Ось відокремилась якась тонюсінька висока нота й розтанула десь угорі. Далі, далі… Швидкими колами, майже невловимими, кружляли звуки. І ось докотились до непевного місця. Тривожно зойкнув лучок, і раптом переможний, бравурний мотив хлюпнув, як водоспад.
— Ось воно, ось, ось!.. — схопилась Наталя, її пукаті очі блищали мов кристалі, вид пашів.
— Я знала, я знала! — ляпала вона в долоні. — Я знала, що він скінчить!
І враз скрипка змовкла. Запанувала тиша. Стало ясно, що не чути шипіння примуса.
— А примус погас! — скрикнула Наталя й кинулась його запалювати. Але Базилевич встав.
— Чого ти, Волько? — кинула вона на нього очима.
Він мовчки підійшов до неї і взяв її за плече.
— Не треба, Наталю, примуса. Не треба. Хай потім.
Він злегка притиснув її донизу.
— Сідай краще. Сядьмо тут. Скажи, хто це так грав, не знаєш?
Вона слухняно сіла на ліжко й намагалася зрозуміти, що він хоче.
— Це один студент, він часто грає, — машинально відповіла.
— Студент? — якось їдко посміхнувся він. — Уже взнала й хто. Да — а студентікі іграют і поют…
Вона ще раз зиркнула на нього.
— Волько, що з тобою? — запитала. Він поклав руку на лоба.
— Сам не знаю. Чогось розболілась голова. Крутить отут. Ти нічого не матимеш проти, коли я трохи полежу в тебе?
Не чекаючи відповіді, він сунувся за її спину й ліг.
— Коли так, то й дозволу не треба було питати, ти по-домашньому, наче в своєї дружини, — ніби жартуючи, сказала вона і встала.
Згадка про дружину неприємно різнула Базилевича.
— Вона, мабуть, чекає мене зараз, а я тут, — подумав він. — А втім, хто ж їй винний? Хай і собі десь шукає розваги, хіба я їй забороняю? Ми ж не схимники! — спробував він обдурити себе і в такий спосіб заспокоїти.
— Наталю, чого ти встала? Іди сюди, — покликав він.
— Навіщо я тобі потрібна? Я зараз запалю примуса.
— Іди, будемо вдвох слухати скрипку.
— Ніхто зараз не грає.
— Але ж ти чула, як грав? Чула, Наталю? Ах, Наталю! Невже ти не зрозуміла тієї гри? Невже тобі чужа та жага, невже ти, як слимак, залізла в свою шкаралупу і… але ж це неправда, я бачив, як ти мінилась під час тієї пісні, я бачив, що ти зрозуміла заклик.
Вона посміхнулась.
— Ну, і що ж ти хочеш?
— Я хочу, щоб ти сіла біля мене.
— Навіщо? Для того, щоб ти мав змогу обняти мене, розігнати собі трохи кров? — несподівано сказала вона.
Він завагався одну мить, що відповісти їй. Іти манівцями — однаково вже вона розгадала його план. Це тільки затягне справу. Краще бути одвертіше, але все непомітно мастити медом. Він підвівся на лікоть, зробив журне лице й гірко посміхнувся.
— Наталю, коли б ти знала, як тяжко мені чути від тебе такі слова! Як тяжко, що ти не розумієш мене, помиляєшся…
— Нема чого розуміти.
— Ти так думаєш? — запитав він, не знаючи, що сказати далі. — А я от — ні! У мене зовсім не те. Зовсім інша думка.
Хвилинку обоє помовчали. Базилевич продовжував:
— Справді, Наталю, я хочу, щоб ти була зараз біля мене поруч, бо тоді, ти сама знаєш, утворюється такий затишний, дружній настрій. Хочеться ділитись своїми думками, хочеться розказати про віщось таке… таке… ну, високе, чи що, і потім: що таке обійми, що ти їх так боїшся? Це ж звичайне явище у людини. Звичайно, не в кожної, бо хам, грубий який-небудь бовдур, обіймати не буде.
— Бовдур облапить, так? Діло-то однакове, хіба назви тільки різні — то обійми, а то лапання. Згодний, Волько? — ніби доброзичливо кинула вона.
— Але ж, Наталю, і суть цілком різна. То — чутлива людина, культурна, ніжна, а то — хуліган. Це ж величезна різниця.
— Однаково. Всім вам одного хочеться.
— А вам, Наталю, хіба ніколи не хочеться?
— Так на те ж і чоловік є, дружина в тебе.
— А от же зараз у тебе немає чоловіка. Ще цілий рік чекатимеш. А час іде, а молодість летить, ой швидко летить, Наталю!
Вона раптом повернула голову.
— Що ж ти, замість чоловіка хочеш? Я ще тоді, пам'ятаєш, у сквері, добре зрозуміла тебе. Ти звичайнісінький півень, кнур.
Він скочив з ліжка. Рвучко, рішуче підійшов до столу й схопив ніж.
— Наталю, на! — простяг їй. Вона здивовано здійняла брови.
— Нїж? Навіщо?
— На, візьми. Забий мене, застроми в серце: мені легше буде, аніж слухати такі слова, — простягав їй ножа, ніби від величезного хвилювання тремтів.
Один момент — і він так увійшов у цю роль, що сам повірив уже в щирість своїх слів і вчинків.
— Чого ж ти мовчиш? Чого стоїш? Бери, бий! — благав він.
Вона повернулась, вихопила в нього ножа й шпурнула в куток кімнати.
— Ти що, здурів? — тихо промовила і схилилась над столом.
"Піддається, чи що?" — майнула в Базилевича думка. Він швидко сунувся до Наталі й поклав їй ззаду на шию долоню. Шия її була тепла, оксамитова. Приємно лоскотав ніздрі ледве вловимий запах волосся й дешевенької пудри. (Наталя іноді пудрилась. "Щоб шкіра не шкарубла од вітру" — казала вона.)
— Наталю, Талочко, прости мене, коли я налякав тебе, — просив він і подумав: "Поцілувати в шию, чи ні?"
Торкнувся її волосся, погладив плече. Вона нерухомо сиділа за столом, схилившись на руки. Тоді він зважився. Одним рухом перекинув їй голову і вп'явся в губи. В ту ж мить вона вдарила його кулаком правої руки в лоба.
Як опечений, він відскочив.
— Міщанка! — люто вирвалось у нього.
Вона стояла на другому кінці столу бліда, обурена.
— Як ти смієш так поводитись зі мною? Думаєш, із повією зустрівся?
— Та будь ти… проклята, міщанко! Одчепись від мене, цур тобі пек! — шепотів він, натягаючи на ходу картуза й застібуючи ґудзики на пальті. — Будь ти неладна!
Він із силою грюкнув за собою дверима.
Вечір був синій і дзвінкий. Дзвеніло все: і трамваї, і кроки на тротуарі, і дзвіночки біля дуг у візників, і голоси хлопчаків, що вигукували газетні новини. Навіть біла пара, здавалося, дзвеніла, вилітаючи з рота.
Базилевич швидко йшов між натовпом повз осяяні, блискучі вітрини крамниць. Різноманітні почуття грали на його серці, як на бандурі: і ображене самолюбство, і досада на себе, на свою невмілість узяти Наталю, "заговорити її", і ненависть до цієї "міщанки", як він її тепер звав.
— Ах ти, кисломонко вонюча! — лаявся він. — Хіба такому одороблові бути в комсомолі? В "інститут благородних дівиць" би її, там їй найпідходящіше місце!
— Гражданінчіку! — раптом упав у душу ніби знайомий улесливий голос.
Базилевич швидко зупинився і зразу ж пізнав свого старого знайомого ченця. Він стояв біля яскраво освітленої вітрини Держкондтресту, спираючись на свого дебелого ціпка.
— Куди це так топаєте, гражданінчіку, можна знати?
В першу хвилину Базилевич хотів пройти мимо, але раптом пригадав чомусь оповідання цього ченця того вечора, коли він сидів із ним у брудному ресторані за пляшкою пива. Це якось машинально змусило підійти до нього.
— Що ви тут робите? — спитав Базилевич.
— Впізнали, значить, гражданінчіку, не забули? — зрадів чернець. — А я, знаєте, на крендельки тут роздивляюсь, чудові смачні крендельки!
— Та ви, здається, і ногами крендельки добре пишете? — сказав Базилевич.
Чернець дихнув перегаром горілки й вина, хитнув головою, випрямився.
— Єсть гріх, гражданінчіку, — стукнув він себе кулаком у груди. — Це істина. Ви кажете правду, гражданінчіку. Але ж хіба ви не знаєте, що сам Ісус Христос наш пив зі своїми учнями?
Базилевич примітив, що тепер чернець мав пристойніший вигляд: на ньому були високі чоботи, волосся заплетене в дві кіски, на голові шапка. Штани, хоч і старі, були старанно полатані.
— А ви трохи підлатались, — зауважив Базилевич. — Хто це вам так допоміг? Зізі, може? — пригадав він ім'я, що його називав чернець.
— Зізі? А, так, так… — ніби думаючи про віщось інше, відповів він. І враз, ніби щось згадавши, випростався:
— Зізі, гражданінчіку, Зізі. А я те… не забув, що повинен вам. За ласку, гражданінчіку, за пивце й вечерю.
— Дрібниця, єрунда, — махнув рукою Базилевич.
— Не дрібниця, ні! — І, озирнувшись навколо, чернець зненацька зашепотів Базилевичеві в обличчя, дихаючи винним перегаром і бризкаючи крапельками слини:
— Гражданінчіку, я віддячу, хай мене бог прощає, я віддячу. Зізі… Не забувай, сину мій, — Зізі. Хай бог простить, ходім. Хочеш? Гладенька, округла, будеш, як на перині. Та що, кращої не знайдеш, сину мій!..
— Зізі? — для чогось перепитав Базилевич, пригадуючи, як розповідав йому цей чернець колись у ресторані. — А далеко? Що ж, ходімо…
Чернець узяв його під руку й застукав перед собою ціпком.
Звернули з головної вулиці, перейшли через порожній базарний майдан. Пішли тихі перевулки з ветхими одноповерховими будиночками. Крізь щілини в віконницях пробивалося де-не-де скупе світло й падало стьожками на нерівний у вибоїнах тротуар.
— Туди к чорту, понесла мене нечиста сила сюди, — подумав Базилевич. — Тут пограбують, уб'ють — ніхто й не гавкне.
Він уже навіть міркував над тим, чи не повернутись назад у добрий час, але чернець спинився біля якихось високих залізних воріт.
"Провулок Радості й перемоги, буд. № 22", — прочитав Базилевич напис на тьмяному ліхтарі, що висів на розі будинку.
"Ну, дійсно, — радість, перемога!" — подумав він і позирнув на глухі високі паркани й присадкуваті сліпі будівлі. І тут побачив, що чернець прихилився до воріт і схлипує. Схлипує важко, слізно, як мала дитина, і плечі його раз у раз здригаються.
— Ей, ви… як вас? Що з вами? — поклав йому руку на плече Базилевич.
Чернець повернув своє темне заросле обличчя, на якому чорніли два великі округлі п’ятаки — очі.
— Сину мій, ти не думай… не подумай, що я, може, п’яний, що по п’яному своєму ділі плачу. Пече мене, ось тутечки коло серця в’ється п’явкою. До кого веду тебе? До тієї, що, може, моєму серцю найвеселіша… Ти поглянь на мене: хіба ж я старий? Серце в мене ще молоде, сину мій. А, будь я проклятий, тричі проклятий, анафема! — Він зірвав з голови шапку й кинув її об землю.
— Та чого ви, що ви комедію граєте? Ведіть уже, чи що… Чи ви, може, так — на арапа взяли… то в нас розмова буде інша, — розсердився Базилевич.
Чернець збуджено, схвильовано казав:
— Не сердься, сину мій, стривай хвилинку, поведу зараз. Послухай мене… Я не п’яний, ні, сину мій. Проклятий, анафема — ось хто я. Оце веду тебе, а думаєш, я правду сказав тобі, що віддячити за пиво хочу, за вечерю? Не вір, сину мій, брешу я тобі, брешу.