Кажете, добре?.. — Взяв боязко мене за руку. — Дозволите поцілувати вашу ручку?..
— Хоч і обидві.
— Хе-хе… Обидві?..
Схопив кістлявими руками мої руки й довго цілував їх сухими тонкими губами.
— Хе-хе… Хороші ручки, маленькі такі!..
Притис собі до грудей. Ще сиділи, говорили про віщось. Потім знову він:
— Дозвольте ще разок поцілувати?..
Так тричі за ввесь вечір і… тільки. Дав червінці мені й прохав, щоб у п’ятницю обов’язково приїжджала — буде чекати.
Чудний якийсь дідусик! Чи чудний, чи дурний… (Щоб не забуть: вулиця Короленка, 105.)
6 березня. Була в кіно. Бігла на Садову, як раптом зацікавилась афішею на дверях:
СЬОГОДНІ В НАШОМУ КЛУБІ ЛЕКЦІЯ НА ТЕМУ: ПРОСТИТУЦІЯ Й БОРОТЬБА З НЕЮ. ПОЧАТОК О СЬОМІЙ ГОДИНІ.
Зайшла. Хоча й було вже біля восьмої, а ще не почалося. Сіла в куточку. Чекала. О пів на дев’яту нарешті відкрилась завіса, і хтось голосно вигукнув: — Увага, товариші!.. Ми трохи вас затримали, але зараз починаємо… Слово для доповіді надається…
З-за столу підвелася якась здоровенна туша, випила склянку води й стала на авансцені.
— Товариші!..
Я пильно втупилась у нього очима. Мені здалося, що його десь бачила…
І враз пригадала:
"Ой, гадство!.. Жеребець, їй-богу, він!.."
Не чула вже, що й говорив він. Чула тільки, як б’ється в мені серце. Воно мало не вискакувало — болісно билось… Хотілось схопитися з місця, вискочити на сцену й закричати на всю залу:
— Бреше він!.. Замазує очі! Він сам розводить проституцію…
Та хотілось тільки, а насправді — сиділа зігнувшись і мало не плакала.
8 березня. Випадково сьогодні зустрілася з Настею, товаришкою по гімназії. Вона теж живе в цьому місці, приїхала сюди по весні. Розпитувала, що я роблю. Збрехала, що працюю касиршею в церобкоопі… Настя просила до неї зайти. А чи йти?.. Що між нами зараз спільного?.. (Вул. Радека, 7, кватира 3. Настя Сосновська.)
10 березня. Ой!.. Не можу писати від сміху. Ха-ха-ха!..
Тільки що приїхала від старого. (Я не помилилась; він або ж професор, або ще хто з ученого брата.) Прибула до нього рівно о восьмій, як і вмовлялися. Не встигла й постукати я, як він уже стояв на порозі й блаженно посміхався:
— А я вже чекаю вас… Будь ласка!
Спершу повечеряли. Вино трохи підігріло дідуська — став таким швидким та балакучим. Все мені компліменти підпускав… Повечерявши, перейшли до кабінету. Почав він лащитись до мене… Сміх! Ну чисто як цуцичок ото до сучечки. Я воджу його за носа: то моргну, то губами цмокну, то язика покажу… А він аж облизується, аж ірже від задоволення. Бачила я смішних, але смішнішого не доводилось. Показала йому мізинця — упав від реготу. Довго качався на канапі й аж сльозу пустив…
Заспокоївся нарешті.
— Ху-у!.. Хай тобі грець!.. Ги… ви нічого не маєте, що я тикаю?
Я дозволила.
— Дозволяєш?.. Ох ти ж, моє золотко!.. Яке ж ти гарне!..
І раптово обняв мене. Я роблено насупилась:
— А це що таке?.. Як вам не соромно!..
Бідолага аж зблід від цих слів. Заморгав винувато чоловічками:
— Пробачте!.. Більше не буду…
Мені аж жаль його стало. Я хутко обняла його й цмокнула в губи.
— Я пожартувала…
— Пожартувала?.. Серйозно пожартувала?..
— Ось цьому доказ.
Поцілувала його вдруге і посадила поруч себе. Такий поворот справи окрилив дідуська:
— Ой, хороше ж як!.. Вогнику мій!..
— Глядіть, щоб цей вогник не спалив.
— Вже спалила, вогнику.
— Уже?
— Сама бачиш… Закохався в тебе. Всі оці ночі й снилась навіть… А позавчора й не витримав, пішов навіть шукати, та не знайшов…
— Хіба?.. А сьогодні я сама прийшла. Задоволені?
— Золотко ти моє, кралечко!.. Забігай до мене щоденно… Не щоденно, а хоч двічі на тиждень… Га, моя рибонько?
— Ваша воля…
— О, о!.. Бачиш, у тебе й суконька потерта, і черевички той…
Щодалі тулився ближче до мене, гладив мені руки.
— Приїдеш, перебудеш ніч — і вільна… Потім у театри будеш ходити. Ти любиш же театр?..
— Люблю.
— От-то!.. Куди схочеш, хоч і щоденно…
Напівліг коло мене і до нестями почав мене цілувати: в уста, щоки, очі. Аж захекався. Відпочив і знову… Не зоставив, мабуть, жодної точки, де не лягли його старечі посинілі губи…
Умовились: я приїжджаю до нього щочетверга й щопонеділка. Що він далі буде зі мною робити?!?
12 березня. Весна… Нарешті весна! Вже так пригріває сонечко, що вдень стає жарко. Коло нашого парадного вже висохло, і так же хороше всюди. Весна, весна!.. А ще через місяць-два на село? До Жоржика… Може! Не можу сидіти в хаті. Тягне на вулицю, до життя, до сонця…
"Був у тебе о третій годині — не застав. Коли є в тебе зайва копійка, викупи в кравця мій костюм. Віриш — ні копійки в кишені… Стипендію одержав, повіддавав борги. А там небагато — дванадцять чи п'ятнадцять карбованців. Завтра о п'ятій забіжу — чекай…
Твій Жорж"
13 березня. Жоржик аж затанцював від радості, коли довідався про мій контракт із стариганом. Заборонив мені й ногою ступати на Садову. Вистачить, говорить… А чи вистачить?
А стариган нічого чолов'яга, їй-бо, нічого. Тільки ж противнющий!.. Плювати хочеться. Сьогодні вже дужче розійшовся, розоскомився. Спершу все як і раніше: повечеряли, випили — і до кабінету. А там: лампочка червоним обгорнена й подушки на канапі. Почав дідусик із пройденого: слинив очі, руки, шию… Далі й нижче поліз. Заважало вбрання — однією рукою тиснув мене до себе, а другою розстібав ґудзики ззаду…
Чортове одоробло!
15 квітня. Їздила з Жоржиком за місто. Боже, як же хороше!.. Весело, радісно! Радієш воскресінню природи, радієш шумові весняних ручаїв, співам жайворонків, пестливому вітерочкові. Хочеться схопитись із вітром за руки й понестись по полях, від села до села, в невідому далеч. Почуваєш, як разом із вітром, із піснею весни заливає тебе кров, здорова й гаряча, як сама весна. І тоді я хапала замість вітру Жоржикову руку, і так бігли, спотикались, падали й знову бігли…
Та це вдень… А зараз восьма година — і мені треба їхати до Анатолія Федоровича. У-у, гад!.. Паразит нещасний! Як ти мені наостогид!.. Як мені набридли твої жаб'ячі поцілунки, як набридла твоя огидна морда… Все-все набридло. З яким би задоволенням я вчепилась тобі зубами в горло… Зубами, нігтями я рвала б тебе на маленькі шматочки й викидала огидливо на бруковану вулицю. Ні, мало цього… Я б по частках: спершу очі, далі ніс, вуха… Я б…
Дурна!.. Поможеться?!. Дурна!.. А-а-а…
4 червня. Здрастуй, мій любий зшиточку, мій єдиний друже! Тільки ти в мене зостався, тільки з тобою я можу поговорити… Та ти дурний, ти німий і нерозумний. Ти хоч і чуєш мої прокльони, та нічого не скажеш, нічим не порадуєш.
Або ні… Ти не сердься — я дурна, ти ж розумний… Ти не плач, заспокійся… Я вквітчаю тебе візерунками. Я змию плями від сліз дорогими пахощами. Тебе ж найбільше я люблю. Тобі єдиному тільки й буду повідати про своє життя. Слухай і мовчи… Не диш, ша!
Мій Жоржику… негідник! Чуєш?.. Він кинув мене. Кинув… Виссав із мене кров, вирвав моє серце і жбурнув собакам. Ти думав коли про це? Ти ж був колись його. Пригадай, він тобі розповідав про моє дитинство. Тобі він скаржився на місто, на його життя. А тепер він кинув нас — і мене, і тебе… Кинув, згинув, пропав…
Слухай! Ти не бачив — я розкажу: цілий місяць, кожного ранку, вдень, уночі я його виглядала. Ходила по вулицях міста, вглядалася в кожне обличчя мужчини… Я ходила туди в університет, я їздила за місто; я була скрізь… А його не було і, може, не буде…
Так от: я на вушко тобі скажу — ми колись його знайдемо… Знайдемо і… Що ж ми йому зробимо?.. Ой, боже! Я не можу, не можу… Невже цьому правда? Я ж так надіялась… Я ж усю себе, душу свою йому віддала. Він усе забрав, я тепер порожня… Я — трухлявий, мертвий пеньок, що нікому вже не потрібний…
Та він же клявся. Слово честі давав. Слово честі — де ж воно?..
І щоб після цього я вірила людям? Ніколи в світі, доки й загину, до смерті! Я тепер стану гадюкою. Мій девіз — помста! Хто б ти не був, я не пожалію. З першою нагодою — всі вістря гніву мойого — для помсти… А вже коли тебе зустріну — це буде найщасливіший мій день. Я вимотаю з тебе всі жили й змотаю на клубочок… Я впнуся зубами тобі в горло й вип'ю всю кров. Я з живого витягну серце й нароблю з нього котлет… А твого брехливого язика почеплю над ліжком, і буде він подушечкою, куди вштрикуватиму голки.
Чуєш, мій зшиточку? Будь цьому свідком. Нема в мене Бога, немає нікого — перед тобою клянусь. Клянусь життям моєї матусі, клянусь… Ой, не можу далі!.. Стомилась… Голова болить, і світ передо мною кружиться… Не можу…
7 червня. Що я наробила?.. Що я наробила? Він же нічого людина… Боже!.. Піду сьогодні до нього, впаду на коліна й буду прохати прощення. Мо, і простить?.. Він огидний, поганий, та він любить мене…
Анатолію Федоровичу! Простіть!.. Не буду більше, не буду…
8 червня. Він простив мені… Який же він добрий! Він плакав укупі зі мною… Плакав — чого? Що дурний?.. Ні, він плакав, що минула молодість його. Минула… Отак же й моя минеться. Зараз я молода, вродлива… А пройдуть роки…
Ой, жах який!.. Кому я буду потрібна? Ніхто не порадує, ніхто не пожалує… Не обсядуть дітоньки, не скажуть: "Мамо, люба моя мамо!.." Нікого не буде — чужа, старчиця… Ай!.. Страшно як! Пустка на душі, холодно… Господи! Та невже так і не знайду я собі пристанища? Хоч якого… Щоб у мене був син… С-и-н! Може ж він бути?.. Лікарі кажуть — може. Я скільки разів питала… І він буде в мене, буде, батько — чорт із ним, знайду якогось батька… Викохаю його, випещу. Виросте він здоровим і вродливим. З чулим серцем і доброю душею…
Ой, як гарно зараз мені на душі! Як гарно… Я чую, як сили струменем вливаються мені в тіло, як оживає надія. Не пропаду я, не пропаду…
9 червня. Ти правий, Жоржику!.. Ти молодий, ущерть наллятий свіжих сил. Ти потрібний своєму народові, а я… пропаще творіння. Я ж така дурна. Ну, як би я з ним жила? Він учений, університети закінчив. Йому потрібна товаришка в роботі… Я б же була лялькою, з якою б він інколи погрався… Як я раніше до цього не додумалася? Це ж так ясно…
Не клену й не сержусь я тепер на тебе. Все пройшло, все минуло, як сон. і хай… Випито чашу до дна, і тільки гуща лишилась на споді, але й вона змиється. Час — чудесний лікар.
Одне тільки, мій любий хлопчику: навіщо було так багато витрачати красивих слів? Навіщо було прикидатися комедіантом?..