Круг мене юрмились якісь люди: чоловіки, жінки, діти. .. Всі заспані, розпатлані і щось голосно кричали. Коли я розкрив очі, вся ця орава накинулася на мене:
— У, сволоч !.. Попався___
— От ми тобі покажемо зараз, як по вікнах лазити ! — кричали другі... А треті лізли з кулаками до мого лиця й прискали слиною ...
Діло йшло, як здавалося, до не дуже гарних наслідків. Я вже навіть не виправдувався, нічого не говорив, MaxHjB на все рукою. І навіть не махав, а тільки лежав на підлозі і, як йолоп, водив очима. 1 тут раптом з'являється вона... Похмура така, сердита.
Звела мене на ноги і, промовивши "дурень", повела коридором. Я мовчки, як і справді дурень, звичайно, йшов. Натовп перед нами розступився і здивовано дивився нам услід. Да, ще почулося:
Та вдруге щоб цього не було!.. Чуе,те, Валентино Іванівно ?..
— Чую, чую___— відповіла вона і вела мене далі.
"Валентина Іванівна!.. Валя ... Гарне ім'я !.. •—
думав я.— Але куди вона мене веде? і що вона робити зі мною буде?.. А взагалі — що буде, те й буде!.."
Увійшли в кімнату. Валентина Іванівна кивком голови показала мені на канапу. Я, звичайно, сів... Потім вона пройшлась кілька разів по кімнаті і раптом, зупинившись коло мене, втупилась на мене очима й сердито запитала:
— Ну, говоріть, що це все значить, товаришу?
Я довго не знаходив слів... Потім тихо і посупившись промимрив:
— Простіть, Валентино Іванівно! Цього далі не буде.
— Я про далі не питаюся. Говоріть, що зараз усе це значить?
Я не бачив її, бачив тільки ноги. Вони нервово підіймалися то одна, то друга і злегка тремтіли.
— Чу^те, нахабо! — почулося знову.— Як ви сміли? Де ваш сором ?..
Ви не можете уявити, в якому я був ідіотському становищі: і соромно, і прикро, і зло брало, і когось було шкода... Сидів і дивився в землю.
— Чуєте ? Я кого питаю ?.. Нарешті я видавив слово:
— Пробачте!.. Я ж не знав, що так трапиться... Пробачте!..
— Що, "не знав" ? Не знав, що по окаціях не можна лазити? Говоріть, чого у вікна заглядали?
— Хотів вас бачити...
— Мене?!?
Хвилину вона стояла нерухомо. Але це одну тільки хвилину, а потім аж поступилася до мене. Стала так близько, що я відчував на собі її подих.
— Мене хотіли бачити ?..
— Та нуда ж... Спізнився, розумієте. В район попав... А потім шукав вас. Увесь сквер оббігав ...
— Який сквер ?.. Що ви мелете ?
— Я не хотів цього... Я хотів тільки записку...
— О, цього ще не доставало... Що я вам, сестра, товариш, знайома ?..
— Не знайомі, звичайно... Одначе ж, ви писали до мене?
— Що?!?
— Писали до мене записку ?..
Я поліз у кешеню, витяг записку і вголос прочитав: "Вісім годин. Комсомольський сквер".
— Ваша ж записка ?..
Вона вихопила записку в мене з рук, здивовано на неї глянула, потім на мене, потім знову на записку...
— Моя... Але як до вас вона потрапила ?..
То вже вам краще знати ...
— Вона ж тут от лежала ... — Валентина Іванівна підійшла до вікна й положила записку на підвіконнику.
Я теж підійшов до неї:
— Не знаю. Мо, і лежала, а тільки записка, я це добре бачив і не помиляюся, вилетіла з вікна, і я ще в повітрі вловив її в руки.
— Не брешіть!.. Ніякої записки вам я не кидала ... Я тільки причинила швидко вікно, а___
Це кажучи, Валентина Іванівна показала, як вона зачиняла вікно.
—... а записка лишилася ... Де ж вона знову поділася ?.. Ви взяли ?..
— Ні — ні, не брав...
—. Де ж вона ?.. — Валентина Іванівна кинулася шукати записку, але її не було. Потім знову відчинила вікно й глянула на вулицю. І раптом як зарегоче ... Підбігла до ліжка, впала на подушки й почала качатися від сміху. Я довго стояв і, вилупивши очі, дивився на неї. Потім зиркнув по хаті й нарешті глянув у вікно на вулицю і... в темноті на тротуарі біліла записка... І я зрозумів усе. Схопив хутко кашкета — і в двері... Коли ж на дверях Валентина Іванівна враз мене схопила за руку:
Підождіть, товаришу !.. Думаєте так і втекти"? Стривайте!
Я пересту нив з ноги на ногу:
— Пробачте, але мені треба йти ...
— Встигнете. А зараз___
Вона хотіла ще щось сказати, але замість слів залилася істеричним реготом. Повисла мені на руці й довго сміялася... Потім, трохи пересміявшись, потягла до столу й посадила на стільці:
— Сидіть, будемо зараз вечеряти !
Сів я і сиджу.. . Соромно зробилося по нікуди. Нарешті став вибачатися:
Повірте, Валентино Іванівно... їй-бо, я помилився !.. Здалося, що___
— Що ж вам здалося ?..
Ну, як би вам сказати ?.. Іду, дивлюся — ви посміхайтеся ... Оглянувся — посміхайтесь ... Нуг й подумав, грішним ділом___
— Що я зацікавилася вами ? Ха — ха — ха!.. Так ?
— Та нуда... Біс же йоі о знав...
— Вірю, вірю, товаришу! Я дійсно посміхалася... Не до вас тільки ... Ви мені, звичайно, пробачте... Я з вас сміялася: іде джентльмен по вулиці, цеб-то вн, товаришу, англійське вбрання на ньому, бриль і... онуча на аршин із ботинка волочиться ...
— Що?!?
— Нічого! Ніпіте чай, а то прохолоне...
Харків Жовтень 1927 р.