Повість без назви

Петро Ванченко

Сторінка 6 з 16

Те, що він сказав, було подібне до правди. До цього часу він завжди розказував їй про свої особисті справи, пов'язані з його роботою, про життя своєї установи, партії, і тепер у неї не було будь-яких причин підозрювати його в брехні — вона йому повірила.

Увечері, одягаючи кожуха, він знову сказав їй, що йде на засідання, і просив не турбуватись, коли він запізниться чи, може, й зовсім не прийде ночувати.

Одначе пішов він до Катерини.

У театрі того дня йшла вистава для профспілок за здешевлені ціни. З цих причин адміністрація звільнила від участі в п'єсі ввесь перший персонал, що одержував платню від кожного виступу і замінила його дублерами, що обходилися значно дешевше.

Катерина була вільна.

Радивон пізнав в одній із лож її вчорашній капелюшок, і йому стиснуло в скронях. Вона сиділа в товаристві двох актрис і смаглявого громадянина, що пишався рівним проділом та бездоганно білим коміром сорочки. Актриси, перебиваючи одна одну, розказували щось смаглявому громадянинові, а Катерина звісила тонку руку через бар'єр ложі й з погордою, примруженими очима, розглядала партер.

Радивон наблизився на кілька кроків до лож і зупинився. Раптом йому стало ніяково. Причини цього він не помітив, але почував себе так, як почував у дитинстві, коли одного разу — у неділю, на вигоні — загубив штани й тікав сороміцько від глузувань хлопців. Здавалося йому, що ввесь театр звів на нього свої баньки і свердлить йому груди, лице, очі допитливим нахабним поглядом. Від цього облив його піт і зашарілися щоки.

Щоб розпорошити цю ніяковість, він махнув Катерині рукою й повів убік бровами. Та ці рухи ще подвоїли його розгубленість. Помах рукою дуже нагадував трагічний епізод із хуторянського сполоху на пожежу, а зовсім нетреновані брови відбили своїм рухом швидше прикре здивування, ніж уклінне прохання підійти до нього й визволити з полону дошкульних нахабних очей.

Та все ж Катерина помітила його й схопилася з стільця. У неї, як і в усього театру, не було сумніву, що ті заклики адресувалися до неї, і, боячися скомпрометувати себе ще більше, вона переступила через ногу смаглявого громадянина і швидко підійшла до Радивона.

Вони вийшли у фойє, а потім — коли Радивон став боязко оглядатися на всі боки — з театру.

X

Надворі йшов дощ. Він почався ще позавчора й досі не вгамувався. Дрібні краплини, падаючи на лакований брук, лишали по собі слід, що в світлі ліхтаря був подібний до туго натягнутих срібляних ниток. Пасмо цих ниток нагадувало підткання з грезетової[60] шати.

Вогкість панувала над усім. Від неї опухло, завагітніло повітря, і вона ж просмоктувалася в брук, у цеглу будівель, глибоко в землю і стихійно відволожувала все, що потрапляло в її обійми.

Катерина мовчала, гнівалася на Радивона за його ведмежу сигналізацію, а той обдумував, що їй сказати; йому хотілося висловити свою ніжність, що зросла до неї з минулої ночі. Ішли вони майданом у другий від Катерининого готелю бік. В задумі Радивон відстав від неї й, замріяний, потрапляв у калюжі. Він формував фрази, перевіряв їх значення, порівнював їх і не пізнавав у них свого почуття. Нарешті він зробив висновок, що його мова надто бідна, щоб сказати про все те, що ворушилось у його єстві.

Так мовчки вони прийшли на край майдану, до ліхтарів. Тут Радивон наважився іншим способом нагадати про себе й сповістити за своє бажання; він порівнявся з нею й міцно стиснув їй руку.

Катерина висмикнула свою мокру рукавичку з його руки і, як і вчора, сказала:

— Чого вам?

Але тепер вона була холодна, повна неприємного здивування.

Радивон дістався таки слів і насмілився відповісти:

— Я хотів приголубити вас…

Катерина знизала плечима й саркастично всміхнулася.

Він, повний щирості, зауважив:

— Я сказав це серйозно.

Але вона засміялася вдруге, голосніше, й сказала:

— Про віщо ви говорите?

Радивон хотів відповідати, пояснити, але чужий глузливий тон примадонни, якого вона інколи вживала на кону, зімкнув йому губи. Він з учора вважав її за близьку, рідну людину і за цей короткий час встиг уже зв'язати всі свої перспективи з її прекрасним русявим лицем. Та ця несподіванка — крижаний сміх Катеринин — змусила його критично поставитися до свого хвилювання; він замовк, насупився.

Сірий дощ справляв йому меланхолійний настрій, а розчарування краяло серце. Він стояв серед калюжі нерухомо, як монумент, і, здавалося, рахував очима ліхтарі, що рівною стрічкою бігли в кінець вулиці.

У той час Катерина зрушила з місця й пішла далі, в бік парку. Тоді він очуняв і знову заговорив. Обережно нагадуючи за вчорашній вечір, він прохав не гніватися на нього й пояснити, чому так різко змінилося її ставлення до нього.

Вона удала, ніби здивована, і розсміялась:

— Ставлення?! З чого ви взяли?

І підкреслила:

— У мене нема ніякого ставлення до вас.

Радивон розгнівався й не стримав себе:

— Ви брешете!..

Тоді вона зупинилась і підвела голову. Світ ліхтарів ударив їй під криси капелюшка й окреслив строге лице. Радивон пізнав сірі великі очі й притамував свій гнів.

Згодом вони знову заговорили спокійніше, стриманіше. Але Катерина ввесь час маневрувала, уникаючи відповідати на Радивонові твердження. Вона ніби не пізнавала його й дивувалася тому, що він говорив. Учорашній вечір ніби був і не був; коли ж що й трапилося, то вона не надає цьому ніякого значення. Видно було, що вона шкодує за вчорашню інтимну подію в своєму житті чи боїться її і невміло, грубо поспішає втекти від можливого її повторення. Радивон зрозумів це, і запала йому в груди печаль. Треба було зразу ж повернути додому, до Олени, признатися, що його спіткало, і на все життя закарбувати в собі сьогоднішнє приниження, з тим, щоб не пережити його вдруге. Так слід було б зробити. Але він не міг відірватися від її очей, від учорашніх спогадів. Він зробив спробу довести собі, що його домагання — розбещеність, і для закріплення цих моральних позицій назвав себе розпутником, але цей спосіб катування не дав бажаних наслідків. Вимучена думка й кріпке слово швидко вислизнули з голови, і знову залишилися споріднені між собою печаль, образа й нестримне бажання покласти голову на теплі Катеринині груди і, як учора, задрімати.

Він зітхнув і сказав:

— Я хотів би зайти до вас, поговорити спокійніше.

Вона не зрозуміла його й відповіла:

— Ви надто настирливі!..

Радивон зауважив:

— Під цим дощем розмочуються й думки. Я хотів тільки посидіти в затишному кутку.

Проте він був нещирий; він почував себе ображеним, слабим, маленьким і плекав думку про її пестощі.

Нарешті Катерині остогидло його заїкання, й вона сказала:

— Я признаю все те, що вчора трапилося. Це вас мусить задоволити. Але вважаю, що то був просто випадок. Забудьте про нього й не сушіть собі серця.

Вона розраховувала припинити на цьому розмову, але слова її не справили на Радивона відповідного враження. Навпаки, вони здались йому не такими терпкими й подавали якусь надію.

Він повеселішав і сказав бадьоро, з розрахунком на дотеп:

— У вас невиразна термінологія. Моє серце у вогкому й міцному панцирі; йому не вадить стиснутись раз чи двічі, коли воно й має якесь відношення до нашої розмови.

Вони знову замовкли, і Радивон скористався з цього, щоб направити путь до її готелю. Та Катерина була непохитна. Вона ніби зважилась офірувати своїм капелюшком, розмочити його на дощі, але дотриматися свого вередування, своєї ухвали. Це дратувало Радивона; він гнівався, м’яв пальцями поли кожуха й кусав собі губи.

Так і минув увесь вечір на вулиці, під дощем. Він був різким контрастом учорашньому минулому вечорові, точно й подібно, як природа протиставить теплій весні вогку колючу осінь. Катерина була жорстокою, егоїстичною; вона щільно затулила всі свої інтимні тайники й не хотіла втручатись у чуже лихо. Радивон носив у собі невдовольнені бажання, що рвали йому груди, і був гнівний, спантеличений, ображений. Здавалося, що ці дві людини багато років ворогують між собою, надокучили одне одному й вийшли востаннє зустрітись, щоб поділити надвоє якусь інтимну річ і більш не нагадувати про себе. Один із них наче був байдужий до цієї розлуки, другий — ніби повертався з цвинтаря.

І лише під кінець вечора, стоячи в під'їзді театру, Катерина зрадила свою, може, й удавану, байдужість і, прощаючись, сказала зі співчуттям:

— Ви не тривожтесь… Це мине, обов’язково мине… і ви знову будете ходити до театру.

Та Радивон уже нічого не чув. Він механічно потиснув їй руку й побрів додому.

Ідучи порожніми сонними вулицями, він дивувався всьому, що трапилося. Позавчора він був спокійною, урівноваженою людиною, сьогодні він стривожений, з якимсь невиразним хаосом у грудях. Відкіль це прийшло, й що це є? Як сталося, що вчора він знайшов близьку собі людину, а сьогодні та людина зреклася його? І хіба приступна людській душі така раптова зрада?!

Він похилив голову на груди і, за рефлексом, на розі майдану повернув не в бік свого житла, а до міського парку.

Дощ не вщухав, продовжував своє комарине дзеніння і множив йому смуток.

Тимчасом Катерина оглядала свій капелюшок, зморщувала ніс і гнівалася.

— Пропав вечір!.. Пропав вечір!..

Згодом вона заспокоїлась і так само, як перевіряла свій гардероб після вистави, проаналізувала вчорашні й сьогоднішні події. Логіка її була така:

"Вчора був один настрій, сьогодні — інший… А може, я розгнівалась на нього за те, що він моргав мені?.. Справді, він засоромив мене перед усім театром!"

А пізніше, скидаючи панчоху з лівої ноги, вона застигла на секунду, розчаровано повела бровами й пропустила по губах уславлену готову фразу:

— Всі мужчини однакові!

Потім узялася за праву, справила думки в інший бік і ліниво посміхнулась:

— А цей… тюхтій! Кортить йому, та не вміє ради собі дати!..

І закінчила авторитетно:

— Зовсім не путящий… Не зна, з якого боку підійти… Тільки кривдить цнотливих женщин!..

XI

Радивон Саран закохався в оперетову примадонну Катерину Нарош. Цього висновку дійшов він сам тижнів за два після першої зустрічі з Катериною. Спочатку він не розумів, що з ним трапилось, не міг вияснити причин, через які він утратив спокій, і тільки пізніше, спостерігаючи самого себе та вислуховуючи Катеринині натяки, він збагнув, що ці його хвилювання, незрозумілий розпач ведуть до вельми серйозних подій у його особистому житті, і що їх слід кваліфікувати як кохання до тої русявої дівчини.

Власне, він і не знав би, що ту його нервозність треба називати коханням; йому розтлумачив це товариш із комунгоспу, коли їм довелося знову мати спільну розмову й коли Радивон, оминаючи свою особу, розповів ніби про свого товариша, що звернувся до нього по інтимну пораду.

Товариш із комунгоспу, що, як говорилося, мав аналітичний розум, сміливо поставив діагноз і засоромив Радивона.

1 2 3 4 5 6 7