у мене був слідчий.

— Ми мусимо з вами серйозно побалакати. Для нас не секрет, що, перебуваючи у військовій частині, ви вели й політпрацю в окрузі Факт же, що вам відома вся сітка політорганізацій. Будьте певні, що , ми вас оцінимо...

"Оцінимо" — посміхнувсь я й поруч прозгучало: "наше щастя в боротьбі"...

Тоді вголос додав:

— Нічого я вам не скажу. Ідіть ви к чорту. І другого дня з вуст військового суду в тому — ж містечку мені була відповідь:

— Зачшеліць.

Що — ж, такий розрахунок життя. Чогось крутилась в голові: "фіть виграв, фіть програв". А може то так пташки співали? Одним словом, я був у хорошому настрої. Привели мене в ту саму комірочку два жовніри.

Апетит почував величезний. Здається, ззів — би п'ять обідів зараз, але подали тільки одного. Тоді вирішив надолужити сном. Втома була, як після добре закінченої праці.

І сон був теж гарний. Я прокидавсь, їв і знову спав, а бідні жовніри день і ніч тупали: один знадвору, біля вікна а другий під дверима.

Але другого дня було навпаки: жовніри грілись проти сонця на канаві, а я копав. Та це мене не дуже печалило: всяка праця буває приємною після ледачого лежання. І мені було приємно. Не все одно, копати льоха, щоб картоплю всипать, чи яму, щоб самому в ній лягти?! Аби праця.

Зовсім такий день був тоді, як батько копав. Тут співочі кущі оточують, а там були садки і верба — ж — зелена, зелена... Ех, тоді ми з тієї верби робили з Ригором свистки й свистали, свистали, аж в очах темніло.

А батько з льоху: "а не позакладає вам"...

Ха-ха ... Не любив свисту старий. Ще не любив, як діти плачуть, а в нас завжди в колисці пищало мале...

— Прендзей, прендзей, пані! — раптом дисонансом різнув жовнір. Да. Слід-би "прендзей".— Тоді батько за день доброго півльоха

викопав, а тут паршивенької ями не здужаізш. Проклятущий тиф — через нього мушу ще завтра копати.

Мусів плентатись до своєї кімнати, щоб підхарчуватися.

О! Завтра я напевне закінчу.

Ну, а далі що?

А далі ти повинен лягти мертвим у неї.

Я ? Ляжу мертвим ? Я, що такий апетит почуваю ? Та ніколи в світі!

Чудак ти, Андрію, — ти зараз не всвідомлюєш цього, ти втомився, а от завтра побачиш...

Нічого не побачу. Та й хто ти такий, що налазиш ? Я спати хочу.

Я — твій розум. Не спи, бо проспиш життя. От, щоб не заспав був у ранці сьогодні, щоб захопив бравнінга, може що й було-б. Не спи — ж на цей раз. Захопи бравнінга, ще може й врятуєш життя.

А нащо мені життя ? Я спати хочу.

Нащо? Зараз не пригадаю, не скажу. Але знаю, що колись ти сам хотів зберегти його надовго. Бережи — ж, бо будеш каятися... Будеш каятися!

Не налазь, сатано. І я так штовхнув свого розума, що очі мені проясніли.

— Ха-ха! — всміхнувсь собі, — дурень же ти, а не розум. Радить , цілу ніч не спать, щоб завчасу взяти бравнінга, поки ввійдуть вартові,— та я його зараз любенько заховаю в пояс, та й буду спать, а в ранці готовий.

Так і зробив. Але клятий бравнінг муляв і без того намуляні боки. Хотілось жбурнути ним до біса, але тут встрявав розум! Не руш, хай лежить. Так треба.

На біса, — я спати хочу. От на злість викину й як уб'ють, буду спати й спати...

А Валю не хочеш бачити? І Валю до біса і всіх, всіх...

Чудак ти, на біса — ж тобі зараз спати, як з завтрішнього дня ти заснеш навік ?..

О, ти так? Хитрий. Про це я ще подумаю. Може ще зовсім не правда, що після смерти люде ніяк не живуть. А фосфоресценція? Вона вийде з могили й нічого не почуває ?! А кожний атом ?.. Брате, може зазнаєш ще тисячі життя і в рослині, й тварині й людині.

Поле життя стало таким широким, що я зовсім розбавився в йому, але всюди почував намуляні боки від бравнінга. Як не дробились молекули, але всюди зі мною був біль, і я, в полі своїх атомів, був трагічною істотою. Мій безмовний крик не помічавсь у шумі природи. Я бажав утіхи, поради ...

I ось голос Валі:

— Любий, усіх нас хрест двацятого віку — бравнінг. Ми мусим нести його, бо ми ніколи не воскреснем. Наші атоми будуть безмовні, як зараз твої. Після смерти ми ніколи не скажем про любов. Ти-ж знаєш, шо таке велика вселюдська любов ?!..

Любов! Я відчув таке радісне переповнення, що хотілось крикнуть на всесвіт:

"Любов"! Але видобути голосу не міг. Від цього мене опанувало таке обурення, що концентрувались молекули, хвилювалось море, шугала буря, — напружував останні сили й от струсну землею, але тут я прокинувся й сказав собі!

— Як засиплють — тоді чорта з два закричиш.

Я вже не міг влежати. Ходив по кімнаті. Хотілось, щоб скоріше виводили на сонце, бо тут дрижаки дошкуляли.

Коли-ж принесли гаряче молоко, до нього я не доткнувся: що молоко в порівнянні з сонцем ?

Не снідавши, я й вийшов.

Дорогою на нас ззирались діти.

Таким і я недавно грався. Невже так скоро доріс до того, щоб умерти? То-ж одна мить.

Заялозений коваль аж із кузні вийшов, проводячи нас очима.

Да. Він ще буде жити, ще буде підковувати панських коней. І хто зна, коли його обличчя стане вмитим? Чи-ж вирветься з його скутих грудей любов на всесвіт? Тільки бурею дихне, поки не луснуть на них ланцюги. Чи-ж не кує їх він сам? Чи не вкорочуть собі життя оці жовніри, розстрілюючи инших. Хто вони? Хто їх батьки? Невже пани ?

Про це мабуть думали й жовніри, бо йшли по — обабіч мовчки, замислені...

— Хто ваші батьки? — запитав.

Вони злякано переглянулись, а потім один, захищаючись від мого наступу, кинув:

— Мільч!

І я мовчки дійшов до своєї ями. Кожний штих заступом робив її глибшою. Я почував, як близиться кінець. Кров у жилах запинялась" голова наморочилась. Я не міг думати про те, що роблю, але мусів думати, що мені робити. Тремтяче лапав себе за пояс і загадував: "починаю"!

Але хтось другий сумнівавсь: може, ще рано. Може, як обійдеться ...

Я губився. Хотілося поради. Яма сягала по груди, і мене душила тиша.

— Хлопці, — вичавив з ями голос, — як вам здається, чи після смерти справді живуть люди?

Хлопці здригнулись, але один, лютий за те, що його потурбував, різнув:

— Зобачиш!

Але дивлячись собі під ноги, я вже ясно знав, що нічого не побачу. Вже тепер темніло в очах від тієї уявної тьми. В грудях сперло. Не міг копати вглиб. Почав східці.

— Пся-крев, цо то робєш? — раптом ляснуло наді мною.

І нестямившись, я два рази гримнув йому в відповідь, коли — ж рушницею глянула друга постать, я прокляв її останніми трьома кулями і, ставши на спину покірного охоронця, що вкляк середі мною,— миттю вискочив з ями.

— Воля! — шуміло в ушах. — але я мусів шалено перемагати простір кущами і лісом, щоб наздогнати її.

1925 р.

1 2

Інші твори цього автора: