Я зрозуміла, ви не з польської делегації. Мене не проведеш! Я спостережлива.
— Гм, на вас поцілунки діють, як луг на лакмусовий папір. Позитивно. Я гадав, що ви не вмієте розмовляти. Отже, вас цікавить, хто я. А як на вашу думку?
— Не знаю,— стенула податливими плечима Тамара.— Артист, чи що? — вгадувала вона.— Може, студент? Але грошима розкидаєтесь, як мільйонер чи аристократ...
— Аристократ,— промовив скромно.— Але не зовсім. Я тільки далекий нащадок аристократичного роду. Далекий, як Марс — бог війни.
— А без жартів?
— А без жартів? — Сідалковський пригорнув Тамару ближче, ніж це було можливо.— Якщо говорити без жартів, то я починав точнісінько, як прем'єр-міністр Англії Уїнстон Черчілль: народився семимісячним і теж цілком випадково. Він під час балу, я — під час репетиції драмгуртка в художній самодіяльності. Він: у Лондоні, а я у Вапнярці. Згодом вичитав, що семимісячні, як і лівші, часто або генії, або ж кретини. Те, що я не останній, переконався у Вапнярській середній школі, яку закінчив хоч і не на "відмінно", але й не в кожному класі довго засиджувався. Правда, у двох перших класах несподівано засів довше. Програма виявилася настільки цікавою, що я вирішив повторити пройдене...
Тамара сиділа, як зачарована. Очі, що нагадували перестиглі оливки, набирали кольору підсмаженого каштана. Вона дивилася на Сідалковського і не могла зрозуміти: правду він говорить чи жартує. Але їй подобалося те й друге, як і все у Сідалковському.
— Навчання в школі не пропало даром,— продовжував він, не спускаючи очей з обрію, який почав потроху світлішати.— Навчився курити. Тепер не палю. У мене завжди так: коли забороняли — курив, дозволили — кинув. Так я став протестантом.
Сідалковський глянув на Тамарині коліна: ті ж самі, що у "Волзі". Але тоді вони йому чомусь більше подобалися. Може, тому, що не були на такій близькій відстані, як тепер... Він крадькома зиркнув на годинник. Секундна стрілка з швидкістю каруселі викаблучувалась навколо своєї осі. Сідалковський взявся рукою за те місце, де в Тамари, здається, був якийсь вмикач. Уста в ту ж мить затремтіли, як сльозинки на віях, і розтулилися. "Цікаво!" — посміхнувся він.
На цій стадії подій, які ми описуємо, губи у наших героїв стулені так міцно, що навіть крізь їхні щілини не може вирватися жодне слово. Тому нам доведеться, не порушуючи стиль Сідалковського, напівжартома-напівсерйозно продовжити його curriculum vitae*.
У вапнярській школі в Сідалковському прокинувся не тільки цигарковий протестантка й мрійник. По закінченні навчання він поїхав, уже як романтик, у незвіданий і далекий світ — Одесу. Мріяв стати штурманом далекого плавання. Та в училище не потрапив — не пройшов за конкурсом. Додому вертатися не хотів, тож записався на торговельне судно, згодом став матросом першого класу і з'їздив один раз в Італію, де заходили аж у два порти: Геную і Венецію. В одному із них Сідалковський зійшов на берег. Де саме — не пригадує. Бо ці міста ще з шкільної парти плутав, як і Литву з Латвією, не знаючи, чия столиця Вільнюс, а чия — Рига, де продають паланку, а де ризький бальзам...
По-італійськи читати не вмів, а як же говорити по-українськи, коли всі розмовляли по-італійськи. Тому й досі не знає, де купив альбом порнографічних листівок, японські плавки і два чорних костюми: чи в Генуї, чи у Венеції.
Після "загранки", як казав по-одеськи Сідалковський, повернувся до рідної Вапнярки. Ходив по селу в чорному смокінгу, як конферансьє з обласної філармонії. Казав, що за кордоном усяке барахло дешеве, але продукти — не те що в нас, дорогі. Цим самим породжував нездорові чутки, але їм все одно ніхто не вірив, як ніколи ніхто не вірив самому Сідалковському.
— Звичайний моряк,— розповідав Сідалковський,— а купив святковий костюм. Якби не фотоальбом, то зумів би взяти ще штук вісім.
Показував односельцям ярлики, на котрих стояло: "Made in..." Що це означало — він не знав. З іноземною мовою, як і з учителем, що її викладав, ніколи спільної мови не знаходив. Лінгвістичні здібності у нього виявлялися, як божий дар, але не в останній стадії. Навчившись читати латинський шрифт, вважав, що цього достатньо...
Раптом Сідалковський відірвався від Тамариних уст, ковтнув повітря, але не на повні груди, бо Тамара несподівано взяла ініціативу в свої руки. Це у Сідалковського викликало дивні асоціації. Наприклад, такі: камінь, який щойно здавався мертвим, раптом ожив і, зірвавшись з гори, покотився вниз, організовуючи по дорозі таку лавину, що Сідалковський боявся, аби його не придушило. Але поки йому це не загрожує, тож продовжимо спокійно його життєпис...
Якось, гуляючи з дівчиною в полі, за Вапняркою, Євграф потрапив під дощ. Куплений в Італії костюм виявився, як змій, паперовим. Додому Сідалковський повертався аж увечері у підштаниках, ще й з двома втратами: втратив дівчину, яка від сорому втекла з поля до лісу, і костюм, від якого залишився один ярлик з незрозумілим для Сідалковського написом. Вчитель Іван Іванович згодом той напис розшифрував: "Костюм для мерців" (але Сідалковському з чисто педагогічних міркувань цього перекладу не сказав). Тоді з нього сміялася вся Вапнярка. Цю подію Сідалковський розцінив, як незаконну акцію проти нього з боку Італії. З того часу Сідалковський зненавидів підштаники й Італію.
— З цією державою я у конфлікті,— казав він.
Тепер ходив здебільшого в японських плавках, але тільки на пляжі. У воду не залазив: японцям, як і італійцям, не довіряв. Іноземних мов, як і раніше, не вчив, порад старших не слухав, і це підвело його вдруге. Коли наважився одягти другий костюм, знову потрапив під дощ. Додому біг у вітчизняних темно-синіх трусах. Точнісінько таких, в яких колись бігав нападаючий київського "Динамо" Граматикопуло. Міжнародний конфлікт загострився...
Вернувся до Одеси, але в "загранку" більше не пустили. Підмочився на костюмах, на альбомі погорів... 3а ввезення порнографічних листівок у святу Одесу матроса першого класу навічно списали на берег з правом плавати, але не далі територіальних вод. І то не на шлюпках, а вплав — не далі буйка...
Щоб роман читався не так монотонно і нудно, повідомимо, що над сивим Києвом уже загорявся той травневий голубий ранок, який передбачають календарі, але не подають детального опису. Ми заповнимо цю прогалину і коротко скажемо: над містом висів той ранок, коли у рідній і далекій для Сідалковського Вапнярці хлопці ще ловлять хрущів і запускають їх востаннє дівчатам за пазуху.
— На добраніч,— галантно розкланюючись, випалив Сідалковський Тамарі.— Хай вам сняться ніжні сновидіння Аполлона...
— Але вже світанок! — повідомила Тамара.
— О боже! А я й не помітив,— промовив аристократично Сідалковський.— Як швидко минув час! Коли ж ми зустрінемося знову? Я не витримаю довгих розлук з вами, Тамаро,— розгублено посміхнувся він, востаннє припав до червоно-розпуклих ранкових пелюсток, що трохи припухли від поцілунків.
Сідалковський пішов, озброївшись ще однією запискою з адресою Тамари. Попрощався він з нею без болю й зітхань і пішки добирався до центру, бо таксі, як і грошей у нього, не було. У ці хвилини в його душі точився типовий для нього діалог між Сідалковським-першим і Сідалковським-другим. Вони жили вдвох у ньому одному, тож йому ніколи не було сумно. Поки між ними точиться словесний двобій не на життя, а на смерть, ми продовжимо незакінчену біографію Сідалковського.
Як тільки списали його на берег, він деякий час жив у порту. Прописаний був у відділі кадрів, але трохи під іншим, коротшим, прізвищем — Сідалко, на яке реагував так само, як і на Сідалковського.
У порту працював вантажником, але іменував себе лише докером. Тут йому не так подобалася робота, як назва його нової спеціальності. Інколи виходив у море, але переважно у святкові дні на екскурсійних суднах чи на шлюпці, взятій напрокат. Це не збивало його з обраного курсу — розповідав, як і перше, про красуню Гавану, Марсель і про острови Фіджі, не забуваючи про Геную й Венецію, які, коли послухати його, знав краще, ніж рідну Вапнярку. Розповіді пересипав морськими термінами та назвами усіх відомих йому портів, як справжній морський вовк, хоч в Одесі таких вовків завжди було більше, ніж моряків. Втім, може, саме тому близькі й знайомі називали його не морським, а смаленим вовком...
Для того, щоб знати усі порти на різних широтах і меридіанах, доводилося вечорами просиджувати над географією. Те, чого не довчив у школі, надолужував тепер.
— Книжки привели мене до моря,— часто говорив Сідалковський,— але море мене викинуло назад до книжок.
Розум, як і досвід, приходить з роками. Наука в ліс не пішла — при вступі до університету географію склав на "п'ять". Вступив на географічний. Тоді вирішив стати істориком. Закінчив три курси історичного. Але не після того, як перевівся, а як вивчав історію. Згодом потягло на філологічний, хоч у школі мов не любив. Ніяких. Навіть рідної. Тому займався літературою. Переважно античною, яку так і не склав на іспиті, бо завжди плутав людей з богами. Зате достеменно знав, що і в яких випадках казали древні греки та римляни. Дві цитати вимовляв по-латині. Одну з них (коротшу) міг безпомилково написати в альбомі, але поки що нагоди такої не траплялося. Потім залишив стаціонар. Чи тому, що мав багато "хвостів" і його могла врятувати тільки серйозна довідка від лікаря та академвідпустка, чи, може, просто захотілося швидше заробляти гроші, які він любив так само, як і жінок, тільки з грішми розлучався набагато швидше.
Багатих тіточок та дядечків Сідалковський не мав. Були в нього тільки багаті потреби, але цього, звісно, замало. У Вапнярці жила сама мати, яка з нетерпінням чекала, коли ж син нарешті "виб'ється в люди і стане великою людиною". Сідалковський перейшов на заочне відділення і виїхав до Вапнярки набиратися сил і розуму. Та вдома довго не затримався: натура виявилась непосидючою. Його завжди кудись тягнуло. Без цього потягу, як без моря і чужих фраз, він не міг, тож поклав собі цього разу кинути якір біля берегів Славутича. Але як це зробити. Сідалковський поки що не знав. Бо з життям був обізнаний ще менше, ніж з античною міфологією.
РОЗДІЛ VIII,
в якому розповідається про сам роман, про інших його героїв, товари широкого вжитку, рожевий колір, бомбошки, пуфики, крісла і слова у скороченому вигляді
Тепер, коли Мурченко нарешті залишив Сідалковського, як самого Мурченка залишила тверезість, ми продовжимо розповідь про героїв нашого роману.