Слава взявся за ґудзики Сідалковського, що часто роблять люди, яким не вистачає впевненості в собі й котрі намагаються видатися серйознішими, ніж є насправді.
— Ви мені не відповіли,— Мурченко вчепився мертвою хваткою за петельку.
— Давайте краще, Славо, оголосимо мобілізацію,— запропонував Сідалковський.
— Не розумію?
— Тобто по карбованцю на пляшку коньяку і в номер. Сподіваюсь, ви для мене, товаришу Мурченко, замовили номер?
— Замовили,— відповів Слава.
— От і чудово. Офіціант! Ще одну пляшку за власний рахунок.— Сідалковський витяг червінця.
— А може, досить? — запитала молода і, як на погляд Сідалковського, вродлива офіціантка.
— Здачі не треба! — перебив її Сідалковський голосом нащадка аристократичного роду.
— А я чайових не беру. У мене чоловік багатий...
— Отак,— посміхнувся Сідалковський.— Я вам заздрю. А чи не скажете, скільки йому років?
— А для чого це вам?..
— Бачте, якщо він уже в тому віці, коли близькі з нетерпінням чекають спадщини, а дружина приглядається до женихів, то чи не міг би я висунути на цю посаду свою кандидатуру?
— Ви дуже складно говорите, але я подумаю...
— Одну хвилинку: ось вам моя візитка,— Сідалковський дістав блокнот і красивим почерком написав: "Київ. Головпошта. До запитання".
Почерк настільки був красивий, що Мурченко протверезів:
— Слухайте, Сідалковський...
— Славо, не говоріть мені, що з таким почерком тільки на банкнотах розписуватися. Я не Крез і навіть не Бродський. А потім, це не оригінально...
Офіціантка пішла, Тамара послала їй лютий погляд.
— Але який гарний!..
— У людини повинно бути все гарне: одяг, манери, гарнітур і каліграфія...
— Слухайте, Сідалковський, де ви працюєте?..
— Невже, Славо, у вас знову почався приплив? Я вас прошу: більше не треба. Бо вдруге ваших нападів я не переживу...
— Але я серйозно. Нам потрібна. Людина з гарним почерком.
— Кому "нам" і як, цікаво, за це платять у вік магнітофонів і електродрукарських машинок?
— Ставка наукового співробітника. Раз на квартал преміальні. Робота у "Фіндіпоші"...
— Остання назва мені до душі: загадка, отже, ілюзії і романтика. Що я повинен там робити? — запитав Сідалковський.
— Нічого. Ви будете тільки писати. Але красиво. Бонітування тварин. Ведення племінних книг. Організація виставок... Виводок молодняка...
— Славо, зупиніться. Мені моторошно. Ви не за адресою: виводити тварин, навіть молодих, на водопій чи у літні табори — це мені не підходить... Я люблю слово "ковбой", але слово "конюх" у мене викликає алергію. Якщо ви мене так одразу полюбили, підшукайте, Славо, щось краще... Природа не терпить невідповідності. Я не для цього створений, Славо!..
— Ви мене не зрозуміли. Ви тільки писатимете. І племінні книги...
— У тих книг інших назв нема? Я, Славо, дуже люблю книги, але не з такими сірими заголовками.
— Держплемкниги...
— Це уже краще, але викиньте оте "плем"...
— Можна й держкниги. Аукціони молодняка. Їхні показники... Дані про походження... Ковбик дуже просив... Мені пропонують роботу. Іншу. Треба підшукати на своє... місце людину. Я щасливий. Знайшов вас... Виконав завдання Ковбика...
— Від нещастя до щастя один крок,— мовив Сідалковський.— Ви що, начальник відділу кадрів у Ковбика?
— Ні... Я ж кажу. Мене запрошують. На іншу роботу... До цього... Тимчасово. Ці книги... Вів я...
— Славо, як ви говорите. Вдихайте глибше повітря, і у вас його вистачить не тільки на просте, а й на субпідрядне речення...
— Я так звик... Працював на пошті... Приймав телеграми.
— Зустрічай. Їду... Вагон п'ятий. Цілую. Тамара...— спародіював його Сідалковський і, глянувши на Тамару, запитав: — Про таку телеграму ви коли-небудь мріяли, Тамаро?
— А ви?
— Я усе своє свідоме життя. Адреса та ж сама: "Київ, головпошта, до запитання".
— А як вас звати?
— Євграф. Але у торговому флоті мене називали простіше: граф. Граф Сідалковський, тільки з маленької літери.
Тамара розсміялася:
— Ви дотепник...
Підійшла офіціантка, подала Сідалковському пляшку коньяку і десять копійок здачі...
— Ви щедрі,— сказав Сідалковський.
Офіціантка не відповіла. Вона почала згортати серветки і складати у великі тарілки закуску, якої залишалося на столі для двох ревізорів і їхніх сімейств, якби вони несподівано завітали сюди. Сідалковський взяв Мурченка за плечі, пляшку за шийку, а Тамара в капронах "подарунок сонячного Криму" підвелася сама. "Теж стандарт,— подумав Сідалковський, не спускаючи з Тамари очей.— І вони всі однакові. У цих костюмчиках, кептариках, капрончиках і червоних чобітках. Гарно. Париж має смак. Українські чобітки полонили Францію, а Тамара полонила, здається, мене, але чи надовго?"
Сідалковський ліфтом їхати відмовився, і вони піднімалися сходами. Мурченко ледве тримався на ногах. Він втратив окуляри і орієнтацію. У номері Слава опустився на килимок і почав присягатися, що напивається так востаннє.
— З завтрашнього дня. Зав'язую. Назавжди. У рот не візьму. В мене печінка, шлунок, підшлункова залоза. Постійні зустрічі. Бенкети. Набридло...
Ці клятви він повторював від делегації до делегації і, мабуть, тільки тому, як сам пояснював, досі сидів на посаді "старшого куди пошлють". Бо не вмів пити. А його колеги, ті, що вміють пити, уже давно "пішли вгору" і тепер з ним, із Славатієм Мурченком, навіть не вітаються, хоч половину із них повлаштовував на роботу саме він.
— Усім записочки писав. Просив, благав. А тепер не вітаються. Носодери. Хочете, і вам напишу, Сідалковський? Хочете, і вас влаштую на роботу? На зло їм.
Сідалковський не перебивав і не заперечував.
— Так хочете чи ні, бо передумаю? Сідалковський мовчки кивнув головою на знак згоди.
— Гарна робота. Не бий лежачого. Кращої не знайдете. Слухайте, як вас звуть?
— Сідалковський,— здивовано нагадав йому Євграф.
— Так слухай, Сідалковський. Я тебе влаштую до Стратона Стратоновича. Не робота — мрія. Нічого не робитимеш. Попит на шапки вивчатимеш. Хочеш вивчати попит на шапки? Тільки чесно. Слухай, як тебе звать?
— Сідалковський.
— Так, Сідалковський. Так хочеш, Сідалковський? Хочеш чи ні? Племкниг нема. Є соціологія. Ти соціолог. Може, й ти не вітатимешся? Може, й ти станеш носодером?
— Вітатимусь, Славо, обов'язково і навіть за руку. Стрибатиму задля цього з підніжок тролейбусів і швидкісних трамваїв, як тільки побачу...
— Не брешеш? Тоді пишу,— Слава остаточно сп'янів. Сідалковський розкоркував пляшку і налив: собі й Тамарі. Мурченко витяг блокнота.
— У "Фіндіпоші" влаштую. Хочеш у "Фіндіпош"? Це найсучасніша установа. Там за директора Ковбик Стратон Стратонович. Запам'ятай. А втім, не треба. Я все це напишу... Не Ковбик — душа. Грубуватий, але ти не лякайся. То він тільки з виду. Інтелігентів не любить. Ти, Сідалковський, не інтелігент? А втім, і так. Видно. Периферія. Ти — периферія Сідалковський? Як ти сказав? Граф Сідалковський? Мурченка не проведеш. Мурченко це без окулярів бачить.
Щоки Сідалковського набули діамантового кольору, він увесь став як плавлений сирок,— м'який та податливий, і настільки розгубився, що в перші хвилини не впізнав сам себе. Мурченко, образно кажучи, ударив його у сонячне сплетіння: несподівано і без попередження.
— Ти, Сідалковський, не лякайся. Ковбик такий тільки з виду. Зрозумів? Це для авторитету.— Мурченко заплющив одне око і витяг ручку.— Тільки одним бачу. У другому вибите скельце. Я короткозорий. Слухай, як тебе звать?
— Сідалковський.
— Слухай, Сідалковський. Ти знаєш, у тобі щось є. Таке імпозантне чи екстравагантне. Словом, чорт тебе знає що. Але ти мені подобаєшся. Хоч ти й периферія. Це одразу видно. У тебе на лобі написано. Як тебе звуть?
Сідалковському ця комедія почала набридати, але бажання одержати записочку стримувало його від рішучих дій. Мурченко заглибився в епістолярне мислення і замовк.
Славатій Мурченко належав до тих людей, які частіше обпікаються на молоці, ніж на нього дмухають, і навіть після цього не дмуть на холодну воду. Усі вони довіряють і довіряються. У них стільки чесності й доброти, що її вистачило б на багатьох. Таким людям завжди здається, що навколо них самі лише чесні й порядні. А такі натури, як відомо, навіть не допускають, що їх може хтось обвести навколо пальця. В усіх вони бачать таких, як самі: добрих і симпатичних.
Словом, Мурченко був одним з тих рідкісних індивідуумів, які одержують насолоду і задоволення, коли комусь роблять добро. Мурченко завжди за когось клопотався, комусь допомагав. Одному — словом, іншому — записочкою. Завжди носив при собі цигарки й запальничку, хоч сам не палив. Але коли його питали: "Слухай, закурити нема?" — Мурченко не міг відмовити. Він завжди казав "є", пригощав цигаркою і навіть чиркав запальничкою. Найбільше боявся, щоб ніхто на нього не подумав, що він скупердяга. Для цього він міг не лише пригощати цигаркою, а й позичати гроші, яких, як відомо, ніхто ніколи не віддає.
Траплялося, Мурченко забув цигарки вдома, а його того дня хтось питав: "У вас закурити не знайдеться?" Тоді він ніяковів, почував себе перед незнайомим начебто винуватим і казав: "Вибачте. Я з величезним задоволенням. Але — повірте мені — не палю. Знаєте, кинув. Палив, але кинув..." Славатій тим часом дописував. Його розбирало все більше й більше.
— Слухай, як тебе звать? І взагалі, де ти працюєш? Як у тебе з пропискою? Погано? Пс-с-с! Тимчасова?
Сідалковський заперечливо похитав головою.
— Нема ніякої? Пс-с-с! — стулив Мурченко губи.— Гірше не придумаєш. Ковбик не візьме. То такий. Хіба дуже сподобаєшся. Але при умові — якщо десь пропишешся. Тут тобі, периферія, допомогти нічим не можу.
Мурченко задумався. Тамара підвелася. Сідалковський дав їй знак: мовляв, почекай, підемо разом. Мурченко продовжував:
— Слухай, ти одружений?
— Ще не наважувався...
— Так це ж здорово! Можемо зіграти комсомольське весілля: ключі, квартира, тебе, периферія, вітає увесь завод. Це ж ідея. Я з Тамарою в одній комсомольській організації. Вона на заводі. По сусідству працює. А я там на обліку. Вона у нас ударниця. Точніше, не у нас — на заводі. У "Фіндіпош" не хоче переходити. Хоче біля верстата. Женимо тебе, периферія. Точно женимо. Чи не так, Тамаро? Хочеш, на Тамарі женимо?
— Славо...— благально подивилася Тамара на Мурченка.
— Точно.